До дня звільнення Вінниці від нацистів. Розповідаємо трагічні історії за 1003 дні в окупації

Німецькі війська крокують колонною на фоні готелю «Савой» (зараз будівлю займає Сьомий апеляційний адмінсуд) / Фото в матеріалі: з facebook-спільноти «Старі фото Вінниці»

• 20 березня 1944 року війська 1-го Українського фронту звільнили Вінницю від нацистів. Місто пробуло в окупації 1003 дні. 
• Як жили за німців? Який побут вели містяни? Що взагалі було за цей період?
• У 80-ту річницю визволення міста розповідаємо про страшні сторінки місцевої історії.

Для Вінниці дата 19-20, певним чином, сакральна: Вінниця була захоплена саме 19-20 липня, звільнена – 19-20 березня.

Тоді багато будівель було підірвано та зруйновано. Промисловість, транспорт, сільське господарство були майже повністю знищені. Але вінничани взялися за відбудову зруйнованого міста.

З матеріалів 32-ї Вінницької всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції дізналися багато подробиць про життя міста в окупації, які шокують і понині.

Перші місяці — відродження українського

У 1941-му році окупаційна влада, з метою демонстрації лояльності німців до місцевого населення, утворила Вінницьку міську управу, пише дослідниця Варвара Кузнецова.

Головою самоврядування (потім старостою міста) став професор місцевого медичного інституту Олександр Савостьянов.

Міська управа Вінниці займалася питанням відбудови зруйнованого міста, його комунального господарства, охорони порядку, відновлення роботи магазинів, ринків, лікарень, навчальних закладів, забезпечення населення харчами, паливом.

З 1 квітня 1942 року у Вінниці заснували господарський банк, який приймав вклади та забезпечував грошовий обіг для кредитних потреб урядового, приватного господарства Вінниччини.

Після початку окупації у Вінниці був організований суд, що розпочав свою роботу з вересня 1941 року. Його головним завданням було мирне врегулювання майнових відносин між цивільними.

Захопивши місто нацисти викорінювали усе радянське та давали українцям надію на щасливе майбутнє — дозволяли богослужіння, демонстрацію української національної символіки поряд з нацистською свастикою; змінювали назви вулиць. Головна вулиця Вінниці стала зватися Українським проспектом, Інтернаціональна — Національна; Артинова — вулиця Тараса Шевченка і так далі.

І ще продовжує працювати Вінницький музично-драматичний театр, який відновив свою діяльність 31 серпня 1941 року виставою «Наталка Полтавка». До липня 1942 року в театрі відбулося 165 вистав, не рахуючи численних концертів.

На фоні цих процесів, як вказує дослідниця Варвара Кузнецова, сформувалися різні прошарки у суспільстві:

1. Група людей, які щиро вірили, що гітлерівці є визволителями і які свого часу постраждали від репресій радянської влади;
2. Група людей, які пам’ятали як втратила владу імперська росія та утворилася влада совєтів, тому не особливо вірили у стабільність нинішнього гітлерівського устрою;
3. Група людей, які вірили, що за будь-якої влади життя продовжується, тому потрібно допомагати німцям у впорядкуванні суспільного життя;
4. Група вінничан, яка мала на меті тільки одне — вижити. Тому їх не цікавили питання політики, незалежності, самостійно державності. Лише власний добробут.
5. Група людей, які не переймалися наслідками, жили з метою власного збагачення. Для цього вони тероризували місцеве населення, а в разі викриття — тікали в підпілля або в ліс.

Кінець ілюзій та свобод

Однак на фоні цього ілюзорного порядку, хвилі відродження національно-культурного та духовного життя мешканців міста та області в цілому, поряд існувала страшна реальність.

Зокрема, це трудова повинність, тривалістю 16 годин на день. Її запроваджували навіть 12-13-річним дітям.

Крім того, населення вивозили на примусові роботи до Німеччини. Загалом з Вінницької області, за існування окупаційного режиму, на примусові роботи гітлерівці вивезли 78,6 тисячі людей. З них — 13,4 тисячі людей вивезли саме з Вінниці.

Дослідник Богдан Левченко, посилаючись на історичні джерела, пише, що за нацистів існувала обов’язкова реєстрація працездатних: їм видавали робочі книжки чи картки, лише за наявності яких міщани могли отримати харчі.

Норми видачі продуктів були вкрай низькими, яких не вистачало не те що на сім’ю, а на одну людину.

Середня зарплата в ті часи складала 500-600 карбованців на місяць. При цьому в 1942 році один кілограм сала коштував 600 карбованців, 1 кілограм масла — 5 тисяч карбованців, склянка солі — 250 карбованців. У першу воєнну зиму були масові випадки голодування серед міського населення.

У селах теж було не краще жити: мешканцям дозволяли мати своє господарство, але їх обкладали драконівськими податками. 

Розміри податків у 1942 році: за кожну корову селянське господарство платило 600 рублів (10 рублів —  1 рейхсмарка) і здавало 700-800 літрів молока, 1,5 кілограма вершкового масла. 

За козу або вівцю — 70 літрів молока. За курку — 10 рублів у рік і від 3 до 5 штук яєць на тиждень. Кожне селянське господарство здавало 50-54 кілограмів м’яса, незалежно від наявності в господарстві худоби, а також ковдру, простирадло, подушку з наволочкою і рушник. Податок на прибуток – 200 рублів на рік із людини.

За відмову здавати сільгосппродукцію у мешканців конфіскували усе продовольство та худобу.

Про нацистський терор у Вінниці

На фоні такого моріння голодом, існували звичайні для гітлерівців практики знищення населення.

19 вересня 1941 року в П’ятничанському лісі було страчено 15 тисяч вінницьких євреїв, а 16 квітня 1942 року на Вінницькому стадіоні було зібрано 10 тисяч євреїв і знову загнано в П’ятничанський ліс, де літні люди, жінки та діти були розстріляні, а працездатні чоловіки в кількості однієї тисячі людей були ув’язнені.

У важкому становищі опинилися полонені військовослужбовці Червоної армії. Ставлення до них з боку окупантів було надзвичайно жорстоким. Їх розстрілювали, морили голодом, знищували каторжною працею, хворобами, нелюдськими умовами існування. У Вінниці близько 20 тисяч червоноармійців утримувалися в таборі «Шталаг-329». Їх використовували при будівництві ставки Гітлера «Вервольф».

Ще однією стороною терору було знищення пацієнтів Вінницької психіатричної лікарні. Вона складалася з 18 відділень на 1600 ліжок. Лікарня мала підсобне господарство, яке складалося з кількох сотень гектарів орної землі, молочної ферми, свиноферми, пасіки та млина. Доходи із власного натурального господарства давали змогу забезпечити харчування хворих та лікарського персоналу. 

5 вересня 1941 року директор лікарні Лук’яненко був викликаний до гестапо, де йому поставили умову: до 20 вересня знищити всіх хворих єврейської національності, в іншому випадку вони будуть розстріляні.

Оскільки видача хворих для розстрілу, на його думку, була б негативно сприйнята громадськістю та мешканцями міста, він запропонував умертвити хворих за допомогою медичних препаратів. Цього ж дня, увечері, фельдшери Гота та Дяченко ввели по 20 грамів розчину першим 19 пацієнтам, які через 10-15 хвилин після нетривалих конвульсій померли. 

Згодом до лікарні прибували есесівці та вбивали ще живих пацієнтів. Нацисти заморили голодом і отруїли понад 700 хворих, а приміщення перетворили в офіцерський клуб з казино.

Нелюдська політика окупантів завдала непоправної шкоди нашому народові. Так, на березень 1944 року у Вінниці залишилося всього 27,8 тисячі людей, тоді як у 1939 році в місті було 92,8 тисячі мешканців.

«Такої кількості жертв терору не було ні за часів Великого терору, ні за Голодомору, тому сьогодні вкрай важливо розвіювати новостворені міфи, що при німцях люди жили краще ніж за радянської влади. Ці два режими принесли українцям голод, терор і смерть, тому сучасне покоління повинно про це знати», — пише автор дослідження Богдан Левченко.

Читайте також:

Як Отамановський на допиті обдурював «енкаведистів»: уперше показали матеріали з архіву КДБ

Поховання та залишки Ордену домініканців: що знайшли на розкопках у центрі Вінниці?

Час, коли ми були бідними мільйонерами: розповідаємо, яким для вінничан видався 1994 рік

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.