Лариса Буга: Влада нам не платить

Яким є наше регіональне телебачення? Яке відношення до єдиного у Вінниці комерційного телеканалу має син лідера комуністів – Андрій Симоненко? Чому, будучі губернатором, Олександр Домбровський забороняв чиновникам іти на ефіри «Вінниччини», але свій позов за образу честі гідності із суду забрав? І якою була реакція голови облдержадміністрації Миколи Джиги на сюжет про його нараду у теленовинах каналу «Вінниччина», де показали, як заступник спить у президії? Про все це і навіть про те, що залишається поза кадром, Лариса Буга відповіла якомога відвертіше.
Телебачення – це протез життя. Вінницьке телебачення є протезом вінницького життя?
- На 80% - протез, а не рідний орган. Поясню: два з трьох місцевих каналів – ВДТ-6 та Віта – державні. Вони виконують замовлення не глядача, а влади. Тобто вся інформаційна політика на цих каналах побудована на тому, щоб хвалити керівників області і міста, бо влада є роботодавцем. У Вінниці, хочемо цього чи не хочемо, існує завуальована цензура або контрольованість мас-медіа владою. Такі засоби масової інформації не можуть собі дозволити говорити і показувати все те, що бачать. Відтак – звужені теми, відсутній простір для творчості, а згодом журналісти звикаються із думкою, що їх контролюють, вони стають нецікавими, не шукають нових тем і нестандартних способів подачі матеріалів. Це називається «паркетна подача». Якщо і дозволяють робити критичний матеріал на державному чи комунальному телебаченні, то обов’язково із позитивним висновком – конкретне замовлення «зверху».
Але «Вінниччина» теж починала як комунальне телебачення.
- Так. Але це тривало недовго. Окрім того, специфіка була така, що колектив був створений винятково непрофесійними журналістами. Такою була умова. Це був і плюс, і мінус. Бо головне у кастингу - талант і покликання. Ми не вміли піарити владу.
Певний час зі своїми новинами виходили на ВДТ. Нас не одразу змогли ідентифікувати: вперше вийшли в ефір 1 серпня 2001 року, а ліцензію отримали 17 листопада. Якщо сьогодні дивитися на «Вінниччину» десятирічної давності, видно, що бракувало професіоналізму, але відчували щось інтуїтивно, дивилися центральні канали… Вчилися – брали касети, книги, школа Інтерньюз...
Що може дозволити «Вінниччина», як комерційний канал, чого не могла раніше – будучи комунальним?
- Працювати більш професійно. У нас класна студія, починали з примітивної... Зате справжнє бажання зробити щось нове і цікаве – було і є.
Наскільки зі зміною вінницької влади змінюються кордони свободи тележурналіста?
- Особисто я дуже задоволена з того, що ми не маємо державного фінансування. Це наша найдорожча свобода.

«Гройсман - красавчик...»
У 2010 областю керували три губернатори - Домбровський, Демішкан і Джига. Для медіа щось змінилося?
- Змінилось. Але не для нас. Якщо бачили якійсь недоліки, вільно про це могли говорити. Єдине, що за губернаторства Домбровського частенько шукали на нас вихід через наших засновників. Голова ради засновників - Олександр Шпак, президент Ліги нафтопромисловців України, колишній мер Жмеринки, він часто буває у Вінниці. Саме через нього виходили на нас із облдержадміністрації, облради, міськвиконкому. Треба йому віддати належне: він міг сказати, що телефонували, але жодного тиску не було. Відтоді, як я директор, жодного сюжету не було знято з ефіру. Так, було багато відгуків, навіть через одне інтерв’ю з нами судився Домбровський – за образу честі і гідності. Позов забрав після перемовин із засновниками. Власне, якби тодішній губернатор наполіг, то виграв би. Причина позову: виступ у прямому ефірі колишнього начальника фінансового управління Тетяни Собкової. Вона оприлюднила всю інформацію, яку вважала за потрібне. Зрештою, ми до цього не мали стосунку, але губернатор позивався і до нас, і до Собкової. Вона була його підлегла, але вона мала факти і сміливість вийти з цим у телеефір. Позов солідарний - на декілька десятків тисяч гривень. У Собкової тоді не було жодної копійки на рахунку, а наш рахунок могли арештувати і всі гроші стягнули б з каналу...
Пам’ятаю, і прямий ефір, де скандально відомий опозиціонер (до зміни влади) Семен Ханук розповідав, яке мер Гройсман має відношення до асфальтних заводів. Наскільки відомо, тоді теж ви мали проблеми. Проте з того часу і політичне життя змінилося: тепер Ханук - помічник Гройсмана…
- Було таке... Це був мій ефір. Ханук називав факти, які він вважав за правду… Гройсману треба віддати належне – він мені не телефонував. Принаймні, з мером не було якихось розмов. Іноді може зателефонувати його прес-секретар.
Нинішній мер публічно відповідає на всі запитання поставлені журналістами, принаймні, він не відмовляється. У Вінниці часто трапляється, що взагалі не можна достукатися до чиновника. Гройсман ніколи не відмовляється, однак у нашій студії досі не був.
Це означає, що у мера є певні хвилювання, що на каналі «Вінниччина» до нього не лояльні?
- Не можу сказати причину. При цьому ж він не відмовляється: «Да, я прийду, сейчас занят…»
Боїться провокаційних запитань?
- У будь-якому випадку, я його поважаю, він - красавчик.
Боїться чи не боїться? Таке його рішення можна розцінювати як завгодно. Можливо, так вирішили його піарщики. Але можна розцінювати й як те, що боїться.
Стосовно доступності місцевих чиновників, то іноді елементарний коментар – це проблема. От, наприклад, напередодні новорічних свят не було квитків на залізниці у західному напрямку. Журналіст зателефонував на залізничний вокзал, аби хтось прокоментував ситуацію. Разів 15 телефонували секретарю начальника. У результаті, її відмову записали на плівку і дали в ефір. Наступного дня скандал – із залізничного вокзалу зателефонували: «Як ви могли дати слова секретаря?!» До кінця дня із Києва прибув заступник директора «Укрзалізниці». Вибачився і прокоментував. Прийшло вибачення «Укрзалізниці» і у письмовому вигляді. Це свідчення того, що іноді в Києві набагато простіше отримати коментар, аніж у нас. Те саме і з доступом до перших осіб області. Наприклад, з головою облради Татусяком домовитися про інтерв’ю набагато простіше, ніж через його прес-службу. У заступника губернатора Чернія простіше взяти коментар, аніж в управлінні сільського господарства, яке він курує.
Знаєте, які «відмазки» для телебачення? «Вибачте, не можу прокоментувати, бо я беззубий».
Є ще інша мода у наших керівників. Їм приходить циркуляр з Києва про налаштування співпраці із засобами масової інформації, а значить з нами раптом хочуть дружити. Нещодавно так було з прокурором області Олександром Шморгуном. Запросили його на ефір, домовляємося безпосередньо про день, час… Зрозуміло - готуємо студію. Телефонує прес-секретар прокурора: переносить інтерв’ю на дві години. Чекаємо… Через кілька годин: переносять на завтра. Завтра – на післязавтра, а післязавтра – ще на два дні… Тиждень тягнулося і, в результаті – чекаємо досі. Я розцінюю це як зневагу до журналістської роботи. Чудово розумію: у прокурора щільний графік, людина може перенести запис, може бути ще якась причина… Разом з тим, тебе потім запрошують у прокуратуру - з тобою хочуть працювати. Бо там зацікавлені в оприлюднені тільки тієї інформації, в якій зацікавлені вони самі. Вони ще вважають, що ми маємо створювати їм позитивний імідж. Помиляються…

«Дитячі коліна не забула...»
Чи траплялося, що гості студії виходили через якісь причини?
- Ні, у нас такого було… Але таке бажання виникло у екс-губернатора Коцемира…
Віктор Коцемир у рейтингу губернаторів - найпотішніший. Тоді я ще була журналісткою, ходила на всі наради. Ділила навпіл записник: з одного боку писала саму нараду, а з другого – цитати губернатора: «братчики», «давайте купочкою разочком»… Згодом з’явилися «в магазині людські яйця», «вся сила – в коноверті» та інше… Коцемир завжди ходив зі свитою. Зрозуміло, тоді було обов’язковим узгодження всіх запитань. І тут він приходить у студію на ефір: тодішня директорка мало не мліє. Ми з Коцемиром сіли у студії, у нього папка із відповідями. Я пояснюю, що будемо розмовляти на тему, яку попередньо окреслили, але запитання можливо будуть не в тому порядку. Він змінюється в обличчі: «Якщо не в тому порядку, то я зараз встану і піду!» Кажу йому: «Ви розумієте, що це прямий ефір, і тому я змушена буду назвати причину, чому ви пішли». Він не знав як поводитися... Але ефір відбувся, хоча йому було досить важко.
Це настільки для вас принципово – не по порядку запитання?
- Ні. Просто коли ведеш бесіду, то запитання виникають із відповідей. Я ж не сказала, що будуть інші запитання.
Скандал був після фільму про Коцемира. Студія виготовила фільм про губернатора, з його цитатами і про його діяльність. Після виходу в ефір до мене прийшов один із його заступників і сказав, що зі мною хоче поговорити губернатор. Я відповіла: «Нехай приходить, поговоримо». Це було просто з мого боку «неслыханная дерзость». Попросили мене переписати фільм, бо всі бачили, окрім самого Коцемира. Я відповіла, що нічого не переписуємо: «Якщо хтось не бачив, то ми можемо поставити в ефір ще раз». Там у пролозі фільму звучала фраза: «Де при владі глупота - людям горе і біда».
Але з поваги до людина, яка прийшла домовлятися, я пішла назустріч. Відбувалося це наступним чином: у кабінеті Коцемир сидів у кріслі, всі заступники сиділи за столом - Заболотний, Татусяк, Бевз і Фолюшняк. Вони по черзі виховували мене. Мовляв, на святе замахнулася… А перед цим я була на концерті школи мистецтв в «Райдузі» – виступала моя дитина. Фінальний вихід - діти всі стають на коліна, лунає ще музика і на сцену виходить заступник губернатора Євгенія Фолюшняк. Її святкова промова про владу тривала 15 хвилин – весь цей час діти позаду стояли на колінах…
От я в кабінеті Коцемира все слухала, і коли дійшла черга до цієї Фолюшняк, я не могла не згадати ці дитячі коліна…
А фільм Коцемиру я так і не записала.
Нещодавно в новинах «Вінниччина» показала сюжет з наради Джиги: губернатор проводив нараду щодо інвестицій, досить жорстко, а поряд з ним, в президії, спав його заступник – Роман Аксельрод. Скільки дзвінків було після цього сюжету?
- Більше 30. Просто від людей. З облдержадміністрації - жодного. Аксельрод теж не дзвонив.
Інформаційна політика нашого каналу – показувати те, що відбувається. Ми не прилизуємо. І давно. Якщо нас не буде дивитися глядач, тоді не буде сенсу засновникам утримувати канал.
Не секрет, що попит на журналістів часто викликають вибори. Політична реклама найдорожча на телебаченні. Скільки коштувала телереклама на останніх виборах?
- Торік у нас ціни були майже однакові з ВДТ-6. А був один рік, коли у нас політична реклама була вдесятеро дорожча. Існує певна формула: політична реклама вираховується за три останні місяці реклами - на невеликий відсоток більша. У 2010 році у нас не стільки ефір був насичений рекламою, щоб я могла на політичну поставити таку ціну, аби заробити. Сьогодні це п’ять гривень за секунду. Для інформації: участь(!) політика у ток-шоу на центральних каналах на виборах коштувала мільйони.