З Миколаєва до Жмеринки: як масажистка втекла від війни і розпочала власну справу з корисними смаколиками

• Катерина Вдовиченко, жителька Жмеринки, виготовляє натуральні чипси з томатів та сушені фрукти і ягоди. Вирощує все на власній присадибній ділянці. Переїхавши з Миколаєва разом з синами, вона шукала новий старт і вирішила заснувати власну справу.

• Ми дізналися про труднощі, з якими Катерина зіткнулася під час переїзду та адаптації до нового життя. Вона поділилася своїм досвідом переживання війни, важливістю підтримки та роллю психологічної допомоги в цей складний період.

Після повномасштабного вторгнення росії мільйони українців були змушені залишити свої домівки. Хтось шукав безпеки за кордоном, хтось — у відносно спокійніших регіонах України. Серед них — Катерина Вдовиченко, яка переїхала з Миколаєва на Вінниччину. Журналістка «20 хвилин» поспілкувалася з нею про той шлях і нове життя.

— Я переїхала з Сімферополя до Миколаєва у 2009 році, — розповідає Катерина. — Вийшла заміж ще до повномасштабної війни. І з 2014 року фактично жила там постійно. Але в лютому 2022-го довелося все залишити.

Виїхали на десятий день

З початком повномасштабної війни залишатися в місті стало небезпечно, тож Катерина з рідними поїхала. Вибір напрямку був обмеженим.

— Єдиний вільний шлях був на Умань. Усі інші дороги тоді були перекриті. Ми просто виїжджали. Без чіткого плану, просто щоб врятуватися, — згадує жінка. — Частина наших знайомих поїхали за кордон. Я ж до кінця не розуміла, чого хочу. Лише знала, що треба їхати.

На третій день дороги жінка з родиною дісталися до Северинівки, що в Жмеринському районі. Там, у селі, мешкав троюрідний дядько Катерини. Контактів з ним майже не було. Бачилися колись лише раз. Але батько Катерини згадав про родича, і вони вирішили звернутися до нього бодай на ночівлю.

— Спочатку думали, що зупинимося на день-два, перепочинемо — і поїдемо далі. Але вийшло інакше, — усміхається Катерина.

Поряд із будинком дядька мешкав місцевий пастор. Саме він запропонував родині прихисток у Молитовному будинку.

— Так ми і залишилися на рік. Спочатку здавалось, що це тимчасово. А потім почали звикати і пристосовуватись до нового життя. Це село, тут зовсім все інакше, ніж в Миколаєві, — каже жінка.

Катерина за фахом масажистка. З часом, завдяки допомозі волонтерів, їй вдалося перевезти з Миколаєва масажний стіл. Але з роботою не склалося.

— У селі важко знайти клієнтів. Люди тут роботящі, з ранку до ночі трудяться, а на здоров’я уваги майже не звертають. Культури масажу немає, тому і клієнтів було дуже мало.

Щоб не сидіти без діла, жінка влаштувалася на хлібозавод — обдзвонювала клієнтів, приймала заявки.

— Директор хлібозаводу мав ділянку в Слободі-Чернятинській. Він вкладався в малину, думав, що на цьому заробить. Я в сезон збирала ту малину з іншими найманими працівниками за гроші, звісно. Та й взагалі, коли почала спілкуватися з місцевими, побачила, що у багатьох малина — це основне джерело доходу. Люди на цьому тримаються.

Взяли ділянку під малину та почали власну справу

Сільське життя в Северинівці до повномасштабної війни мало зовсім інший вигляд. Люди активно торгували фруктами, возили врожаї на ринки, зокрема і до Києва.

— До війни тут усе було інакше. Люди могли на яблуках заробити, вивозили продукцію на великі ринки. Хтось навіть добре на цьому піднявся, — каже жінка. — А вже коли почалась війна, усе зупинилось.

У пошуках будь-якого заробітку Катерина хапалася за всі можливості: збирала малину, працювала на хлібозаводі і приймала замовлення телефоном.

— Працювала по дві години на хлібозаводі, а решту часу бігала на малинах — то в одних, то в других. Бо ж потрібно було за щось жити. Звичайно, ще намагалася й масажами займатись, — розповідає жінка.

На початку 2024 року власник ділянки з малиною, де вона працювала, несподівано запропонував їм викупити землю. Чоловік втратив інтерес до ягідного бізнесу і потребував грошей.

— Він сказав: «Якщо хочете — забирайте. Частину заплатіть одразу, а решту — з того, що заробите на малині», — пригадує Катерина.

Пропозиція була неочікуваною, але досить вигідною. Жінка з родиною вирішила ризикнути.

— Ми віддали всі наші заощадження, бо умови справді були хороші. Тепер ця ділянка наша, — розповіла жінка.

«Думали — розбагатіємо, а малина стала по 20 гривень»

Перший рік, коли Катерина працювала на чужій ділянці з малиною, усе здавалося перспективним. Ціни на ягоду тоді тримались високі: 80, 100, навіть 120 гривень за кілограм. Люди заробляли. Здавалося — ось вона, можливість.

— А вже в 2023 році, коли ми купили цю ділянку, малина впала до 20 гривень за кілограм, — зітхає жінка. — І це не за кошик, а за кіло. А збирачам усе одно треба було платити — хоча б 15–20 гривень. Тобто люди йшли в мінус або збирали врожай самі.

Ми теж тоді збирали власноруч, щодня — з п’ятої ранку до півночі, з ліхтариками в руках. На літо приїздив допомагати свекор.

— Тоді ми ще жили у Молитовному будинку. Мій чоловік перший рік був зі мною, бо Миколаїв був прифронтовим містом, і він міг працювати дистанційно. Але коли з міста зняли статус «прифронтового», його змусили повертатись на місце роботи. Самій з дітьми та з великою ділянкою, яку постійно треба було обробляти, стало дуже важко.

У розмові з журналісткою Катерина розповіла, що залишилась на Вінниччині, бо тут спокійніше. У Миколаєві важко та небезпечно. Найближча школа розташовувалась далеко від їхнього будинку, працювала нестабільно — тиждень очно, тиждень онлайн. На Вінниччині ж діти отримали змогу навчатися регулярно, відвідувати гуртки, займатися футболом, шахами і головне, не чути вибухів. У селі, де спершу жила сім’я, було спокійно, проте вибір можливостей для розвитку був значно обмежений. Саме тому родина вирішила переїхати до Жмеринки.

Попри всі зусилля, заробити на врожаї не вдалося. Катерина розповідає, що влітку 2023 року не лише малина, а й інші фрукти обвалились у ціні:

— Сливи по 6 гривень, груші по 3. А десь взагалі по 2 гривні брали. Це копійки. А уявіть: садок у нас величезний, близько тисячі дерев. Їх ще треба підрізати. Найманці це роблять за 16 тисяч гривень. — Коли тільки купили ділянку, то думали: «О, заживемо!» А виявилося, що ціни мізерні, і ми навіть не знали, чи вийшли хоча б у нуль, чи вже працюємо собі в збиток. Дуже прикро, коли вкладаєш сили, а результат розчаровує.

Нова справа та нові виклики

Попри всі труднощі, Катерина не опустила рук. Масажна справа у Жмеринці так і не «пішла», але вирощування фруктів і овочів вона продовжує, не зважаючи на перешкоди.

Щоб якось триматися на плаву, вирішили спробувати нову справу — сушити фрукти. Спочатку думали навіть про копчене м’ясо, але зупинилися на фруктовій переробці. Придбали дегідратор у кредит і почали експериментувати.

— Ми зрозуміли, що сушена малина — це справжній скарб. Вона може коштувати півтори тисячі гривень за кілограм! І це заслужено, бо сушиться 40 годин. Та й головне, що можна зберегти урожай і продати взимку, коли ціна буде кращою, — пояснює Катерина. — Ми навіть подали заявку на грант, але не отримали бажаного. Це було велике розчарування, — зізнається. — Я так сподівалась, бо знала, що багато хто завдяки грантам розвиває свої бізнеси. Але мені відмовили. Причину не пояснили. Можливо, бізнес-план був не досить переконливий. А може, через те, що межі нашого району не підпадали під умови програми.

Та попри все — рішучість перемогла. Взяли дегідратор у кредит і почали сушити все, що було в саду: яблука, груші, сливи, навіть помідори. Помідори несподівано сподобалися знайомим, і це стало справжнім натхненням.

— Я наробила їх багато, навіть докупляла ще помідорів. Ідея виявилася вдалою. Мені хотілося щось робити, а не сидіти, склавши руки, — розповідає жінка. — Люди почали трохи замовляти. Знайома масажистка допомагала. Вона брала до себе і продавала потроху. В жмеринських магазинах відмовляли: хтось через відсутність сертифіката, хтось мав поганий досвід, комусь просто не цікаво.

Катерина зізнається, що нині почувається виснаженою. За два роки вона буквально витискала з себе сили.

— Я зрозуміла, що заробляє не той, хто сам усе тягне, а хто вміє організувати і найняти. Це дуже важка праця — і фізично, і морально. А коли сезон закінчується, то я ще місяць-два просто не можу оговтатись.

Через постійну роботу на сонці жінка вигадала собі капелюх із захистом, який жартома називає власним винаходом. Каже, навіть китайці щось подібне вигадали, але «до мого ще не дотягують», — сміється.

Цьогоріч родина вирішила наймати людей, бо самотужки не впоратись. Тим паче, Катерина навчається у Вінницькому університеті «Україна» на психолога. А вдома — двоє синів, третій і сьомий клас.

— Поки триває війна, повертатися до Миколаєва не плануємо. Молодший дуже важко звикає до школи, кожна зміна для нього — стрес. У Жмеринці ми вже трохи пустили коріння: є школа, друзі, розпорядок. І найголовніше, що тут спокійніше. А це, як мама, я ціную найбільше, — додає Катерина.

Переселенка з Миколаєва продовжує власну справу, долаючи труднощі, які її спіткають на шляху. Підтримати Катерину та замовити її продукцію можна за телефонами: 095 194 08 68, 063 629 91 50, або у Facebook.

Переселенці, як і Катерина Вдовиченко, стикаються з численними труднощами, які іноді важко пережити наодинці. Війна залишає глибокі шрами, і адаптація до нового місця проживання, пошук роботи, стрес від втрати дому та близьких часто стають справжнім випробуванням для психічного здоров'я. Багато людей не наважуються звернутись за допомогою, намагаючись справитися самостійно, але це може призвести до ще більшого виснаження та ізоляції.

Катерина не глушила біль у собі. Розуміючи, що їй потрібна підтримка, вона звернулась до спеціалістів, зокрема і до Гончаренко центру в Жмеринці, де фахівці допомогли їй впоратися з емоційними навантаженнями, що виникли після переїзду. Це було важливим кроком до відновлення її внутрішньої гармонії, адже без психоемоційної підтримки, розуміння та допомоги адаптуватися до нового життя значно складніше. Такий центр працює і в Вінниці. Будь-хто може звернутись і отримати підтримку. Також є можливість навчитися новому, наприклад, освоїти цікаву техніку малювання, вивчити англійську чи польську мову, або ж безкоштовно пройти теоретичний курс з водіння.

І Катерина, щоб відволіктися від важких думок та переживань, почала навчатися новому хобі — бісероплетінню. Це допомогло не тільки знайти спосіб релаксації, але й виявити творчу сторону, яка була прихована в її житті. Адже, як і багато переселенців, вона потребувала не лише практичної підтримки, а й емоційної розрядки.

Важливо пам’ятати, що звернення за допомогою — це не слабкість, а сила. Психологічна підтримка необхідна не лише в моменти кризи, а й для того, щоб почуватися добре в довгостроковій перспективі.

У Вінниці та області є кілька організацій та центрів, де можна знайти актуальну інформацію про психологічні консультації для переселенців. Журналісти «20 хвилин» не раз розповідали про те, де можна отримати допомогу:

• «Були суїцидальні думки після втрати коханого» — психолог про проблеми людей під час війни
• «Дівчинка панічно боялася тривог і втратити маму». Коли і чому треба вести дитину до психолога

Варто звертатися до фахівців, адже це перший крок до нормалізації емоційного стану і подолання труднощів, які неминуче виникають у процесі адаптації до нових умов життя.

 

Читайте також:

Як допомогти дитині пережити війну? На Вінниччині з’явилися три простори «Твій»

У Буші стартував мистецький проєкт «Мальована хата»

На Вінниччині посівна в розпалі: кукурудза, соняшник і гречка вже в землі

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.