«Я почав розуміти тварин, які живуть в зоопарку»: як карантин вплинув на життя журналіста

— Кілька тижнів тому мені стало остаточно зрозуміло, що насувається щось лихе. Спочатку я про це багато думав та лише інколи говорив, потім сяк-так роздобув антисептик і захисну маску, врешті, перестав користуватися громадським транспортом. Навіть на роботу — своїми двома. Якщо вірити гугл-мапі, — це понад 3,5 кілометри в один бік зранку і стільки ж ввечері.

Приблизно тоді ж у моєму житті почалися безкінечні миття рук, бризкання антисептика і тотальне уникнення оточуючих. Напевно, я був у першій хвилі тих людей, які одягали захисні маски в багатолюдних місцях. Пам’ятаю, як в черзі до каси, мене злякалася жінка, яка стояла попереду. Побачивши мене, вона демонстративно відсунула всі мої продукти віддалік своїх, і, скривив обурене обличчя, почала щось бубоніти. В навушниках у мене гучно грала музика, тому лише припускаю, що вона там казала.

Зрозуміло, що більшість тих, з ким я уникав контактів не були хворими. Принаймні тоді. Але ж всі ми спостерігали за тим, що відбувалося в Китаї і продовжує відбуватися в Італії та інших розвинених країнах. Повторюсь — розвинених. Тобто, рівень підготовки нашої медицини до пандемії, значно нижчий, ніж умовної Італії, — але навіть Італія зараз захлинається в хворобі і ледь встигає ховати померлих. 

Мені здавалося всі мають усвідомлювати, що коронавірус в Україні — це лише справа часу, а закордонна статистика стане чудовим приводом подумати про свою безпеку, перш ніж буде пізно. Та де там. Кожного разу визираючи з вікна я бачив, як люди спокійно зустрічаються, вітаються за руки та обіймаються. Я проводжав поглядом набитий пасажирами транспорт, де людей в масках можна було перелічити на пальцях однієї руки. А в соцмережах постійно бачив розумників, які, поклавши руку на Біблію, стверджували, що не варто перейматися, — це просто грип, не більше. 

Напередодні запровадження карантину, ми з дівчиною зробили вилазку в супермаркет, де закупилися усім необхідним на перший час. Ми вирішили, що крім як на роботу, нікуди з дому виходити не будемо. Ми почали домувати. Контакти з людьми ми також мінімізували: всі робочі зустрічі перенесли в режим дзвінків та повідомлень, з друзями спілкуємося в мережі, скасували поїздку в інше місто. Коли карантин почав діяти, зникло бажання ходити на роботу. На щастя, невдовзі після початку ізоляції, на «канікули» пішла й наша редакція. 

До цього робота журналіста виглядала, як ненормована комунікація з великою кількістю людей. Іноді одночасно. Це десятки людей на тиждень, сотні на місяць. Зазвичай, це біганина з однієї події на іншу, з інтерв’ю на інтерв’ю. Ти звикаєш до того, що до тебе постійно хтось приходить. Комусь від тебе завжди щось треба. І часто одна людина є повною протилежністю іншої. 

Ти крутишся в цій гамі контрастів, настроїв і типажів, врешті, це стає твоїм ритмом життя. Мозок починає потребувати нових вражень, історій, подій. Щоб залишатися в професії і не перетворювати її на рутину, ти маєш задовільняти ці потреби. 

А тепер прийшов коронавірус, вкрав весь мій робочий час і забив всі мої думки. Це настільки важливо, що тепер я пишу виключно про нього. І настільки серйозно, що нічого іншого читачі вже не потребують. Запит змінився і я маю під нього підлаштуватися. Це вимотує. Особливо тоді, коли цілодобово знаходишся вдома. 

Але працювати дистанційно все одно безпечніше, хоча і більш незвично та емоційно важче. Знаючи, що зранку нікуди не йти, ти прокидаєшся повільніше, а робочий день часто починається прямо в ліжку. Телефонна розмова з героєм статті і паралельне прибирання квартири або приготування обіду, тепер цілком буденна річ. Вільного часу стало більше, але не розумію, на що він витрачається. Напевно, на ті ж обіди та прибирання, які стали частішими. 

За останні півтора тижня на вулицю я виходив всього тричі: перші два рази вночі за водою та деякими продуктами, а останній, щоб розвідати про ситуацію в пологовому, де виявили працівницю з коронавірусом. Після повернення додому обов’язково протираю підлогу деззасобами, а дверні ручки, ключі та смартфон — антисептиком.

Рекомендує

Живи біля парку Ющенка: краща ціна на «Поділлі»

Читав, що карантин — це відмінна нагода зайнятись чимось новим або присвятити час, наприклад, самоосвіті. Вже тиждень кожного ранку роблю зарядку. Для мене це щось нове, адже востаннє я робив її… вже й не пригадаю коли. М’язи забиті і починають боліти навіть від невеликого навантаження. Соромно перед собою. Але я обов’язково це виправлю. Вже з’явилося відчуття, що невеликі фізичні навантаження перед робочим днем, можуть покращити настрій і активувати необхідні системи організму. 

Думав, що нарешті доберуся до книг, які давно хотів прочитати. Та, не враховуючи робочої літератури, за цілий тиждень не спромігся осилити і сотні сторінок. Сподіваюся, що й це у мене вийде надолужити. 

З хорошого — почав більше готувати, з поганого — це все буде враховано в березневій платіжці. А ще дуже хочеться на вулицю. Просто прогулятися на свіжому повітрі, не думаючи про небезпеку. Можливо, найближчою ніччю поблукаємо півгодинки порожніми вінницькими вуличками. 

Режим «робота — дім» — це погано, а режим «дім — дім» — безвихідь, рабство. Здається, я почав розуміти тварин, які живуть в зоопарку. Ніяке свіже м’ясо і просторий вольєр не віднімуть у дикої тварини жагу до свободи. Тому дуже хочеться вірити, що наступний місяць стане не таким жахливим, яким ми його собі уявляємо, і що з його закінченням у нас не залишиться приводів цілодобово сидіти вдома. Далі ніяких епідемій, пандемій, масок і машин з гучномовцями на даху.  Тільки весна, здорові люди навколо і свіже повітря.

Читайте також:

«Я так не можу». Як вижити в соціальній ізоляції і не пересваритися з рідними

Пережити пандемію та залишитися людьми. Як можна робити добро під час карантину

Вірус об’єднує вінничан. Як допомагають волонтери під час карантину