«Стати мамою — це як злітати в космос — незабутньо»: репортаж з пологового відділення

Аліна з донькою Емілією

Про те, що десь зовсім поряд знаходиться пологовий будинок, здогадатися не важко. На зупинці неподалік від мене стоїть жінка з животиком. Ось на тій лавочці сидить ще одна вагітна. І за вхідними дверима також щойно зникла майбутня матуся. Неподалік ганку людно. Кілька дівчат і хлопців стоять з букетами квітів і повітряними кульками. Що написано на них, прочитати я так і не зміг, але очевидно щось хороше, адже всі присутні усміхнені. 

Прямую до центрального входу. Щодня з нього виходить по кілька жінок з комочком пелюшок на руках. У комочки, звісно, загорнуті їхні Миколки, Танюшки, Наталочки і Пашеньки. Матусь оточують схвильовані і радісні татки, бабусі, сестри і брати. Завжди сльози, гучне «Вітаємо!» і слова постової акушерки: «Будь ласка, тихіше, крім вас тут є й інші!»

На першому поверсі у мене вимірюють температуру — 36,3 — в нормі, пропускають всередину. А вже на другому до свого кабінету-складу, як вона його сама називає, мене запрошує старша акушерка пологового Світлана Гарбуз. Одразу отримую на руки новенькі маску, шапочку, бахіли, хірургічний халат і медичні рукавички. 

— Тільки спочатку ретельно вимийте руки, а тепер обробіть деззасобом. Ні-ні, рукавички ще не одягайте, лише після повного висихання, — зав’язуючи мій халат, пояснює медпрацівниця. — Чи подобається мені тут? А хіба я б працювала, якби ні? Готові? Ну ходімо. 

Напередодні візиту я проходив ІФА-тестування, аби виключити ймовірність поширення коронавірусу в стінах пологового відділення, куди ми зі Світланою тепер і прямуємо. Ані імуноглобулінів типу M, ані їх же, але типу G, на щастя, у мене не виявили, але все одно з голови до ніг екіпірували захистом — інакше, кажуть, ніяк не можна.

Опиняємося на третьому поверсі. Саме тут і проходять більшість пологів. За роки існування закладу у цих стінах світ вперше побачили тисячі, а то й десятки тисяч малюків, але зараз тут тиша. Лише з протилежного боку коридору на мене дивиться кілька медиків. Можливо їх просто зацікавила незнайома людина, яка зайшла до відділення, а можливо їх вже попередили, що прийде журналіст.

Поки чекаємо завідуючу відділенням, Світлана розповідає, що коли у 92-му році вона тільки прийшла сюди працювати, пацієнток після пологів тримали цілий тиждень, а після кесаревого розтину у стаціонарі породіллі проводили і того більше. Зараз же два дні під наглядом і можна додому. Партнерські пологи, але вже після карантину, також можна. Раніше, говорить акушерка, чоловіки лише під вікнами чергували, а зараз, якщо хочуть, можна і на пологах бути присутніми.

— Це ж добре, коли в такий момент з тобою поряд є чоловік чи мама, — говорить Світлана Гарбуз. — Вони можуть за руку потримати, водички подати, якщо треба, або сказати щось важливе. Але на саме народження чоловікам все ж важко дивитися. Це і запах крові, і все інше. Інколи не знаєш, кого ловити… А ось і Юлія Миколаївна. 

Завідуюча одразу запрошує до свого кабінету. У ньому шафа, стіл, невеликий диван, кілька кактусів, комп’ютер і стоси паперів — все типово, крім ікон. Вірніше, однієї з них, що висить прямо над кріслом Юлії. На ній преподобний Стиліан, який вважається захисником новонароджених і його завжди зображують з немовлям на руках.  

Завідуюча відділенням Юлія Голуда

Ікону лікарці кілька років тому привіз священик з Афону. Його дружина тричі народжувала через кесарів розтин, і тричі жінку кесарила саме Юлія. Через сильні ускладнення і ранні терміни вагітності дві дитини не вижили, але остання народилася здоровою. 

— Батько дитини подарував цю ікону зі словами, що вона завжди буде мене охороняти, — говорить лікарка і замовкає. На очах у неї проступають сльози, які вона безуспішно намагається стримувати. За декілька секунд Юлія опановує себе і продовжує. — Коли в сім’ї вже дві дитини померли, а третя народилася і вона життєздатна, то в родині дуже велика радість. Слова, які він тоді мені говорив, піднімалися з такої глибини душі, що їх не назвеш простими словами. 

Юлія говорить, що до пологового люди заходять одними, а виходять зовсім іншими. Саме в цих стінах з ними відбуваються одні з найважливіших, найприємніших і найочікуваніших подій у житті. Прямо зараз за кілька десятків метрів від мене у пологових залах лежать три жінки. Сьогодні кожна з них стане мамою. І їхні життя зміняться назавжди. 

Завідуюча відділенням Юлія Голуда

— Ніколи не можна звикнути до того, що ти тут бачиш, — продовжує завідуюча відділенням Юлія Голуда. — Це сльози радості, і чоловічі також. Насправді я не часто плачу, чесно. Але є ситуації, за якими без сліз неможливо спостерігати. Коли дивишся на родини, які по двадцять років намагалися завести дітей, вони проходили через штучне запліднення, але нічого не виходило, їм вже за сорок, півжиття за плечима, і тут у них народжується дитина. Такі емоції у людей бувають, що неможливо передати. 

За майже тридцять років, що Юлія працює в медицині, каже, змінилося чимало всього. Однією з найважливіших змін вважає налагодження комунікацій, між медпрацівниками і пацієнтками. З сучасними мамами погоджують більшість маніпуляцій, що їх застосовують під час пологів. Раніше, з нашими мамами, особливо не церемонилися: «Усі терплять і ти терпи», «Поки ти тут, це не твоя дитина, а наша», — звісно, лікарі не хотіли зашкодити, але багато тодішніх мам згадували свої пологи, як страшний сон. 

Зараз існує навіть так звана епідуральна аналгезія, завдяки якій пологи проходять майже безболісно: без крику, страху і нервів. Положення, що в ньому жінка буде народжувати також можна вибирати: у ванні з теплою водою, на стільці, на ліжку, стоячи — як забажає пацієнтка. 

— Не побоюся сказати, що раніше взагалі ніякої комунікації з пацієнтками не існувало. Ніхто нікому нічого не пояснював. Лікарі робили лише те, що вважали за потрібним, — говорить Юлія. — Зараз не комунікувати вже не вийде. Сьогодні ти не дослухаєшся до побажать пацієнток, а завтра на тебе буде написана купа скарг. Сучасним пацієнткам хочеться не просто здорову дитину народити, їм хочеться зробити це з комфортом: в індивідуальній залі, в зручному для себе положенні, з близькою людиною поряд. Я рахую, що так в сучасному світі і має бути. 

Пологова зала

У пологовій залі, що її мені показали, нічого не відбувалося. Тиша, і навіть ніякого запаху вловити не вдавалося. Але постоявши там з хвилину, я раптом усвідомив, якою ж «намоленою» є ця кімната. Не можна навіть уявити, скільки в ній викричали, виплакали, втратили і набули, скільки разів тут втрачали свідомість і скільки видихали з полегшенням.

Ніхто з людей, які лягали на ліжко, що прямо зараз стоїть переді мною, не вставав з нього колишніми. Серед них й Аліна, яка два дні тому вперше стала мамою. 

Аліна з Емілією

— Стати мамою — це як злітати в космос — незабутньо, — жартує Аліна.

На ліжку згорнувшись рожевим клубочком спить її донька Емілія. Ім’я для дівчинки вибирав її тато. Ловлю себе на думці, що бачу чиюсь дитину раніше за її рідного батька, якого через карантин не пустили до відділення.

— Коли ти в положенні, то вже розумієш, що скоро станеш мамою, — говорить Аліна. — Але чітке усвідомлення цього всього приходить лише тоді, коли лікарі кладуть дитину тобі на груди. Ти дивишся на неї і бачиш, що ця крихітка одночасно схожа і на тебе, і на твою кохану людину. Хоча більше все-таки на чоловіка. 

Емілія

Зараз я вийду з палати, Аліна востаннє у стінах цього відділення нагодує Емілію і буде збиратися, — за кілька годин їх виписують додому. Сьогодні рідні дитини побачать її вперше. На виході з пологового Аліну оточать схвильований і радісний татко, бабуся, сестри і брати. Будуть сльози, гучне «Вітаємо!» і слова постової акушерки: «Будь ласка, тихіше, крім вас тут є й інші!».

Читайте також:

«Приголомшив маневром у небі»: у Вінниці розпочав службу переможець двох світових авіашоу

«Не так складно, як здається». Історії вінницьких школярів, які склали ЗНО на 200 балів

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.