Як Отамановський на допиті обдурював «енкаведистів». Уперше показали матеріали з архіву КДБ

Організатор виставки Лариса Семенко: «Завдяки Отамановському маємо історію Вінниці, починаючи з ХІV століття»

• Уперше у Вінниці показують на загал оригінали з архівів КДБ про Валентина Отамановського.
• Його заарештували у 1929 році за так звану націоналістичну контрреволюційну діяльність.
• Після відбуття покарання заборонили повертатися до Вінниці.
• Ознайомитися з оригіналами допитів тодішнього НКВС можна в обласному краєзнавчому музеї на виставці «Літописець Вінниці».

Виставку приурочили до сумної дати — 60 років тому перестало битися серце Валентина Отамановського. Вінниця пам’ятає його насамперед за дослідження з історії нашого міста, які він залишив нам у спадок.

Найбільш давніми з них є матеріали  XIV- XVIII століття. Вони вміщені в книзі Отамановського. Щоправда, її видали тільки на початку 90-х років ХХ століття, майже через 30 років після його смерті. Чому так сталося, розповімо далі.

З матеріалами виставки журналіста «20 хвилин» ознайомила її організаторка, наукова співробітниця музею Лариса Семенко.

Оригінали відвідувачам показують уперше

— Музей уперше показує відвідувачам оригінали з архівів колишнього КДБ, що стосуються Валентина Отамановського, — каже пані Лариса. — Надалі виставляти оригінали не будемо, аби зберегти для історії. Адже цим записам уже 94 роки. Зробимо копії.

Це документи 1929 року. Вони стосуються періоду першого арешту Отамановського.

На пожовклих від часу сторінках видно рядки написані, зокрема, рукою заарештованого. Його звинувачували у націоналізмі, контрреволюційній діяльності. Одне із звинувачень викликало неабиякий подив. Наглядачі встановили, що Отамановський доглядає за могилою Дмитра Марковича, відомого політичного діяча Української народної республіки. Цей факт також вважався провиною.

«Моє каяття» — читаємо на одній із сторінок, представлених серед експонатів.

Лариса Семенко припускає, що затриманого зламали, і він змушений був покаятися, аби не наражати себе на ще більші тортури.

Читаючи документи, співрозмовниця звернула увагу, як на перших допитах Отамановський обдурював тих, хто його допитував. Каже, це вдавалося йому завдяки юридичній освіті.

— Коли я читала матеріали з архівів КДБ, звернула увагу, настільки вміло Валентин Дмитрович відповідав на запитання під час допитів, — продовжує співрозмовниця. — Звинувачення на свою адресу «відбивав» переконливими аргументами, мовляв, те, у чому його звинувачують, він робив не з власної волі, того вимагала державна служба, він виконував свої обов’язки. Називав документи, якими керувався в роботі, говорив про отримані завдання. Мовляв, я тільки виконавець… Насправді у його поясненнях відчувалися глибокі знання юриспруденції, які він вміло застосовував під час допитів.

Співрозмовниця каже, що це був справжній урок знаючого юриста. Він мав значно більше знань у порівнянні зі слідчими. Але у слідчих було більше прав.

Каральний орган не сприймав жодних пояснень. Тим більше, що Отамановський проходив у гучній на той час справі  Спілки визволення України. Арешти учасників цієї організації, діячів українського національного руху, відбувалися по всій Україні. У 1930 році над ними відбувся показовий суд у Харкові. 12 людей засудили до розстрілу.

— Думаю, що на допитах зламали Валентина Дмитровича і він змушений був написати так зване «Моє каяття», — говорить Лариса Семенко.

За її словами, це була травма не тільки Отамановського. Її пережила тогочасна українська інтелігенція, представники якої зазнали репресій і поневірянь. До речі, декого із засуджених після відбуття покарання затримали вдруге. Сталося це під час репресій у 1937 році. Отамановський також був вдруге засуджений.

Тільки дев'ять років жив у Вінниці

Книги, листівки, фотографії, портфель, яким користувався Отамановський — загалом у музеї зібрано 81 предмет, що стосується життя і діяльності Валентина Отамановського.

Тільки дев’ять років він провів у нашому місті, а залишив спадок, який дає можливість його нащадкам більше знати історію рідного міста.

Найбільш цінними історики називають дослідження історії давнього періоду. Ці матеріали представлені у книзі «Історія Вінниці у XIV-XVII століттях».

Книга написана на історичних фактах, взятих із зарубіжних архівів. Лариса Семенко зазначає, що Отамановський знав іноземні мови: англійську, німецьку, французьку, польську, латинь. Тому міг читати документи на цих мовах.

— Він приїхав до нашого міста у 1920 році і прожив тут дев’ять років, — продовжує Лариса Семенко. — Це був час його надзвичайно активної роботи. Працював у філії Вінницької всенародної бібліотеки, що розташовувалася на той час у Мурах. Створив при бібліотеці Кабінет виучування Поділля. Згуртував науковців, краєзнавців, дослідників. Вони підготували цілу серію книг про наш край, не тільки історичних. Це були книги про природу Поділля, клімат, птахів, річку Бог і її сточища…

У книги Отамановського про Вінницю у XIV-XVII століттях своя історія. Ми могли не мати її. Як її текст опинився у москві, можна тільки здогадуватися.

На початку 90-х його віднайшов у московських архівах Юрій Савчук, на той час науковий працівник обласного краєзнавчого музею (нині генеральний директор Національного музею історії України).

Завдяки такій знахідці і копії, зробленій тоді в москві, книгу видали у Вінниці. Її можна побачити серед експонатів виставки.

Значну частину представленого передала племінниця Отамановського Валентина Савицька, вона донька його сестри Ганни.

Савицька вчителювала у вінницькій школі №22, проживала неподалік від школи. Лариса Семенко багато спілкувалася з нею.

Каже, пані Валентина була справжнім другом музею. Брала участь у всіх заходах, присвячених Отамановському. Інтелігентна, шляхетна жінка.

Вона передала музею багато світлин. Від неї отримали поштові листівки, надіслані Валентином Дмитровичем. На листівках краєвиди, природа, тварини, а на звороті коротенькі листи. Вони датовані 1963-1967 роками. Надіслані із Самари, Харкова.

Отамановський ділився враженнями про прочитані книги, піклувався про здоров’я сестри, давав деякі поради. Спеціально писав відкрито, бо знав, що постійно перебуває під наглядом.

Співрозмовниця звертає увагу на одну з листівок, що вразила її своїм текстом.

Отамановський давав пораду племінниці піти на курси російської мови. Казав, що після цього у неї буде більше можливості знайти роботу. Племінниця розуміла, що дядько у такий спосіб оберігав її від будь-яких підозр, хвилювався за неї, тому наголошував на удосконаленні російської мови.  

Валентина Савицька померла у 2015 році. Проживала одинокою. Спадкоємців не залишилося.

У грудні 2023 року до музею принесли ще одну листівку. Вона теж адресувалася пані Савицькій.

— З Валентиною Савицькою підтримував контакти наш відомий краєзнавець Леонід Філонов, — говорить пані Семенко. — Він зняв документальний фільм «З Отамановським по Вінниці». Стрічка є в Інтернеті. У картині спогадами ділиться також Валентина Савицька. Одна з листівок була в Леоніда Філонова. До музею її передала донька Філонова пані Катерина.

На жаль, самого Леоніда уже немає з нами.

«Літописець Вінниці»

Саме так назвали виставку про Валентина Отамановського, що експонується нині в обласному краєзнавчому музеї. У ній ще згадується про участь Отамановського у бою під Крутами. Детально розповідається про його біографію. Народився на Черкащині (на той час Київська губернія). Навчався в Києві в університеті св. Володимира та політехнічному інституті, а також у Віденському університеті.

У 1920 переїхав до Вінниці, де прожив дев’ять років до арешту у 1929-му. Серед уже згаданих його заслуг перед міською громадою, слід відзначити ініціативу у створенні музею Коцюбинського.

Після відбуття п’ятирічного покарання, працював у 1934-1947 роках у Казані у науковій бібліотеці місцевого університету. Там одружився. Дітей не було.

У 1958-1964 роках очолював кафедру латинської мови Харківського медичного інституту. Помер 10 березня 1964 року. Реабілітований у 1989 році.

Іменем Отамановського названі вулиці у Вінниці і Києві, обласна наукова бібліотека у нашому місті, а також Центр медичного краєзнавства Харківського медуніверситету. А ще це прізвище вінничани чують багато разів кожного дня, коли у громадському транспорті оголошують назву зупинки на вулиці Пирогова.

Читайте також:

З перемогою! Фільм тульчинців визнали кращим на фестивалі у Нью-Йорку. Коли побачимо його?

«Ми вчимося жити з болем». Дружини військових писали картини на згадку про своїх полеглих Героїв

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.