«Я не любила просити»: жінка, яка втратила чоловіка на війні, відкрила кав’ярні для допомоги армії

• Вона не звикла просити — ні для себе, ні для війни. Коли волонтерська втома й фінансова нестабільність почали відчуватися особливо гостро, Юлія Гаврилюк зробила інший вибір: повернулася втретє в бізнес, щоб підсилити допомогу армії. 
• Коли її Батьківщину окупували, вона переїхала в інше місце і разом з чоловіком відновили його батьківську хату. Втративши чоловіка на війні, знайшла сили аби робити все, щоб його знали та пам'ятали. 
• Це історія жінки, яка перетворила біль, пам’ять і працю на силу для інших.

Юлія Гаврилюк — корінна кримчанка, волонтерка й підприємиця, а також дружина загиблого українського захисника Володимира Гаврилюка.

Тепер вона — власниця кав’ярень «Bee Tasty Story». Допомогли у їх створенні гранти та програми, у межах яких вона навчилася варити каву й змогла залучити фінансування. На цей крок пішла, бо зрозуміла: волонтерство без опори — важке.

— Люди втомлюються, зневірюються, комусь стає фінансово важко. А я ніколи не любила просити. Для мене це найстрашніше, — говорить Юлія.

Одного разу почута фраза ніби підсумувала її внутрішній стан:

— Треба бути сильним бізнесменом, щоб волонтерити, а не постійно просити.

Саме так вона й вирішила діяти. Однак те, якою Юлію ми бачимо сьогодні, привело багато подій. 

«Забажала собі козака»

Вона — кримчанка. Зі своїм чоловіком Володимиром Юлія познайомилася у 2004 році. Він приїхав у Крим у відрядження, але згодом звільнився з роботи в Києві й переїхав до неї.

— Я так пам’ятаю, що ще в школі забажала собі козака — і от таки отримала, — пригадує волонтерка.

Подружжя свідомо будувало українську родину в Криму — говорили українською, водили дитину до українського садка. Юлія дарувала чоловікові вишиванки, запонки з тризубом, знайшла вчителя бандури. Володимир навчився грати і навіть виступав у кримській капелі бандуристів.

— Ми дуже вирізнялися. І це було помітно, — згадує вона.

«Джміль» і перший шлях на війну

Події 2014 року, на тлі анексії Криму, не могли не вплинути на родину. Тоді Юлія була на піку розвитку свого першого бізнесу, пов’язаного з косметикою. На той момент 26-річна дівчина багато працювала. Вона виграла міжнародний конкурс у косметичному бізнесі й отримала право представляти Україну на великому заході в Далласі (США).

Протягом року вона виконувала складні умови програми, формувала команду, працювала з великими замовленнями — у момент, коли Крим уже стрімко занурювався в окупаційну реальність.

Реалізувати цю програму в анексованому Криму було майже неможливо: банківські термінали переставали працювати, платежі зривалися, доводилося їздити вздовж Південного берега Криму в пошуках бодай якогось зв’язку з фінансовою системою.

— Я пам'ятаю, як беру ці гроші, обвішуюся ними й виїжджаю на територію України. Таки встигла проплатити, повернулася — і таким чином виконала цю програму. У мене були великі замовлення, класнюча команда, але фізично виконувати це було майже нереально, — пригадує волонтерка. — Вова знав, як сильно я вкладалася в цей бізнес, як я бігла за поїздом, як потім візу в якомусь полі робила. І він сказав: «Давай ти з’їздиш і ми продовжимо цю розмову (про те, щоб він долучився до війська - авт.)». 

Випали ця поїздка ще й на 27-й день народження нашої співрозмовниці.

— Переліт тривав 32 години, бо ми летіли через пів світу. У трьох країнах святкували. Ще й за рахунок компанії був банкетний вечір. Я не забуду ці 27 років. Він не хотів мені їх зіпсувати, — пригадує жінка.

В результаті своєї роботи Юлія отримала нагороду у вигляді «діамантового Джмеля». Для неї це був символ сили, витривалості й здатності доводити справи до кінця за будь-яких умов.

Щоправда, одного дня вона втратила того самого «діамантового Джмеля» — випадково, непомітно. Юлія важко пережила цю втрату, і тоді Володимир просто мовчки підтримав її, сказавши, що розуміє, що це для неї означало. Пізніше Юлія скаже: якби тоді хтось сказав, що Джмеля можна втратити ще болючіше, вона б не повірила. Але сталося так, що свого Джмеля — як символ і як людину — вона втратила двічі. У війську позивний чоловіка був «Джміль».

Нагадаємо, що Володимир Гаврилюк загинув у героїчному бою в грудні 2022 року. До цього він уже брав участь у бойових діях в АТО.

Уперше до війська він долучився наступного ж дня після повернення Юлії з Америки. Вранці Володимир відвіз її на роботу, а сам зібрав речі й поїхав у зону АТО. З Криму — на війну. Він вивіз з дому українські книжки, щоб їх не знищили й щоб це, бува, не стало підставою для переслідування родини.

Дім у Степанівці і мрія, яка не встигла збутися

Спершу родина переїхала з Криму до Вінниці, а після повернення Володимира з фронту перебралася до його рідного села — Степанівки. Вони вирішили там відновлювати батьківську хату.

— Я бачила, як він там оживає, — пригадує Юлія.

Він власноруч змурував камін і назвав його «Аннушка» — на честь доньки. Щоправда, запалити його так і не встиг. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Володимир знову пішов добровольцем.

— Його бронік висів на кілочку в майстерні і чекав. Ми знали: цей день може настати, — каже жінка.

У цей час Юлія сидіти склавши руки не могла. Разом із сином вони почали просто вдома робити перші тушкованки. Протягом тижня вже вдалося зібрати жінок, які теж почали це робити, а потім їм виділили місце в приміщенні школи. Так з’явилися «Степанівські бджілки», які з часом стали повноцінним волонтерським осередком.

До цього у Юлії та Володимира народилася донечка. Дівчинка приснилася жінці ще до вагітності, і її в родині дуже чекали. Тож коли підприємиця вийшла у декрет, довго сидіти не змогла і почала виготовляти крафтову продукцію — різний мармелад та солодощі з натуральних продуктів. 

Переїжджаючи до Степанівки, як пригадує Юлія, вона з чоловіком говорили, що хотіли б зробити так, щоб село розквітало та працювало. Тож, хоч через війну з’явилися «Степанівські бджілки» і вони працюють з ранку до ночі, аби допомагати українським військовим, та мрія давати людям роботу таки збулася.

«Він не збирався там гинути»

Проте, на жаль, часто життя несправедливе, і на війні гинуть найкращі. І Володимир точно був серед тих найкращих. У грудні 2022 року чоловіка вважали зниклим безвісти протягом 17 днів. 

Юлія ці дні жила між надією й невідомістю. Паралельно вона організовувала допомогу, шукала інформацію, запускала волонтерські ініціативи і вела власне розслідування з пошуку чоловіка. 

Як пригадує вона, Володимир разом із двома побратимами давав відсіч у нерівному бою з ворогом. Після бою тіло Володимира не знайшли. Дрон не зафіксував його на позиції, і це дало Юлії надію — страшну й рятівну водночас.

— Я одразу сказала: він може бути в полоні. І я молилася, щоб він повернувся живий, — згадує жінка.

Вона знала: для нього полон був найгіршим сценарієм. Ще з 2014 року Володимир добре розумів, що переживали українські військові, які потрапляли до рук ворога. Та попри це Юлія трималася за будь-яку можливість.

Того дня він виконував обов’язки командира. Група мала зайняти позицію й утримувати тил. Але обставини змінилися — і замість спостереження почався бій.

— Він дав наказ хлопцям відійти далі, щоб вони могли стріляти з безпечнішої відстані. Він їх максимально відтягнув від небезпеки, — розповідає Юлія.

У бою Володимир був поранений, але після перев’язки повернувся назад у бій. Це був момент, з якого він уже не повернувся. Але всі його побратими вижили.

Останній дзвінок

Це сталося 13 грудня 2022 року, на напрямку поблизу селища Терни — на межі Луганської та Донецької областей. Напередодні Володимир знав, куди йде. Ця позиція вважалася однією з найнебезпечніших — туди не хотіли заходити.

За день до виходу він подзвонив Юлії. Говорили довго. Нетипово довго.

А напередодні Володимир уперше публічно подякував їй у соцмережах — за підтримку підрозділу, за волонтерство, за те, що вона була поруч не лише з ним, а й з усіма його побратимами. А потім зв’язок обірвався

Сімнадцять днів Володимира вважали зниклим безвісти. Юлія не приймала жодної остаточної версії. Вона молилася, шукала, аналізувала, трималася за найменший шанс.

— У мене були сильніші діалоги з Богом. Я відкрила Біблію й сказала: «Дай мені, Господь, відповідь». Так не можна гратися в такі лотереї, але я ткнула пальцем і прочитала: «То прийду в повноті Господнього благословення. Благаю вас, браття, Господом нашим Ісусом Христом і любов'ю Духа, помагайте мені в молитвах за мене до Бога, щоб мені визволився від неслухняних в Юдеї, і щоб служба моя в Єрусалимі була приємна святим, щоб із волі Божої з радістю прийти до вас і відпочити з вами», — цитувала уривок Юлія. — Прямо так, буква в букву. Якби я прочитала наступний рядок, я б зрозуміла, як він повернеться. 

Але в якийсь момент прийшло інше усвідомлення — страшне й доросле.

— Я раптом зрозуміла: а чи був би він щасливий, якби повернувся з важкими пораненнями та понівеченим тілом? Чи це не моє егоїстичне бажання — втримати його будь-якою ціною? — пригадує дружина Героя.

Тієї ночі Юлія вперше сказала вголос: «Добре, Господи. Я довіряю Тобі. Хай буде так, як має бути».

Телефон задзвонив того ж дня.

Дзвінок з моргу

На тому кінці дроту сказали, що, ймовірно, знайшли тіло. Пояснювали обережно — мовляв, є збіг за прикметами і, на велике диво, можна навіть поховати у відкритій домовині. Диво полягало в тому, що це сталося через два тижні після його загибелі.

— І тоді я зрозуміла, наскільки це (поховати - авт.) страшно звучить — як розкіш, — говорить Юлія.

Під час упізнання вона розуміла, як працівники моргу намагалися зібрати тіла інших загиблих докупи. І усвідомлювала: багато родин не мають навіть цього. 

Володимира поховали в його рідному селі — Степанівці.

«Хто запалить камін?»

Найважчим було сказати дітям. Синові було 14, доньці — чотири.

Юлія намагалася триматися, але в якийсь момент біль прорвався словами, які вона майже не пам’ятає.

— Я говорила про дрова, хто їх буде рубати, про котел, який я не вмію запалювати, про дім, про все те, що він робив. Про те, що я це не вмію і хто це буде робити. Хто запалить камін. Про те, що я заради нього все життя поміняла, — каже вона.

І тоді її перебив син.

— Мамо, — сказав він, — це зроблю я. Я запалю камін.

Пам’ять, що залишається

Прожити біль утрати дуже важко. І історія Юлії — це перш за все історія неймовірно сильної жінки, біля якої був сильний чоловік, що вірив у неї, і біля якої ростуть такі самі сильні діти.

На перші роковини вона надрукувала книгу — книгу про Володимира. У ній вона розповіла про Героя, про їхнє кохання. Там же є її вірші. Вона ніколи до цього не писала, але, як каже сама, певно, саме ця книга стала тим місцем, де вона могла висловити свій біль втрати.

Кожне слово, написане Юлією, відгукуватиметься тим, хто був змушений пройти схоже. І може допомогти прожити цю втрату.

Там же є фотографії родини. Є світлина з останнього приїзду. Тоді Володимир поїхав до знайомого і, жартуючи, сказав фразу, значення якої стало зрозумілим лише згодом: «Поручаю вам Юлю, бо в неї тут нема батьків, тільки мої рідні».

Про це Юлія дізналася вже після його загибелі.

Вона каже: він, наче, щось відчував.

Діти, які подорослішали занадто рано

У розмові Юлія поділилася спогадами про розмови із сином після загибелі Володимира. Одразу стало зрозуміло, що попри свій юний вік хлопець говорив як дорослий. Тоді Юлія усвідомила: вона не має права ламатися.

— Мої діти мають мати дитинство. А я маю бути сильною за двох, — пригадує вона.

Зараз хлопець вчиться у тому ж коледжі, де навчався його батько. З донькою було інакше. Їй було чотири, і Юлії довелося пояснювати, що таке труна, що тато не повернеться.

Перед поїздкою до Києва на упізнання Юлія шукала слова, щоб підготовити доньку до повернення тата в труні.

Коли вона сказала доньці, що тато міг стати янголом і передав їм багато подарунків (у автівці Юлії перед святами, були подарунки - авт.), то запропонувала обрати будь-який, дитина відповіла просто: «Я не хочу жодного подарунка, бо не хочу, щоб тато став Янголом».

Після втрати донька довго не могла радіти разом з іншими дітьми — ховалася, закривала вуха. Були психологи, терапія, робота. Сьогодні дівчинка вже в третьому класі, росте, вчиться, дивує самостійністю й силою. Каже мамі: «Ти волонтер, у тебе багато справ. Я сама впораюся».

Бізнес як спосіб підсилити волонтерство

До війни, як ми вище розповідали, Юлія вже мала власну справу — «Смаколики від Юлії». Чотири роки тому вона повністю згорнула комерційну діяльність: винесла з дому все обладнання й разом із командою готувала безкоштовно для військових.

Сьогодні Юлія відкрила три кав’ярні — дві у Вінниці та одну у Вороновиці. Вона вміла робити десятки видів продукції — випічку, десерти, реторти, консервацію. Потім взяла участь в курсі з кавового бізнесу і долучалася до ветеранських програм та грантів. Один із них дозволив закупити обладнання, інший — встановити сонячну станцію. Сьогодні, коли є світло, пекарня працює фактично автономно.

— І кошти з кав’ярень майже повністю йдуть на волонтерку, — каже вона.

Крім того, у кожному закладі діє ініціатива «підвішений обід для військового». Через QR-код можна задонатити на волонтерські потреби.

— Сировину, оплату праці, комунальні платежі — всі процеси я закриваю сама. Бізнес став тим, що підсилює наше волонтерство, — каже жінка.

Але все ж Юлія мріє, щоб одного дня війна закінчилася і потреба в такій допомозі зникла. Тоді, каже, можна буде допомагати дітям, тваринам та тим, хто потребує турботи в мирному житті.

При цьому жінка не будує ілюзій. Каже: є два варіанти майбутнього — або країна вистоїть, або майбутнього не буде.

Якщо Україна переможе, вона бачить себе активною, у бізнесі, у відновленні країни.

— По ситуації буде видно, але я мрію бачити себе в мережі кав’ярень, що розростається. Можливо, не тільки по Вінниці, а й по Україні, — говорить Юлія Гаврилюк.

 

Читайте також:

Як «димовухи» викурили окупантів: 30 тисяч димових шашок передала на фронт «Солдатська куховарня»

«Знайдемо майстерню — тільки роби»: як військові дали студенту майже 200 тисяч і що сказали у банку?

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.