Тиф, холера, чума: які епідемії вирували на Вінниччині в минулому

Зображення cgz.vn.ua

• Коронавірус – не єдина пандемія, з якою боролись в наших краях.
• У різний час на Поділлі вирували чума, холера, віспа, тиф і ще багато хвороб, які зрештою відступили, а містяни повернулись до нормального життя.
• Розказуємо про головні епідемії минулого і про цікаві вінницькі факти. 

Лікарка вищої кваліфікаційної категорії з загальної гігієни Віталіна Пристопюк розказала про історію епідемій на Поділлі і про те, як наші попередники вже не раз зустрічались зі смертельними хворобами й змогли їх подолати.

«Різні інфекції лютували на теренах нинішньої Вінниччини впродовж попередніх століть. Але не було серед них страшнішої від чуми, — читаємо на сайті Вінницького обласного лабораторного центру МОЗ України. — З історичних та архівних джерел, у тому числі «Подільські парафіяльні відомості» відомо, що за три століття, починаючи з 1510 і до 1812 років, чума («морове повітря»), страшна «чорна смерть», «являлася» на Поділлі 19 разів».

У той час, зрозуміло, не було ще епідеміологів, вірусологів чи інфекціоністів, навіть прості лікарі й аптекарі були рідкістю. Тому не дивно, що хвороби поширювались з такою шаленою швидкістю.

«Першим професійним лікарем-вінничанином був Яків Постоловський, який у 1785 році був відправлений на навчання до Головної Школи Краківського Університету і, після подолання труднощів лікарської науки, аж через 10 років повернувся до рідного міста, — читаємо далі. — Ймовірніше всього, лікарі на Поділлі, зокрема у Вінниці, були і набагато раніше, але знищення архівів ХVI – XVII століття міст Києва та Вінниці не дають історикам та краєзнавцям зробити повне наукове підтвердження.  Наприклад, відомо, що у 1724 році у Вінниці працював один цирульник. До його послуг входили не лише перукарські, а і якісь примітивні медичні».

Як пише Віталіна Пристопюк, першу офіційно відому аптеку в нашому місті відкрив Марко Шепсель, відомий Брацлавський рабин, у 80-х роках XVIIІ століття.

З Браїлова з чумою

Усе це змушувало людей звертатися до знахарів, які часто через незнання робили тільки гірше.

Раніше, нагадаємо, ми розповідали про те, як знахар Заїка завіз із Браїлова у Вінницю чуму.

«Він наказав дати у його розпорядження дванадцять хлопчиків, єдиних синів у родинах, і білого коня. Потім повелів викопати із могили труп померлого від зарази, прив’язав мерця до хвоста білого коня і, в супроводі 12 хлопчиків, тягав його по містечку, — розповідає у своєму дописі Віталіна Пристопюк. — Зараза посилилась. Злякавшись, знахар втік до Вінниці на тому ж білому коні, прихопивши із собою багато речей з Браїлова, які роздав рідним та іншим людям. От тоді епідемія почалася і в Вінниці. То був 1770 рік». 

Лікарка додає, що хоч капуцини намагалися допомогти, чума все ж продовжила поширюватися. 

«Свідчення Капуцинського літопису вказують, що у другій половині ХVІІІ століття чумна пошесть лютувала у Вінниці чотири рази. Лише епідемія 1770 року забрала життя близько 260 тисяч осіб, що більше половини населення тодішньої Подільської губернії», — зазначає вона. 

Довгі роки холери

Пандемію холери світ переживав з 1826 по 1830 роки. Вона до Європи, за словами істориків, прийшла з Індії. Не оминула на своєму шляху смертоносна недуга й Вінницю.

«За Літописом Капуцинського монастиря 1830 рік був страшний неврожаєм і холерою, коли люди чорніли, починали блювати, падали і вмирали, — пише вінницька лікарка. — Згадує літопис холеру у Вінниці і у 1848 році. А потім про холеру у нашому місті згадують у 1892 році».

Того ж року у Вінниці створили повітову санітарно-виконавчу комісію на чолі з головою повітового дворянства Павлом Поворозніковим.

«До складу цієї комісії входив і лікар Микола Оводов, який згодом став міським головою і значну увагу приділяв санітарному стану міста, — продовжує Віталіна Пристопюк. — Саме з ініціативи Миколи Оводова ринкову зону, яка була в критично антисанітарному стані, перенесено на площу Каліча (нині це площа Гагаріна). Створювались летючі загони екстреної медичної допомоги, ініціювались перевірки чистоти колодязів та їх захисту від зовнішнього впливу». 

За свій внесок у боротьбу з епідемією видатний вінничанин отримав орден святої Анни ІІІ ступеня. 

Спалах тифу

На початку ХХ століття у Вінниці розгорілась епідемія тифу. Історики говорять про те, що у 1909 році його великий спалах зареєстрували в міській тюрмі.

«Померла третина в’язнів і навіть начальник тюрми. В цій тюрмі на той час відбував покарання за свої соціально-політичні погляди ЛОР-лікар, згодом відомий політичний діяч, перший очільник дипломатичної місії Української Народної Республіки у Великій Британії Микола Стаховський, — йдеться далі у дописі. — Епідемія тифу ширилась Подільським краєм і в роки Першої світової війни та в період військових дій 1917-1921 років, аж до 1923 року».

Вважається, що найбільш проблемними місцями були територія від залізничного вокзалу до теперішнього центрального базару, тюрма й казарми, що розміщувались на вулиці Стрілецькій. 

«Страшним в епідемічному плані часом для міста був 1919 рік, коли тиф косив вояків дієвої армії Української Народної республіки та Української Галицької Армії. Хворіло їх понад вісім тисяч, 90 % з яких померло, — пише Віталіна Пристопюк. — Історики пишуть про військові кладовища в районі нинішнього 45-го заводу, території лікарні імені академіка О. Ющенка та центрального парку».

Перемогти тиф на Поділлі вдалось лише у 1923 році. Посприяв цьому й хіміко-фармацевтичний інститут, який відкрили у 1921 році. Нині це Вінницький національний медичний університет імені М.І.Пирогова.

Велика сила карантину

Ще багато років тому люди зрозуміли, що допомогти з припиненням поширення епідемій можуть карантинні заходи. Правда, спочатку слово «карантин» мало трохи інше значення і означало 40-денний період. Саме на такий час у XIV столітті, людей, які прибули до Венеції з інших міст і країн, заселяли до окремих будівель й уважно за ними спостерігали.

«І лише у другій половині ХVІІІ століття «карантин» передбачав локацію, де мають перебувати люди, що прибули із заразних місць, — пояснює у своєму дописі вінницька лікарка. — На Поділлі лише наприкінці ХVІІІ століття карантин було поставлено в обов’язок муніципальному врядуванню, а згодом почали діяти правила, затвердженні відповідним документом — карантинним статутом». 

Віталіна Пристопюк зазначає, що взимку 1797 року, у зв’язку з наближенням до міста заразної пошесті, вінницький городничий запропонував магістрату ввести карантин, облаштувати вартових і застави вдень і вночі на проходах і проїздах до Вінниці.

«Це не зовсім сподобалось купцям і торговцям, які втратили будь-яку можливість провозити до міста свої товари.  Але вимоги були принципово суворими. Про серйозність ставлення до карантинного статуту свідчать і архівні матеріали: Подільський цивільний губернатор запропонував гласним Вінницького магістрату розглянути справу вінницького міщанина і визначити міру покарання за перехід ним через кордон поза встановленим пропускним місцем без витримки в карантині, — пише далі вона. — Карантинні заходи мали свій результат: наприкінці наступного року загроза епідемії чуми минула».

У своєму дописі Віталіна Пристопюк посилається на праці відомих істориків і краєзнавців. Серед них вона виокремлює і онлайн-лекцію історика Олександра Федоришена. 

Пропонуємо переглянути той запис, бо, як бачимо, він досі залишається актуальним.

У матеріалі використані ілюстративні зображення

Читайте також:

Вінницьке льодове побоїще й військова хитрість Івана Богуна. Деталі розповідає Олександр Федоришен

«Культурна ідентифікація». Чому вінничанка вирішила заспівати 120 народних пісень і де їх почути?

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.