«Я судився, щоб бути на фронті з синами». Чому біля суду у Вінниці портрет полеглого воїна?

• Вінничанин Сергій Щетинін у перший день війни добровільно записався у ряди 120-ї бригади ТрО.
• Через два дні до батька доєднався молодший син Михайло, а після нього — старший Артем.
• Як так сталося, що батька звільнили зі служби, а сини залишилися без його підтримки?
• Чому він встановив портрет полеглого сина Михайла біля сьомого Апеляційного адміністративного суду?
• Про це і про власне розслідування загибелі сина Сергій Щетинін розповів журналісту «20 хвилин».

Вінничанин Сергій Щетинін провів власне розслідування обставин загибелі на війні сина Михайла. Йому навіть вдалося знайти відео подій після ворожого ураження сина і його поьратима Дмитра Кравчука.

Чоловікові важко говорити про це, велике горе каменем лежить на серці. Каже, цього могло б не статися, якби він був поряд з сином. На жаль, система не дала йому такої можливості.  Навіть через суд не вдалося відстояти конституційне право захищати країну та бути на фронті поруч з синами. Непроста історія. Автор публікації раніше не стикався з ситуацією, коли громадянин через суд намагався добитися права боронити країну. Саме цього добивався Сергій Щетинін.

У Тероборону прийшов з двома синами

Свою рішучість Сергій Щетинін довів уже у перший день війни. Тоді, 24 лютого 2022 року, він записався у 120-у бригаду Територіальної оборони, що формувалася у Вінниці. Каже, третім стояв у черзі. 26 лютого до батька доєднався молодший син Михайло. Ще через два дні полку Щетиніних додалося — у стрій став старший син Артем. Він покинув роботу в Одесі, дружину з двома дітьми відправив за кордон, а сам пішов до своїх у бригаду ТрО.  Обох синів батько посвячував у захисники Вітчизни, у добровольці 120-ї бригади ТрО, пов’язав їм жовту стрічку на рукава однострою.

У бригаді ТрО старшого Щетиніна неспроста призначили на посаду командира відділення. Він мав навички спецпризначенця, проявляв ініціативу. Обидва сини були його підлеглими. Хоча старший Артем мав офіцерське звання: закінчив у Києві в університеті Шевченка військову кафедру.

Далі сталося непередбачуване. Наприкінці березня того ж року Сергія Щетиніна викликав командир бригади і повідомив, що його звільняють зі служби. Причина — поважний вік. На той час чоловіку виповнилося 68 років.

— Але ж я стріляю влучніше за багатьох молодих, як з автомата, так і з пістолета, — говорив тоді Щетинін. Він ще нагадав, що добровольцем прийшов боронити країну, а не відбувати службу, строкову відслужив раніше — у 1971-1973 роках. Його слухали, але не чули.

Тоді пан Сергій використав останній аргумент, найважливіший — Конституцію України, зазначив, що у головному документі виписано право кожного захищати країну від агесора. Наголосив, що таке правоне обмежується жодним іншим документом. Нагадав, що у Законі про раціональ ний спротив є поняття доброволець. І він прийшов добровільно, з власних переконань.

Але навіть основний документ країни — Конституція — не переконало начальство.  

Тоді він пішов до суду, щоб добитися конституційного права — боронити країну від ворога.

Суди тривали довго. Він пройшов всі інстанції, як у Вінниці, так і в Києві.

Сини тим часом воювали. У 2024-му боронили країну у гарячих точках на Донеччині.

Суди не визнали право кожного боронити країну під час війни. Окружний адмінсуд (суддя Богонос) у позові відмовив. Колегія 7ААС (Гонтарук, Матохнюк,  Біла) з другої спроби це рішення скасувала, ухвалила постанову про скасування наказу про звільнення солдата Щетиніна, але рішення про поновлення його в списках частини не ухвалила, тому солдата не поновили. Верховний Суд скасував постанову 7ААС, а справу направив на новий розгляд до цього ж суду. Крапку у судових тяжбах поставила інша колегія 7ААС (Драчук, Полотнянка, Смілянець) Сергію Щетиніну відмовили у скасуванні наказу командира частини на його звільнення і поновлення на службі.

Це сталося 30 липня. А через день, тобто 1 серпня, батько отримав страшну звістку: загинув молодший син Михайло.

— За два дні до того я розмовляв з Михайликом, — згадує пан Сергій. — Він був страшенно збуджений, відчувалася нервозність у розмові. Дотепер пам’ятаю слова, які Михайлик говорив у розпачі: «Тату, ти казав, що ми добровольці, що будемо захищати Вінницю, але ми не добровольці, ми тут — м’ясо».

Пізніше Сергій Щетинін провів власне розслідування, щоб встановити, як загинув син. Що йому вдалося з’ясувати, поділився з журналістом «20 хвилин». Далі пропонуємо його безпосередню розповідь.  

Перед тим зауважимо: якби батько перебував з сином у тій гарячій точці фронту, то навряд чи побратими залишалися б з одним гранатометом. Він би добився, щоб  підрозділ мав би необхідне озброєння. В цьому можна не сумніватися. Але суд не дозволив поновитися на службі. На знак протесту чоловік встановив портрет сина при вході до будівлі суду.

Без батька залишилися троє малих дітей

— У нашого Михайлика залишилося троє малих діток — Олександра, Нестор та Євгенка, — розповідає Сергій Щетинін. — Нестору шість років, він не по роках кмітливий, завзятий, роботящий, як його тато. Хлопчик каже, коли виросте, то зробить таку ракету, яка вб’є всіх росіян, як вони вбили його татуся.

Наша родина заплатила найвищу ціну за те, щоб вижила наша з вами країна. Все, про що хочу розповісти, має одну мету — поінформувати людей, як вижити та перемогти у цій кривавій війні з клятими московитами та власними гнидами. Єдиний спосіб досягти Перемоги - визнати сами і змусити владу виконувати основи суспільного та державного устрою, які встановив народ України на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 рок. Саме це твердо знав і захищав мій Михасик на війні з московитами.

Сльози стають в очах, а нестерпний душевний біль паралізує усі гальма організму, як тільки я починаю відтворювати в пам’яті реальні події липня- початку серпня 2024 року. Роблю це на підставі наявних у мене документальних та відеофактів, які вдалося зібрати, щоб встановити обставини загибелі Михайлика. Він загинув не один. Так само геройськи полягли в боях майже всі воїни 173-го батальйону 120-ї окремої бригади ТрО ЗСУ (в/ч А7339).

Мій Михасик, з 26 лютого 2022 року і до останнього дня  свого життя, встиг стати тричі добровольцем. І жодного разу держава цих фактів офіційно не визнала. В його військових документах зазначено, що він мобілізований 12.03.2024 року, хоча це неправда. Він прийшов у бригаду через два дні після початку війни, 26 лютого 2022 року. Побратим зняв відео, коли я посвячую свого сина у добровольці 120-ї окремої бригади ТрО (в/ч А7048). Це відео можна побачити на моїй сторінці у Фейсбуці саме цього дня, тобто 26 лютого 2022 року.  

За кадром чути голос побратима, також добровольця, Михайла Рендюка, який був учасником та очевидцем цих подій і також не визнаний державою добровольцем та навіть не був зарахований до списків частини, але якимось дивним чином отримав автомат, 600 набоїв, документи на них, військову форму та прослуживши у в/ч А7048 близько місяця, навіть лікувався у 3-й міській лікарні від ковіду за направленням частини. Після лікування його просто не допустили до подальшої служби.

Єдиний погодився доставити зброю на передову

Так ось, з 26 лютого 2022 року по 1 серпня 2024 року, Михайло, який навчався у Києво-Могилянській академії, пройшов шлях від солдата до штаб-сержанта 120-ї окремої бригади ТрО.  Тому легко опанував декілька високотехнологічних військових спеціальностей, змужнів та загартувався, став справжнім воїном.

1 серпня 2024 року він, як зазвичай, перебував на командному пункті батальйону біля села Водяне на Донеччині у відносній безпеці та виконував штатні обов'язки по контрою за бойовою ситуацією з повітря. Але батальйон, точніше, ті з особового складу, хто ще залишилися, опинився у критичній ситуації.

Михайло виявися єдиним, хто визвався доставити побратимам на передову лінію оборони боєприпаси та засоби зв’язку. Ті хлопці потрапили під реальну загрозу знищення або взяття в полон. Отримавши бойовий наказ командира батальйону на виконання вкрай ризикованого завдання, він на собі, в рюкзаку, поніс на передову набої, акумулятори для рацій та гранати для автоматичного гранатомета ще радянського виробництва, більш потужної зброї у бійців батальйону не було.

Уся сучасна зброя на той час вже була перекинута під російський Курськ і у своїй переважній більшості, згодом, там і залишилась, а тут, на Курахівському напрямку, навіки залишились молодими невідомо скільки українців.   

У згаданий день 1 серпня над селом Водяне було безхмарне небо та палюче сонце В повітрі безперервно гуділи десятки ворожих дронів, один із яких, ймовірно, засік Михайла ще на підході до лісосмуги, але не атакував, слідкував, куди саме прямує боєць з важким вантажем на спині.

Коли на зустріч Михайлу вийшов солдат Дмитро Кравчук, аби показати подальший шлях до місця розташування наших передових позицій, і до найближчого бліндажа залишалось метрів десять, по них спрацював російський танк.

Хто воював, той знає, що постріл з танка чути лише після прильоту. Тому Михайло і його побратим не мали шансів зреагувати на постріл. Їх обох тяжко вразило вибуховою хвилею та осколками снаряду.

Знайшов відео обстрілу сина

Події, що відбулись після вибуху, зафіксувала відеокамера на шоломі Дмитра Кравчука. Мені вдалось розшукати цього воїна та отримати від нього це відео. Також у мене є й інше відео, на якому видно, як наш розвідувальний дрон фіксує тіла наших бійців, що нерухомо лежать уздовж посадки, а оператор голосом щоразу фіксує: «двісті», «двісті»…

Оповідати побачені надані мені відеожахи нема сил і слів. Скажу лише про те, що після першого снаряду з танка був другий приліт. Як кажуть, майже в одну воронку.

Трава навколо і чагарники спалахнули, а на спині у важко пораненого і непритомного Михайла почали детонувати гранати і набої, що не дало можливості двом бійцям, які прибули на крики по рації Дмитра Кравчука, надати невідкладну допомогу важко пораненому Михайлу.

На щастя, побратима Дмитра Кравчука якось вдалось врятувати, він досі лікується від важких поранень, а Михайло деякий час ще залишався живим, але врятуватися у нього не було можливості — син згорів у тій посадці. Як і до якого стану — я бачив під час опізнавання його тіла в Дніпрі.

На підставі наявних у мене фактичних доказів та свідчень очевидців тих подій я, на відміну від командування, дійшов висновку, що Михайло геройськи віддав своє молоде життя аби врятувати своїх бойових побратимів з 173-го окремого батальйону, яких на той момент в живих залишалось до двох десятків і яких командування 120-ї бригади ТрО та знаменитої 72-ї ОМБ ЗСУ (батальйон був прикомандирований до цієї бригади), упродовж місяця залишало без підтримки людьми і засобами ведення бойових дій.

Батальйон розформували, а командира усунули з посади

У результаті такого командування на Курахівському напрямку, зокрема, під селом Водяне на Донеччині, навіки стали лицарями нації мій Михайло та близько чотирьохсот молодих, здорових козаків з Козятина, бійців 173-го батальйону, та невідомо скільки військових з інших підрозділів та військових частин.

За героїчні та звитяжні подвиги бійців та командирів 173-го окремого батальйону 120-ї бригади ТрО, у їх числі і нашого Михайла, командування відзначило особливим способам: батальйон розформували, а бойового комбата майора Володимира Ліщенка усунули з посади за службовою невідповідністю. Бійців та офіцерів, які вижили в тій м’ясорубці та ще й винесли на собі з напівоточення особисту зброю і той радянський гранатомет без набоїв, а також понівечене, обгоріле тіло нашого Михасика, розпорошили по різних підрозділах, аби навіть пам’яті не залишилось про подвиги героїв та щоб не залишилось жодних доказів і свідків злочинних дій та бездіяльності  вищого командування та військово-політичного керівництва держави, які призвели до провалу оборони на цьому напрямку, до важких втрат особового складу та значної втрати стратегічно важливих територій.

Подія одна, а висновки розслідування — різні

У службовому розслідувані по факту загибелі штаб-сержанта Михайла Щетиніна, складеного молодшим лейтенантом Сергієм Олійником на підставі документів, наданих Сергієм Яковлевим та Каріною Дерун, зазначено: «Загинув в районі с. Водяне від ураження міною, виконуючи бойовий наказ по евакуації поранених. Далі у цьому ж «розслідуванні» також зазначено: «Тіло, ймовірно штаб-сержанта Михайла Щетиніна, евакуйовано 03.08.2024 року на автомобілі Hummer в результаті  організованої пошукової операції».

Це так зване службове розслідування затверджено наказом командира в/ч А73339 (з основної діяльності) від 02.09.2024 р. № 241, коли на той час вже існував наказ командира в/ч А73339 (з основної діяльності) від 20.08.2024 р. № 196 щодо службового розслідування обставин отримання поранень Дмитром Кравчуком. Він був разом з Михайлом у тій само бойовій обстановці, в один і той же день, в одному місці, їх обох обстріляли з танка, але опис обставин і висновки у розслідуванні двох воїнів принципово різняться. Питання — чому?

Цитую фрагмент розслідування по Дмитру Кравчуку: «01.08.2024 року внаслідок танкового ворожого обстрілу на вогневій позиції «Легіон», в районі с. Водяне Донецької області, при виконанні бойового завдання за призначенням, знаходячись в засобах індивідуального захисту, отримав бойове поранення (травмування). Підстава: Наказ командира в/ч А73339 (з основної діяльності) від 20.08.2024 р. № 196.

Розповім про те, як евакуювали тіло Михайла. По-перше, було це не 3 серпня, як сказано у розслідуванні, а днем раніше. І не в авто його вивозили, а несли на руках. Про це мені розповіли побратими сина.

Тіло Михайла на своїх руках в брезенті винесли 02.08.2024 року бійці під командуванням старшого лейтенанта Олександра Постоюка, позивний «Сокіл». До речі, цей шмат брезенту їм дав саме командир мінометного відділення Володимир Маславчук, позивний «Алабай», який був очевидцем подій 01.08.2024 року та власноруч рятував Кравчука з місця ураження. Він бачив тяжко пораненого Михайла, але не зміг до нього підійти. Намагався, проте завадив повторний постріл з танка. Тоді загорілася трава, чагарники, почалася детонація набоїв та гранат у рюкзаку на спині пораненого сина.

Саме Володимир Маславчук за власною ініціативою відшукав у посадці обгоріле тіло Михайла. Зробив це, коли зменшилася інтенсивність ворожих обстрілів, а пожежа вщухла. Він знайшов металеві залишки автоматів Михайла та Дмитра Кравчука, сфотографував тіло, а залишки зброї виніс і передав за належністю.

Два запитання батька до комбрига

З приводу зазначених в службовому розслідувані та наведених вище фактів у мене є два питання до тодішнього командира 120-ї бригади ТрО полковника Володимира Катинського та до командира 72-ї ОМБ ЗСУ, які побували на місці подій 3-4 серпня 2024 року. Перше: «Чому на броньованому автомобілі Hummer не доставлялись на передову боєприпаси та чому жодного полеглого і пораненого бійця не було евакуйовано на цьому броневику з вогневої позиції «Легіон», в районі села Водяне Донецької області? Цю позицію захопили в ніч на 1.08.2024 року москалі, а  рідні Героїв з Козятина досі не отримали їхні тіла.

Друге питання: «Якщо у розпорядженні командування у тому районі був броньований автомобіль Hummer, чому штаб-сержант  Михайло Щетинін ніс боєприпаси на передову на собі, а майор Володимир Ліщенко вимушений був віддати йому такий наказ, а сам при цьому перебував в окопах, а не на командному пункті батальйону?»

Поховали Михайла Щетиніна 11 серпня 2024 року на Алеї Слави Сабарівського кладовища. Йому назавжди залишилося 35! Вічна світла пам’ять Лицарю Нації, який боронив країну і кожного з нас.   

Зустріч з головою суду і… манекенами суддів

Сергій Щетинін повідомив редакцію, що його запрошував на зустріч голова суду. Спілкувалися у конференц-залі  на шостому поверсі в історичній будівлі по вул. Соборна, 50. Керівник суду пропонував перемістити меморіал сина вліво або вправо від того місця, де він зараз розташований.

— На моє прохання назвати бодай одну моральну, чи правову підставу такої пропозиції, голова суду пояснив, що судді стикаються з якимись незручностями, коли користуються входом до приміщення, — розповідає Щетинін. — Голова суду висловив своє занепокоєння тим, що загиблих героїв наразі дуже багато і якщо їх батьки почнуть повторювати мій приклад і ставити вздовж стін суду їх портрети, місця усім може не вистачити. Схоже, голова суду так і не зрозумів, чому саме портрет мого сина знаходиться біля їхньої установи.

Під час перебування у цьому розкішному залі, звернув увагу на манекенів у повний зріст. Їх виставили уздовж стіни. Запитав у присутніх, що це за постаті? Мені відповіли, що це судді сьомого Апеляційного адміністративного суду.
 

Читайте також:

«Нога ледве трималася»: як ветеран з ампутацією купив житло за кошти держави

«На банкеті Перемоги подавали український борщ»: спогад про очевидця капітуляції Німеччини

«Пса Патрона обливали водою, аби заморозити»: як у Вінниці врятували собаку з Донбасу

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.