Йому мати сказала: «Я тебе не зрозумію, якщо сховаєшся від мобілізації»

Євген Антонюк працював торік на місці ракетного удару по Вінниці

• Хірург Євген Антонюк очолює один із передових хірургічних підрозділів, які надають медичну допомогу пораненим воїнам на різних ділянках фронту.
• За його плечима — 10 років практичної роботи в обласній лікарні та ротація у 2014-2015 роках до 59-го військового мобільного госпіталю.
• Цього року лікар з Вінниці став лауреатом найвищої відзнаки в охороні здоров’я — Ордена Святого Пантелеймона або українського медичного «Оскара». 

— Маю зробити так, щоб за годину від нас виїхала така сама кількість пацієнтів, яка прибула, — каже військовий хірург про роботу на передовій. 

Інтерв'ю з вінничанином Євгеном Антонюком, який очолює один із передових хірургічних підрозділів, що надають медичну допомогу пораненим воїнам на різних ділянках фронту, опублікували на сайті Міноборони. Переповідаємо. 

«Найважче для цивільного хірурга, коли він потрапляє у військово-польові умови, звикнути до етапності надання допомоги. У цивільній лікарні працюємо як: хірург заходить в операційну, робить перший розріз і доводить операцію, яка може тривати 2-3-5 годин, до кінця. На передовій цей алгоритм не працює. На нашому — другому етапі евакуації — хірург має, по-перше, максимально швидко зупинити кровотечу, по-друге, попередити мікробне забруднення черевної порожнини. Ще, за потреби, виконує максимально можливу реінфузію крові та тимчасову герметизацію рани. І — все. Військовий хірург у передовому підрозділі повинен розуміти, що кожний пацієнт — не останній станом на цю мить, і часу на виконання інших етапів оперативного втручання просто немає. Неможливо оперувати одного пораненого по кілька годин, адже кожна марно витрачена хвилина забирає шанс на життя в іншого пораненого», — так говорить про нюанси своєї теперішньої роботи хірург Євген Антонюк.   

Сьогодні вінничанин Євген Антонюк вже точно знає про всі нюанси роботи, які відрізняють військову хірургію від цивільної. Адже за плечима хірурга — 10 років практичної роботи в ургентному відділенні обласної лікарні, а також ротація у 2014–2015 рр. до 59-го військового мобільного госпіталю. Нині лікар очолює один із передових хірургічних підрозділів, які надають медичну допомогу пораненим воїнам на різних ділянках фронту. На рахунку цієї команди, які ще донедавна були цивільними медиками, — сотні врятованих життів… 

Вибір професійного шляху для Євгена був очевидним із дитинства. Батьки, дідусі та бабусі хлопця працювали лікарями, тож вже з першого класу він знав, що стане медиком. Говорить, що інших варіантів в голові навіть не виникало. Навчаючись у Вінницькому національному медичному університеті, обрав спеціальність «хірургія». Згодом здобув ще дві — «гінекологія» та «організація охорони здоров’я».  

— Аби стати гарним хірургом, окрім того, що добре навчатись, потрібно мати певний склад характеру — бути активним, драйвовим, уважним, з гарною витримкою, вміти зосереджуватись, — зазначає Євген. — Намагаюся розвивати в собі саме ці якості. Після закінчення навчання працював у центрі шлунково-кишкової кровотечі ургентним хірургом, водночас у приватній медицині освоював лапароскопію. 

Був серед перших мобілізованих лікарів

Коли розпочалась російсько-українська війна, Євген постійно перевіряв поштову скриньку, чекаючи на повістку. І одного дня таки задзвонив телефон… Наступного дня лікар вже був готовий вирушити на передову.  

— Жодної гадки, щоб відмовитись чи ховатись, не було. У мій дім прийшла війна, тож треба було йти працювати. Дуже підтримали тоді батьки, вони в мене патріотично налаштовані. Мати так і сказала: «Я тебе не зрозумію, якщо ти не підеш і сховаєшся від мобілізації». 

Євген був серед перших мобілізованих до 59-го ВМГ лікарів, які всередині серпня 2014-го відправились на Луганщину надавати допомогу пораненим бійцям. Та ротація для хірурга тривала понад рік і завершилась у вересні 2015 року. На запитання, що було найважчим у роботі в перший рік війни, Євген віджартовується. Розповідає, що для нього, як для людини, яка все життя прожила в місті, було одразу важкувато призвичаїтись жити в полі в наметах, коли вода тече з банки, а не з душу. 

— Але це, звичайно, жарти. Ми знайшли можливості  зробити собі прийнятні умови і для життя, і для роботи. А загалом, я не люблю розказувати про важкі моменти, — зазначає хірург. — Мені завжди здається, що для когось це може бути цікавий випадок, а для когось — це страшний біль, який, можливо, людина переживає й досі. Тож завжди намагаюсь акцентувати на кумедних ситуаціях. Пригадую одного з перших своїх військових пацієнтів. Зазвичай, під час операції, коли є можливість, намагаюсь відволікти пацієнта, розмовляю з ним. Спитав цього хлопця, звідки він. Той відповів, що з Новограда-Волинського (нині Звягель). Кажу, що я теж майже звідти, адже постійно приїздив на канікули до бабусі з дідусем. Виявилось, що ми із сусідніх вулиць, а він є чоловіком моєї подружки дитинства. Спілкуємось із ним дотепер.

Серед пацієнтів Євгена були і полонені російські військовослужбовці — ті самі Александров та Єрофєєв, які були засуджені в Україні до 14 років позбавлення волі, а згодом обміняні на Надію Савченко. Лікарі мобільного госпіталю надали їм першу медичну допомогу. А ще не втрималися і спитали, для чого вони прийшли в Україну. Відповідь, як на сьогодні, вже звична, сказали, що «воюють з натовськими військами». 

У 2014-му хірургу вперше довелось брати участь в аеромедичній евакуації. Тоді Євген вперше летів на вертольоті. На запитання, чи було страшно, відповідає, що думати про це не було часу, адже часто проводили евакуацію безпосередньо з району бойових дій.

— Звісно, переймався, щоб не збили, адже ворог завжди полював за нашими «бортами». Але хвилювався більше через  момент невідомості — ніколи не знав, пацієнта з якими пораненнями летимо забирати. Коли я працював до того в центрі шлунково-кишкової кровотечі, то завжди точно розумів, з якою проблемою надійде хворий і як його лікувати. А тут ти теоретично знаєш, що потрібно робити, але ніколи з таким не стикався на практиці. А втім, втягнувся, згодом  було  навіть цікаво. Ми так двома лікарсько-сестринськими бригадами по черзі і літали постійно. А взагалі, поки визначиш стан пораненого, виконаєш необхідні маніпуляції, часу на острах не лишається.

Літали медики і безпосередньо в Луганський аеропорт та на околиці обласного центру. Найбільша на той час повітряна евакуація відбулась наприкінці серпня — у перших числах вересня, коли тривала фінальна фаза боїв за летовище. Тоді мужні українські вертолітники евакуювали до 150 поранених захисників. 

— Востаннє вилетіли трьома «вертушками», навколо все вибухало, палало, горіло. Наші пілоти — великі молодці, що ризикнули. Ми тоді змогли забрати на нашому борту 5 лежачих та до 10 сидячих поранених, завантажили стільки хлопців, скільки машина змогла підняти.

Після повернення з передової Євгену запропонували стати директором одного з приватних медичних центрів. А за рік він разом із друзями відкрив уже власну клініку. 

— І тоді постало питання — чи я оперую, чи керую. Адже поєднати ці напрямки з користю практично неможливо. Я обрав друге, — розповідає медик. 

Наш підрозділ працює як чіткий механізм

Торік 26 лютого Євген  мав летіти до Сполучених Штатів Америки по нове медичне обладнання для своєї клініки. Саме там на нього вже чекали колеги. Натомість о 3-й годині ночі 24-го чоловіка розбудив телефонний дзвінок його іноземного партнера. 

— Він мені говорить: «Євгене, у вас там проблеми, війна». Я ще спросоння відповів щось на кшталт «Яка війна, дайте поспати, буду у вас, все обговоримо». Він мені: «Ні-ні-ні»… Уранці я вже зібрався до ТЦК та СП. Але колеги попросили почекати, поки повернуться до України, адже потрібно було налагодити роботу клініки в нових умовах.  

Повернутись до 59-го ВМГ Євгену не вдалось — шпиталь  вже був повністю укомплектований. Натомість лікарю запропонували очолити створений хірургічний підрозділ. Певний час медики були в резерві, лікували легкопоранених бійців. А вже влітку минулого року вирушили на передову. 

Завданням передового підрозділу є надання допомоги ІІ рівня за натовськими стандартами — це перша кваліфікована лікарська допомога. Хірурги різного профілю виконують І етап «damage control surgery» — лише екстрені реанімаційні оперативні втручання в перші 30 хвилин з моменту госпіталізації, а також невідкладні втручання, які можна виконати не пізніше ніж 1–2 години з моменту госпіталізації пораненого. 

— Під час надходження поранених я проводжу сортування та визначаю рівень надання допомоги тому чи іншому пацієнту. З цього напрямку моє головне завдання — зробити так, щоб підлеглі не перевищили рівень надання допомоги. У нас одночасно може бути 4–5 евакуаційних машин. Я маю чітко визначити, яка допомога кому потрібна, і зробити так, щоб за годину від нас виїхала така сама кількість пацієнтів, яка прибула. У нас не лікарня, ми маємо обмежену кількість як операційних, так і ліжок. Тож виконуємо до певного моменту оперативні втручання, стабілізуємо поранених та  відразу відправляємо їх на наступний етап евакуації. Усе має працювати як єдиний чіткий механізм. Від цього залежить порятунок життя та здоров’я наших воїнів. 

Як керівник підрозділу Євген організовує безперервну, безперебійну та безпечну роботу підрозділу, а також забезпечення персоналу всім необхідним. Зазначає, що всі потреби в обладнанні, медикаментах тощо більш як на 90% закриває держава.

У машину влучили вісім ПТУРів...

Євген Антонюк відзначає великий крок, який зробила українська військова медицина за останні кілька років. Зазначає, що рівень тактичної медицини та догоспітального етапу надання допомоги збільшився в рази.

—  У нас з’явились бойові медики, новітні засоби та обладнання. Якщо у 2014 році в тебе був турнікет, то ти був наймоднішим хлопцем, а нині це буденність. Тактична медицина дозволила збільшити рівень виживання на полі бою. Звісно, як порівняти із 2014-2015 рр., на кілька порядків зросла кількість дуже важких  поранених, хоча характер ран не змінився — ворог застосовує ту саму зброю, що і на початку війни. Ще можу відзначити різницю між цьогорічними і торішніми пораненими. Цього року пацієнти — більш легкі, адже вже мають кращу зброю та системи захисту. Наприклад, до нас привозили хлопців, які були у БМП іноземного виробництва. У машину влучили 8 ПТУРів, а бійці зазнали лише контузії. 

Один з кращих військових лікарів країни 

Цього року Євген став лауреатом найвищої відзнаки в охороні здоров’я — Ордена Святого Пантелеймона. Він здобув перемогу в номінації «За самовіддане служіння українському народу, мужність і стійкість у боротьбі за здоров’я українців, за свободу та незалежність України у війні з російським агресором».

Ця нагорода є своєрідним українським медичним «Оскаром», яким щорічно відзначають найкращих цивільних та військових лікарів за професіоналізм і милосердя. 

— Якщо чесно, — каже військовий хірург, — я не очікував цієї нагороди. Гадаю, що є кращі кандидати на відзнаку. Хоча мені приємно, що колеги визначили мою роботу гідною ордена. Єдине, вважаю, що цю відзнаку ми заслужили разом із моєю командою, адже один в полі не воїн. Наш колектив майже весь виїхав на передову за власним бажанням, всі націлені на порятунок захисників та на Перемогу, кожний мій побратим та кожна посестра виконують важку та вкрай потрібну роботу. Мабуть, недарма нас називають «дикими» — ми дійсно в гарному сенсі скажені до роботи. Сподіваюсь, що наступного разу з’явиться відзнака для підрозділу. 

Читайте також:

Орденами Святого Пантелеймона відзначили двох лікарів з Вінниччини

«Я настрочу для тебе мільйон смс». Історія про розстріляне кохання гвардійця і його дружини

Постріл — найприємніша мить! Розповідає командир протитанкового взводу з позивним Відьмак

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.