Як живуть рідні та близькі героїв Небесної сотні

У неділю минуло сорок днів з часу масового розстрілу снайперами учасників акції протесту на Майдані у Києві. Серед загиблих - вінничанин Максим Шимко та його земляки із Жмеринки – Валерій Брезденюк і Леонід Полянський. Як живуть їх рідні і близькі після трагедії

Олег Брезденюк  з Петербурга відмовився від російського громадянства у пам'ять про вбитого на Майдані рідного брата Валерія. Каже, після того, що наробив Путін у Криму, не може більше залишатися в Росії.  

Про це RIA дізналася, коли обдзвонювала родичів загиблих на Майдані. Нагадаємо, героїв Небесної сотні з Вінниччини троє - двоє зі Жмеринки (Валерій Брезденюк та  Леонід Полянський) і один з Вінниці (Максим Шимко).

 

Відео дня

У Жмеринці 30 березня  відбулося жалобне Віче у пам'ять про загиблих. Представники міської влади повідомили, що буде вирішене питання про присвоєння одній з центральних площ назви Героїв Небесної сотні. Одну з вулиць перейменують у пам'ять про Валерія Брезденюка, іншу – Леоніда Полянського. Поки влада думає, хтось із місцевих уже вчепив трафарет з назвою «Вулиця Валерія Брезденюка». Напис з’явився на  будинку на вулиці Фрунзе у місті залізничників.

Незвичне рішення у своїй долі і долі своєї сім’ї прийняв брат Валерія Брезденюка – Олег. Він  відмовився від російського громадянства і вже подав документи на оформлення українського громадянства.

- Після всього, що сталося, я відчув, що не зможу більше бути в Росії, - каже Олег. – Все, що сталося, каменем лягло на серце. Дуже важко усвідомити, що у мене вже нема брата. А тут ще й така зухвала агресія. Валерій  загинув у боротьбі з несправедливістю. Як же я можу після всього змиритися з тим, що робить Путін. У пам'ять про брата, вирішив попрощатися з Росією, відмовитися від їхнього громадянства, прийняти громадянство України і жити на землі, де народився, де мої батьки, родичі.

У Петербурзі у Брезденюків є квартира. Разом прожили у північній столиці Росії понад десять років. Обоє мали непогану роботу: чоловік працював в аеропорту, дружина – в авіакомпанії. На роботі Олег втомився переконувати колег в тому, що на Майдан вийшли не фашисти і не бандерівці, як їм тлумачить путінська пропаганда. Марно старався, батогом обух все одно не можна перебити. Зате дружина молодець, підтримала чоловіка.

- Ольга з розумінням поставилася до моєї пропозиції, - продовжує Олег. – Ми вже перебралися у Жмеринку. Зупинилися у моїх батьків. Подали документи на оформлення громадянства. Зараз вирішуємо питання з навчанням старшого сина. У школі йому буде непросто, бо не знає української. З ним активно всі намагаємося розмовляти тільки українською. Думаю, що в такому середовищі хлопець вивчить мову. 

Жмеринський художник Руслан Кушнір, який пише картини у незвичному стилі на дереві, працює над портретом Валерія Брезденюка. Коли закінчить роботу, передасть її місцевому музею. Про це повідомила дружина Валерія Ярослава, з якою вони проживали у цивільному шлюбі. 

- Я теж хочу передати в музей деякі роботи Валерія, - каже Ярослава. – Щоб люди милувалися ними і згадували добрим словом земляка. Одну з картин завезла у Київ і подарувала Ігорю. Це він першим повідомив про те, що сталося з Валерієм, переніс тіло до монастиря. Нині там встановили табличку з написом: «Тут лежали четверо Героїв-майданівців». 

Донька Леоніда Полянського і досі його чекає 

Леонід Полянський найбільше на світі любив своїх діток - 8-річну донечку Оленку і старшого сина, нині п’ятикласника Едуарда. Діти дотепер не можуть заспокоїтися. Частіше приховують біль втрати в собі. 

- Буває, зайду в кімнату до Оленки, - каже її бабуся Лариса Володимирівна. – Дай, думаю, подивлюся, чим вона зайнята. А дитина сидить вся у сльозах, мовчки дивиться у вікно. Вона кожен день його виглядає. 

Дівчинка не раз повторювала бабусі: «Якщо тато казав, що приїде, значить, він приїде, бо він мене ніколи не обманював».

- Намагаюся весь час бути поруч з нею, - каже бабуся. – Молюся, щоб не було якогось нервового зриву. Вона і вдень про тата, і увечері те само. Коли лягає спати, просить, щоб приснився. Планшет, який Льоня подарував їй на день народження, не випускає з рук. Там зберігаються фотографії, де Лєна з татом. То вона їх розглядає, говорить щось.

Якось бабуся звернула увагу, що у внучки очі якось почорніли, а зіниці розширилися. Лариса Володимирівна зібрала дитину і поїхала до лікаря, повезла у Вінницю.

- Я думала, це щось пов’язано з хворобою очей, - каже жінка. – Лікар пояснила, що дитина пережила якесь нервове напруження і це спричинило розширення зіниць. Я спочатку не хотіла їй говорити, що в нас таке сталося. А вже після огляду призналася. Дитині одні ліки приписали, мені інші. 

Мама дівчинки на заробітках за кордоном. Дитина на вихованні бабусі. За час, відколи у дівчинки не стало тата, до їхнього будинку три рази приїжджали чужі люди. Вони привозили благодійну допомогу.

- Якось під’їхала машина з Чернівецького району, - каже Лариса Володимирівна. – Вийшли люди з подарунками. Розповіли, що всім селом збирали кошти, ласощі купили. Ще приїжджали з Хмільника. Були також з польського посольства. Спасибі їм усім, що ще можна сказати. 

Син Едуард, від першого шлюбу, також проживає з бабусею у селищі Браїлів. Його мама теж на заробітках. Лариса Володимирівна каже, що раніше діти не були знайомі. Тепер почали спілкуватися. Горе здружило їх. Едуард з бабусею приїжджав у Жмеринку і на похорон, і на сорок днів. Брат з сестрою швидко здружилися.

- Лєна запитує, коли ще Едик приїде в гості, - каже Лариса Володимирівна. - Це добре, можливо, менше буде замикатися в собі. 

Брат загиблого Леоніда Полянського Георгій  розповів, що хотів дізнатися, на якому етапі розслідування справи. Каже, спочатку цим займалася міліція, тепер справа у прокуратурі. Але поки що там нічого конкретного не кажуть. Лиш повідомили, що мають ще переглянути багато відеоматеріалів.

- Я сподівався, що може є на відео зображення брата, хотів переписати для себе, - каже Георгій. – Поки що не зміг цього зробити. 

Чоловік розповів, що шукав на Майдані тих, разом з ким Леонід стояв проти «беркутівців». Тут теж його чекала невдача.

- У списках Народної самооборони Льоню я не знайшов, - розповідає Георгій. - Сказали звернутися до Правого сектора. А там хлопці свої списки не розсекречують. Чув, що вони навіть не надали їх слідству. Буду ще їздити в Київ, шукати все, що пов’язано з братом. 

Перед поверненням додому Георгій мав зустріч з жінкою, яка займається дослідженням обставин загибелі кожного з Небесної сотні. Георгій не знає, з якою метою вона це робить, може, для музею, а може, для  написання книжки чи сценарію для фільму.

- Ця жінка показала мені місце, де Льоню було  поранено, - каже брат загиблого. - Сталося це на Європейській площі. Поранили його у живіт. Рана була несумісна з життям. Хоча до лікарні його довезли живим. Але врятувати, на жаль, не вдалося. 

Поїздку до Києва і з Києва до Жмеринки Георгію Полянському, як і Ярославі, цивільній дружині Валерія  Брезденюка, оплатив один з місцевих підприємців. 

Максиму Шимко поставили пам’ятник на Майдані

Максим Шимко, член клубу історичної реконструкції «Білий вовк», на Майдані у Києві був прапороносцем. Але коли треба було забрати пораненого, не вагаючись пішов туди, де свистіли кулі снайперів. Куля влучила йому у сонну артерію. Тоді ж поклали ще вісьмох майданівців. Усі вони загинули від пострілів у голову. Про ці трагічні страшні хвилини згадували ще раз на 40-й день після смерті Максима. 

Коли з вінничанином прощалися на Майдані у Києві, маму Зою і батька Миколу запросили на сцену. 

- Мене попросили сказати щось людям, - розповідає пані Зоя. – Я як побачила, стільки людей переді мною, немов закам’яніла, поворухнутися не можу, горло щось стиснуло, що слова не можу вимовити. Весь Майдан, Хрещатик, пагорби на Інститутській – все заповнено людьми. Навряд чи хтось з них повірив би, якби сказала, що Максим ще у 17 років прочитав мені написані ним самим чотири віршовані рядки. Як тільки треба буде Вітчизну захищати, ви скажіть мені, коли, і я піду. Це не дослівно, але зміст точний. 

Мати каже, що так само не повірили б у те, що Максим не раз говорив їй та своєму батькові. Казав, що він не помре старим, а загине молодим, від кулі. Батько на це інколи жартував, мовляв, де ти візьмеш тієї кулі? Син відповідав, що станеться це у бою. 

- Просила його, не говори дурниць, не можна про таке навіть думати, - продовжує мати Максима. – А він усміхався у відповідь і пригортався до мене. Думала, це в нього від того, що брав участь у сценах історичної реконструкції. А він, мабуть, щось відчував, чи бачив якісь знаки долі…

На місці, де загинув Максим, встановили пам’ятний знак. З металу викарбувані колоски, дві троянди і шабля. Зоя Семенівна і Микола Федорович приїжджали вклонитися пам’яті сина. Там завжди людно. До них підійшов оператор польського телебачення. Розповів, що знімав епізод розстрілу майданівців снайперами. Йому вдалося пробратися на автостоянку, залізти під автомобіль і звідти знімати. 

- Тоді я відмовилася, бо серце не витримало б перегляду такого страхіття, - каже пані Зоя. – Не знаю, хто там стріляв, але це були нелюди. Пізніше все-таки попросила, щоб він перекинув запис по електронці. У той же день на вокзал верталися в таксі. Бачу, у водія газету з цим само епізодом, але вже Максим лежить вбитий. Біля нього двоє дівчат. Взяла ту газету, пригорнула до грудей…

Перед похороном  Максима у  Вінниці, його молодшому брату Павлу приснився сон. Він бачив чисту-чисту воду у річці. На березі багато людей. Вони заходили у воду і йшли на протилежний берег. Там був храм і люди збиралися на службу. 

- Я ще хотів запитати, чи ця річка не Йордан називається, - розповідає Павло. – Але не встиг. Побачив  біля храму батька, він плакав, і я прокинувся.

Снився Максим також двом дівчатам – Вероніці і Надії. Причому, вони бачили однаковий сон.

- Вероніка - наша племінниця, - каже мати героя. – Вона розповіла, що бачила сина у великому-великому пшеничному полі. Колоски ще тільки міддю взялися, догори стирчать. А над ним синє-синє небо. Максим розставив руки, обережно торкається колосся, щоб не пошкодити, ніби захищає його. Вероніка розповіла мені цей сон, а після того Паша каже, що Максим снився Наді, це наша знайома дівчина. Запитую, як саме снився? Він каже, що теж у пшеничному полі, колоски аж блищали від позолоти. Максим був у синій сорочці, лежав на землі, широко, розкинувши руки.

У кімнаті Зої Семенівни на видному місці лежить викройка сорочки. Її зробив Максим. Він готував її для участі у фестивалі клубів історичної реконструкції «Форпост», який невдовзі має відбутися в Камянці-Подільському. 

Тільки б не марно пролилася кров дорогих нам людей. Весь час, коли молюся за сина, повторюю ці слова: «Тільки б не марно…», - каже  пані Зоя.