«Таке з нами сталося вперше». Як вінницька «Грація» пережила карантин і дистанційні танці?

Дарина ДІДИК

У матеріалі використані фото з facebook-сторінки ансамблю «Грація»

Минулого року в ансамблю спортивного бального танцю «Грація» був ювілей — 25 років.
За цей час вінницькі танцюристи підкорили чимало престижних фестивалів не лише в Україні, але й далеко за її межами. Проте у 2020 році на заваді нових звершень став карантин.
Журналістка «20 хвилин» поспілкувалася з художнім керівником ансамблю Олександром Мацюком про танці під час пандемії, виступи у напівпорожніх залах й цілющу силу хореографії. Про це і більше далі у матеріалі.

Уже майже рік весь світ живе у новій карантинній реальності. Пандемія внесла корективи ледь не у всі сфери людського життя, змінивши докорінно звичний хід речей. Не стала винятком і культура, артистам різних жанрів довелось звикати до онлайн-репетицій і виступів без глядацької підтримки.

Ми поспілкувалися з керівником ансамблю спортивного бального танцю «Грація» і дізналися, як вони адаптувалися до карантинних обмежень, за чим найбільше скучили і як саме танець може покращити життя.

Відео дня

— За всі роки існування «Грації» у нас не було нічого навіть подібного до ситуації з пандемією, на щастя, — говорить художній керівник колективу, заслужений працівник культури України Олександр Мацюк. — Починаючи з 1995 року, коли ми власне стали «Грацією», було багато всього: і карантини й епідемії грипу, але таке з нами всіма сталося вперше. На жаль, ця криза вплинула на багато наших планів.

Саме у 2020 році колектив мав святкувати ювілей, для цього готували великий концерт, на який запросили багато гостей і друзів ансамблю.

— Ми запланували концерт у театрі імені Садовського на 21 квітня, вже все було узгоджено, тривали останні приготування, — пригадує він. — Крім того, саме під час звітного концерту нам мали вручити запрошення на Міжнародний фестиваль у Карміелі (Ізраїль). Це досить престижний фестиваль, який триває три дні й три ночі й щоб туди потрапити, потрібно пройти відбір.

Вінницька «Грація» відбір успішно пройшла й стала однією з 12-ти учасниць.

— Запрошення мав особисто вручити наш колега, танцюрист міжнародного класу, суддя міжнародної категорії та президент федерації бального танцю Ізраїлю Євгеній Вайман. Він, до речі, вінничанин, ми з ним колись починали танцювати разом у Палаці дітей та юнацтва, але вже багато років він живе в Ізраїлі, — пояснює Олександр Мацюк. — Сподіваюсь, що наступна сторінка цього фестивалю розпочнеться з того місця, де вона обірвалась через пандемію і ми зможемо взяти у ньому участь.

Не вистачає спільних подорожей

Взагалі «Грація» щороку бере участь у змаганнях і фестивалях як в Україні, так і за кордоном. За словами Олександра Мацюка, це не лише спосіб заявити про себе, але й чудова можливість знайти справжніх друзів.

— За цей час ми познайомились з величезною кількістю колективів з різних куточків світу, ми приїздимо один до одного, обмінюємось досвідом і культурою. Мені здається, що дружба між державами і зароджується з таких маленьких кроків завдяки дітям, — розмірковує художній керівник. — Наприклад, у Бургасі (Болгарія) щороку проходить фестиваль болгаро-української дружби, де ми теж беремо участь. Це прекрасний досвід і неймовірні враження, бо на виступи приходять болгари, які мають українське коріння. Вони, можливо, в Україні ніколи не були, але культура предків їм небайдужа. І це дуже приємно.

Під час карантину, коли не було змоги побачитися з колегами через закриті кордони, в танцюристів виникла одна цікава ідея.

— Річ у тому, що ми маємо дуже багато фото й відео за всі 25 років існування колективу, але поширити їх чи якось впорядкувати руки особливо не доходили, — зізнається Олександр Мацюк. — Та під час локдауну наш син, Павло Мацюк, теж хореограф у «Грації», почав додавати ці матеріали на нашу facebook-сторінку. Ви навіть не уявляєте, скільки відгуків ми отримали. Наші танцюристи й випускники з усіх усюд теж почали викладати фото, ділитися відеоспогадами. Можна сказати, що карантин надихнув нас на зовсім нову форму спілкування.

Крім того, спільні подорожі об’єднують учасників колективу й залишають приємні враження на все життя.

— У багатьох є можливість поїхати кудись відпочити за кордон, але поїздку з великим колективом мало з чим можна порівняти, — переконаний він. — У вже згадану Болгарію часто їздили цілими сім’ями, і це дивовижно. Фестиваль там триває п’ять днів і ще п’ять ми маємо на відпочинок: щоранку йдемо до моря, тренуємось, купаємось… Це дуже зближує колектив і окремо батьків з дітьми. Тому у 20-му році нам дуже не вистачало таких масштабних подорожей — це дійсно вибиває з колії.

Онлайн-тренування і дистанційна підтримка

Під час жорстких карантинних обмежень танцівники були вимушені замінити танцювальну залу зі станком на смартфон з інтернетом. Проводити заняття з хореографії дистанційно виявилось завданням не з простих, але нічого неможливого, як відомо, немає.

— Тренування по вайберу — це дуже умовна справа і, як і всі інші онлайн-заняття, в першу чергу розраховане на високу свідомість самих учнів, — говорить Олександр Мацюк. — Безумовно були завдання від педагогів, які допомагали підтримати фізичну форму й повторювати все вивчене, та не варто забувати про людський фактор — іноді діти люблять себе жаліти й не перенавантажуватись. До того ж дуже багато часу й сил забирало шкільне дистанційне навчання, а воно, зрозуміло, у пріоритеті.

Та навіть попри це, діти, у яких справді було бажання танцювати, знаходили для цього достатньо можливостей.

— Було приємно, коли діти виставляли у соціальні мережі свої тренування, показували, як освоїли те, що ми їм надсилали й так далі, — з усмішкою розповідає педагог. — І дуже добре, що були активні учні, які своїм прикладом надихали й заохочували інших. Це нормально, коли діти хочуть бути кращими, першими й у них присутній дух змагання. За сприятливих обставин це дасть хороші результати.

За його словами, найшвидше до дистанційних танців звикли діти середньої групи, а початківцям було справді важко.

— На старших дітей, яким більше за 11 років, період онлайн-тренувань вплинув не так, як на маленьких. Вони більш «натанцьовані» й мають сформовану м’язову пам’ять, а от з маленькими дітьми, особливо з тими, хто лише рік-два займається, все було інакше, — ділиться Олександр Мацюк. — Коли після великої перерви вони повертались до зали, то з деякими потрібно було починати все з нуля. Вони, звичайно, швидко пригадували, але було одразу помітно, хто як тренувався вдома.

Важливим під час карантину були не тільки тренування. Емоційна підтримка в цей час була ледь не на першому місці.

— Коли ми говоримо про бальні танці, то завжди маємо на увазі партнерство, а від так підтримку, — зазначає співрозмовник. — Коли всі були ізольовані, ми дуже щиро морально підтримували один одного. Наше «граційне» середовище породжує дійсно родинні почуття і ми в цьому вчергове переконалися.

Додамо, що специфіка бальної хореографії більш заточена на спортивні бальні танці, а цей ансамбль один з небагатьох в Україні, який займається ще й сценічною бальною хореографією, тобто на сцені виступає згуртований колектив.

— Хто займається суто спортивними бальними танцями, той більше знайомий з конкуренцією, — переконаний Олександр Мацюк. — Відчути й показати своє «Я» безумовно важливо, але це також може бути шляхом до вдосконалення всього колективу.

Жага сцени

Художній керівник «Грації» розповідає, що у дітей відкрилось нове дихання і справжня жага сцени.

— Вони горять, хочуть танцювати, брати участь у змаганнях, їздити на всі фестивалі, — сміється він. — Навіть минулими вихідними ми брали участь у фестивалі, до якого, як правило, долучається один склад, а тут всі три концерті склади без жодних роздумів вирішили виступати — так їм не вистачало сцени й реакції глядацької зали.

Правда з останнім поки не все так райдужно. Через карантинні обмеження в залі може перебувати дуже мало глядачів, найчастіше, лише батьки юних танцівників.

— Танцюристу, як і будь-якому артисту, безумовно складно виступати фактично без глядачів, але виходу немає, — каже Олександр Мацюк. — Організатори змагань і фестивалів чітко розписують таймінг для кожного колективу й часто готують різнокольорові браслети на руку для дітей і батьків, щоб слідкувати, хто саме може перебувати в залі у конкретний час. Коли виступи закінчуються, усі виходять, і лише тоді заходить наступна група і їхня підтримка.

Аби трохи покращити ситуацію, всі виступи знімають на відео, щоб потім поширювати у соціальних мережах серед необмеженої аудиторії.

Карантин навчив цінувати

Попри всі труднощі, люди намагаються знайти у карантині бодай щось хороше. Багато хто зізнається, що пандемія допомогла з переоцінкою поглядів і загалом ставленням до життя.

— Карантин навчив цінувати те, що ми вже маємо, — ділиться педагог. — Бо, на жаль, людина так створена, що починає щось цінувати, лише після втрати. Тому потрібно дуже ретельно й уважно використовувати час, який нам виділено. Попри всі негаразди, ми віру й надію не втрачаємо в жодному разі. Все як у танці: маємо рухатися лише вперед до нових вершин!

А ще карантин і дистанційні тренування розкрили танцювальний потенціал дорослих.

— Дивовижно, що під час локдауну танцями почали займатися багато батьків. Особливо в кого менші діти, то із задоволенням тренувались цілими сім’ями, — розповідає Олександр Мацюк. — Це десь відволікало від думок про пандемію і зближувало.

Цілюща сила танцю

— Недарма кажуть, що танець — це мелодія душі. А дуже часто хвороби виникають через проблеми нашого внутрішнього стану, — розмірковує наш співрозмовник. — І, на жаль, у мене на пам’яті є дуже багато прикладів, коли чудові люди йшли з цього світу, бо в них складалися такі умови, які не давали їм життєвих сил і енергії. Вони були сильно засмучені, боляче реагували на проблеми в різних сферах життя і загалом втрачали до всього інтерес. Тому дуже важливо, щоб кожна людина завжди знаходила в собі бажання на пісню і на танець. Хореографія надихає на краще життя і на краще самопочуття, як фізичне, так і духовне.

Школа життя

За словами Олександра Мацюка, їхній танцювальний колектив — це більше ніж просто навчання хореографії.

— Такий досвід занять у колективі вчить, як правильно поводити себе в суспільстві, не боятися виступати перед загалом, не цуратися проявляти свої вміння і пробувати щось нове, — запевняє він. — Хочеться підкреслити, що танець — це духовне, естетичне й фізичне виховання, це мистецтво, яка дає дитині можливість гармонійно розвиватись. А у час глобальної комп’ютеризації, коли багато дітей мають гіподинамію та чимало інших захворювань, пов’язаних з недостатньою рухливістю, — це доречно як ніколи.

Заняття в ансамблі відволікають дітей від віртуального світу й дають їм можливість всебічно розвиватися. За словами педагога, всі, хто приходять у танцювальну залу, з часом просто розквітають.

— А ще діти стають дуже коректними й ввічливими, бо ми змалечку вчимо їх не лише танцям, але й гарним манерам: щоб вміли піклуватися один про одного, поважати й допомагати, — додає педагог. — Взагалі ми дуже багато часу проводимо разом і мова зараз не тільки про тренування в залі. Це завжди дуже весело, бо збираються діти, батьки й вчителі, ми разом працюємо і відпочиваємо, багато спілкуємось, щось обговорюємо й пригадуємо. Тому це більше, ніж гурток танців — це родина і школа життя!

Довідка

«Грація» — ансамбль спортивного бального танцю, народний художній колектив України.
Це справді родинний колектив, бо започаткувало його подружжя викладачів-танцюристів Олександра й Ольги Мацюків. Крім того, до викладацького й тренерського складу «Грації» входять Павло Мацюк, Михайло Мацюк, Аліна Мацюк, Денис Гладкий, Каріна Гладка, Олена Дементьєва й Андрій Коваленко.