«З війною цінності змінилися». Розповіді вінничанок, які тікали від війни в Європу та повернулися

«З війною цінності змінилися». Розповіді вінничанок, які тікали від війни в Європу та повернулися
Біженки Ольга Сокур та Наталія Козак повернулися з Європи до рідної Вінниці
  • Фахівці вважають, що після війни Україну очікує хвиля мігрантів: 90% біженців поїде додому. Хоча є українці, які вже зараз повернулися на Батьківщину.
  • Дві вінничанки розповіли свої історії втечі від війни за кордон та перебування там. Розказали чому, попри війну, вже повернулися до рідної Вінниці.

У Європі нарахували майже 4,2 млн біженців з України, які мають статус тимчасового захисту. З кінця травня їхня кількість зросла приблизно на 1,25 млн. Про це повідомило управління верховного комісара ООН у справах біженців.

Найбільше українців, які тікають від війни, зупинилися у Польщі. Лише за останній місяць їхня кількість зросла на понад 50 тисяч осіб. На другому місці за кількістю новоприбулих біженців перебуває Німеччина.

Хоч війна в розпалі, деякі українські біженці повертаються з Європи додому. Причини різні. Хтось скучив за Батьківщиною, комусь не вистачає рідних людей, а когось тут чекає бізнес. Дві вінничанки розповіли свої історії втечі від війни за кордон. Поділилися враженнями від життя в Європі і ставленням до українців, а також пояснили, чому повернулися до рідної Вінниці.

Відео дня

Ольга Сокур, флористка. Повернулася з Польщі

Ольга Сокур мешкала у Вінниці і працювала флористкою. Повномасштабне вторгнення росії змусило дівчину і її рідних тікати до Європи на початку березня.

— Після повномасштабного вторгнення ми дуже довго думали, що робити. Всі були дуже налякані, навіть дві ночі для безпеки ночували у погребі. Після цього зрозуміли, що треба щось робити і вирішили їхати з сестрою і маленькою племінницею у Польщу.

За кордон вінничанка відправились на початку масової еміграції, коли на кордонах був повний хаос.

— Їхали ми своїм автомобілем, через кордон Молдова - Румунія - Угорщина. На кордонах було багато людей похилого віку і тварин, які люди просто віддавали і просили забрати, бо самі не можуть себе обійти, не те що тварин. Були й такі люди, які два кордони йшли пішки. На кордоні з Молдовою нам дали по тюльпанчику, бо було 8 березня. Це було так мило. Запропонували гарячий чай, печиво. 

Далі були дуже важкі дороги, особливо, коли йшов сніг. Важко було їхати. В Молдові Оля з рідними зупинялися в хостелі. Всі були привітні, підтримували українок. В Румунії зіштовхнулися з першими проблемами, але знайшлися люди, які одразу ж їх вирішили.

—  В Румунії нас кинули на житло. Приїхавши на те місце, де був заброньований і оплачений номер, виявилось, що його нема. Мережа не працює. Сестра пішла у місцевий супермаркет придбати телефонну картку, на що продавчиня запитала, навіщо вона нам. Румуни знають англійську, тому легко було пояснити все за допомогою перекладача. Продавчиня зателефонували якійсь жінці і та приїхала зі стартовим пакетом, водою і печивом та вручила нам. Ми були в приємному шоці, ще й тому що жінка нам запропонувала квартиру, щоб ми могли переночувати. Власники квартири, молода пара, привезли нам пасту з піцами та соками, щоб ми могли повечеряти.

На наступний день вінничан попросили залишитись. Сказали, що допоможуть з адаптацією.

— Сказали, що знайдуть роботу, дітей у садочок запишуть. Але ми чітко вирішили, що треба їхати далі, про що згодом пожалкували. В дорогу нам ще дали воду і їжу. За житло і їжу не хотіли брати гроші і сказали, що це найменше, чим вони могли нам допомогти. Ми плакали від того, що є такі добрі люди.

Далі вінничанки через Угорщину попрямували до Польщі. Але і там не все було так просто.

— Коли приїхали до Варшави, були шоковані. Житло знайти нереально. Ні за які гроші. Квартири здають тільки на 1-2 роки і треба підписати договір. Тому ми поїхали у Вроцлав до наших знайомих вінничан, які живуть у великій квартирі. Дуже вдячні цій сім’ї, що прийняли нас. Перші дні я відчувала себе, як кажуть не в своїй тарілці. Ми не сприймали це за подорож. Був стрес, ми усвідомлювали, що далі робити. Ми жили близько біля аеропорту, де над головою постійно літаки, і ще пів місяця точно не могли звикнути, що тут спокійно і ми в безпеці. Далі винаймали житло ми у дуже добрих людей, які нас підтримували. Перший час нам навіть привозили консерви, солодощі і побутову хімію. 

Польща підтримувала біженок. Вони отримували грошову та соціальну допомогу.

— Польща надавала допомогу всім українцям 300 злотих на дорослого, 500 — на дитину. Для цього потрібно було оформити песель (це як у нас ідентифікаційний номер). 

Усі шість місяців транспорт і потяги для українців були безкоштовні. Багато допомагали волонтери. Були створені пункти допомоги, де можна було вибрати одяг, давали малюкам памперси і їжу.

— Одного разу сиділа на вокзалі, чекала потяг. До мене підійшли запропонували борщ, поїсти. На кожному вокзалі були центри допомоги, волонтери, перекладачі. Люди, які того дійсно потребували, дуже соромились попросити. Заможні ж біженці не гребували користуватися цим на повну, навіть занадто. Хоча ціни на продукти майже однакові з нашими, але є чудові акції. Одяг вдвічі дешевший.

Далі Оля Сокур влаштувалася на роботу. Все було гаразд, тільки вінничанки скучили за рідною домівкою і вирішили повернутися до Вінниці.

— Взагалі було дуже важко, я не сприймала цю поїздку якось серйозно. Навіть не хотіла фотографуватися, стан тоді був інший. Кожен день читали новини. Вдома залишилися батьки і хвилювання були ще більші. Повернулась, бо скучила за всіма. Зрозуміла, що жити в іншій країні то не для мене. Можливо, для когось це нові можливості. А мене у Вінниці чекала моя улюблена робота, батьки і друзі. Я зрозуміла, що найкраще, що може бути — жити на своїй землі  Правда з війною все трошки інакше. Цінності тепер інші.

Наталія Козак, психолог. Повернулася з Румунії

Вінницька психологиня Наталія Козак виїхала за кордон з мамою і донькою через тиждень після вторгнення росії.

— Основна причина мого біженства — це безпека доньки, в якої була паніка через вибухи і сирени. Дитина дуже боялася, а в укриття спускатися відмовилася.

Країну вінничанка для життя не обирала, жінку з рідними прихистив брат.

— В Бухаресті в мене покликав брат, він там мешкає певний час. Була можливість виїхати до Америки, але одразу відмовилась. Це далеко від дому, а я розуміла, що мій від'їзд — це тимчасова історія, і я скоро повернуся.

Наталія з родиною в Румунії почувалися дуже добре і місцеві всіляко підтримували, проте жінка через шість місяців повернулася.

— В мене робота онлайн, в дитини навчання теж дистанційно. Нам надавали безкоштовно квартиру (власникам їх держава повертає кошти за подвійним тарифом), в нас з'явилися друзі і можливості подорожувати. Але бажання еміграції в мене ніколи не було. Мені завжди подобалось жити і працювати в Україні, в рідній Вінниці. Життя в Бухаресті — це був вимушений тимчасовий переїзд. І, попри війну, я щаслива зараз бути вдома.

Як психолог Наталія Козак пояснила, чому біженці повертаються з Європи, якщо тут війна?

— Насамперед, є мінімум дві категорії біженців: перша — це ті, хто заздалегідь планував емігрувати з України і не бачили свого майбутнього тут, і друга — це люди, які дійсно рятувалися від війни, первинного стресу та шукали безпечне місце для себе та своїх дітей.

Що стосується першої категорії, то зрозуміло, що ніхто з цих людей повертатися не буде ні під час війни, ні після її завершення. Для них це та можливість, яку вони використали.

Щодо другої категорії біженців, то причин для повернення, незважаючи на війну, може бути декілька:

  • неможливість інтегруватися в іноземне середовище, тобто адаптуватися до іншого способу життя та менталітету;
  • складності у вивченні мови (що інколи буває психологічним протестом і підсвідомим небажанням жити у іншій країні);
  • «у страху очі великі», тобто перебуваючи за кордоном, здається, що в Україні повний апокаліпсис, але, виявляється, не все так жахливо в центральних та західних містах, і люди намагаються жити звичним життям;
  • страх втратити родину, чоловіка через стосунки на відстані;
  • літні родичі, які залишилися в Україні і потребують допомоги;
  • складнощі в адаптації дітей до іноземних шкіл та систем навчання;
  • втрата близького оточення і неможливість створити нове дружнє коло за кордоном;
  • усвідомлення того факту, що війна не закінчиться за місяць або два, і що це може бути надовго.

Кожна з цих причин, або декілька одночасно, можуть слугувати певним тригером, коли людина в якийсь момент не справляється з ситуацією, пакує чемодани і вирішує повертатися додому. Для інших — це обдумане рішення і прийняття сьогодення таким, як воно є, навіть із війною.

 

Читайте також:

«Гратиму, доки не закінчиться війна». Юна вінницька бандуристка збирає гроші для ЗСУ

«Щасливий, що вдома». Мама наймолодшого азовця розказала про зустріч з сином після полону

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі (1)
  • Анатолий Гордий

    очко  не  железное  не  успело  грохнуть  а    люблячи   свою  батькившину  стали  на  лыжи    с  возможностью   путешествовать

keyboard_arrow_up