Співали «Червону калину», коли зрозуміли, що були за крок до смерті: історія військового з Вінниччини

• Сьогодні, 2 серпня, день пам'яті загиблих солдатів Десантно-штурмових військ.
• Військовий з Вінниччини, який є водієм в підрозділі Десантно-штурмового війська, поділився ексклюзивними історіями з найгарячіших днів Бахмута.
• Він бачив, як місто стирається і зникає з лиця землі.

Свою особистість боєць вирішив не розкривати. В Бахмут потрапив наприкінці лютого 2023 року. Сам він був водієм роти Десантно-штурмового війська.

Чоловік пригадує перші дні там, так: «Було важко дихати». Така асоціація з'явилася через те, що перші дні хлопці проводили багато часу в підвальному закритому приміщенні, та були вимушені грітися окопними свічками. 

— В результаті, ми майже усі отруїлися, з'явилася блювота, запаморочення голови, важкість в руках і ногах. Як тільки ми зрозуміли причину цих симптомів, то відразу почали шукати вихід із ситуації. На щастя я побачив трубу, яку зафіксував так, щоб вона відводила цей дим, — розповідає наш герой.

Також, він зауважив, що на здоров'я наших військових не могло не впливати постійне горіння та диміння у місті. 

— Коли ти потрапляєш в таке середовище з відносно чистого місця, то твій організм просто не готовий нормально сприймати ці обставини. Йому потрібен час на адаптацію. 

На адаптацію як фізіологічну, так і психологічну, — зауважує чоловік. — Перші дні в зоні бойових дій були важкими через те, що ти маєш навчитися сприймати реалії війни. Ти не можеш ставитися байдуже до розбомблених будівель, знищеної техніки, пустих вулиць, оскільки все одно будеш уявляти, що ще кілька місяців тому тут було життя, бігали діти, працювали люди.

Військовий відмітив, що перші дні пішли на формування нових звичок та нового режиму дня. 

— Наприклад, особисто для мене було досить чуттєва відсутність води. В нормальному житті я її п'ю постійно і багато, а там її майже не було. Не можливо було не те, що помитися, а просто нормально напитися, — пригадує реалії чоловік.

Але зауважує: «чого-чого, а їжі вистачало». Каже, що люди через волонтерів передавали достатньо і рідні інших військових по можливості намагалися теж щось спекти смачненьке і надіслати.

— Та води достатньо не було. Хоча по правді, я ще себе досить непогано в тих умовах почувався. А от хлопці, які не могли зранку кави випити, ой як мучились. Є ж люди яким потрібні чай або кава більше ніж повітря, — сміючись додає він.

Про воду наш герой також розповів одну цікаву історію:

— Відколи я приїхав до Бахмуту, то толком і не мився. Десь вже днів 30 пройшло, а ми єдине по можливості вологими серветками витирались. А це початок весни — холодно і мокро, і багнюки багато. А до того ще й саме повітря все чорне, дихаєш цим порохом постійно, весь в ньому і ніс, і вуха, — розповідає чоловік. —  І вже ось так дивишся на це все, бачиш, що помитися немає ніде. Вже і не розраховуєш на таке щастя. А коли на щось не чекаєш, то потім воно в рази приємніше. Так було й у нас з водою. 

Один з товаришів нашого таємного розповідача віднайшов у підвалах будівель санвузол з водою, та ще й з теплою, бо там можна, як в пічці розпалити й вода нагрівалась. Як потім вони взнали це був пункт незламності, а сама будівля до війни була Будинок культури. 

— Боже, я тоді таким щасливим був. Наскільки легше стало. Мало того, що я зміг помитися вперше за місяць, я ще й постригся. Це теж смішна історія, бо колись ще до Бахмуту бачив в новинах росії, інформацію про те, що в Україні на війну відправляють дітей. І було показано відео з тік току двох хлопців. Я ще сам так здивувався, розумів, що то не діти, але виглядали вони на років 14, ну максимум 16. І тут я бачу їх. Познайомились, бо запропонували мене постригти. І вже потім взнав, що їм обом понад 20, та ще й той, що мене стриг одружений та має дитину, — ділиться історією водій.

В додаток до вмивання і стрижки, нашому військову дали нову форму. Спочатку каже думав, що за це домовився командир, але потім вияснилося, що її купив за свої кошти один з побратимів, який залишився в тилу після навчання.

Також, згадавши про навчання, наш таємний військовий не міг не зауважити на важливості бути уважним під час підготовки. Він мав можливість навчатися три місяці. Зараз каже таку підготовку в ДШВ скоротили до одного місяця. Зі слів хлопців з якими перетинався на фронті зробив висновок, що на відміну від інших, його командування дало гідну підготовку і вже під час боїв він не раз робив висновки, що в тій чи іншій ситуації залишився живим через свою плідну роботу над собою під час навчання. 

— Я розумів, куди я можу потрапити. Це ж ДШВ. А мені є заради кого і чого жити, тому намагався робити якомога більше, не пропустити нічого, бо розумів від цього залежатиме моє життя, — розповідає чоловік.

Чого не може сказати про своїх побратимів. Він помітив, що багато хто лінився, не мав розуміння, що на нього там чекає, або просто був неуважним.

— Кінець кінцем, ці ж люди першими отримали поранення, або на жаль загинули й смерть, мушу визнати, їх була безглуздою, адже її можна було б легко уникнути, якби вони слідували й не нехтували правилами, — каже військовий ДШВ. — Показовою для мене стала ситуація, коли ми виїхали на позиції й стали чекати наступних наказів. Згідно з правилами, щоб ворог нас не помітив, ми повинні по максимуму заховатися і замаскувати свої автомобілі. Я так і зробив. А інші побачили, що старший водій став, а вони як гусенята вистроїлися за ним. Ну і звісно ворожий дрон їх помітив, та й давай по них гатити. То вже потім вони розбіглися хто куди. І так дивувалися чому це по них почали лупити. А командир каже: «А ви ще ближче один до одного станьте і фари увімкніть. Вас же неозброєним оком видно, я б сам по вас гатив».

На щастя ця історія немає поганого кінця, але як каже наш герой: «Це їм пощастило один раз, а другий раз все могло бути по іншому».

Взагалі наш розповідач наголошує на важливості в цілому бути ерудованою та кмітливою людиною на війні. Каже, що не раз вміння та навички, які здобув по життю стали в пригоді там. 

— Ще є одна історія, якоюсь мірою моя улюблена. Я тоді возив не свою роту, а іншу. Одну групу мав забрати, а іншу завести — ротація. Важливо, нас було 18 людей, 16 солдатів, один командир і я. Моїм завданням було завести цих людей туди й забрати звідти інших. І от на той момент я вже Бахмут знав добре, вже побувши там добрих два місяці, я собі визначив не погані місця для схованки. А саме у 200 метрах від місця, де я мав вивантажити хлопців, я знайшов ангар з бетонним перекриттям, а зверху в додаток ще був один поверх. А враховуючи, що тоді у нас постійні обстріли, таке місце дуже добре захистить від осколків, — розповідає військовий водій. — А якби не моя звичка попередньо все планувати, правильно розраховувати час, то не факт, що ми могли б успішно виконувати усі завдання, або ще гірше це могло вартувати нам і мені власне життя. 

Взагалі чоловік каже, що ті дні були найважчими в житті міста. Постійні бої та обстріли. До того ж погода була жахлива. Постійні зливи, все розкисло й утворилося болото, як каже водій для їзди це робило ускладнення, особливо в бою. «Це тоді могло зіграти вирішальну роль для мене і людей яких я везу» — каже водій.

— Моя ідея з ангаром всім сподобалася і командування погодило такий варіант ротації. Це стало нашим постійним місцем. І зазвичай ми приїджали, виходили на рацію, далі одні бігли на заміну, а другі до мене. Але був один казус, що група, яку я мав забрати не змогла мене там дочекатися і раніше вийшла. Вони були за два квартали й з ними просто не було зв'язку. Довелося залізти якнайвище, щоб могти з ними зв'язатися, але проблема в тому, що місце в якому їх було потрібно забрати було дуже небезпечним. Тоді ще й вівся артилерійський обстріл. І 18-ти людям необхідно було менше ніж за хвилину завантажитися в автомобіль. Але, що робити?! Їду, — ділиться спогадами військовий. — Тільки приїхав перед машиною мінометний приліт. Я знаю інтервал між перезаряджанням і прицілом, тому як тільки всі були в машині, я педаль газ і швиденько, щоб від'їхати. Через секунду там де були ми — приліт. Далі важка дорога до Часового яру. Вічний обстріл, всі тихо сидять, мовчать, бо ж приходить розуміння, що по суті ще б секунда і всі могли бути там похованні. То я кажу їм: «А давайте червону калину співати?» То ми, як в тих українських патріотичних фільмах, на всю машину співали й нічого, успішно виїхали.

Історій наш таємний військовий з Вінниччини має багато і готовий ними ділитися. 

— Розповів одні з приємних для мене спогадів, але якщо люди хотітимуть почути більше реалії, то я готовий говорити. Адже війна в нашого суспільства внаслідок гарних фільмів та книг досить романтизована, хоча сказати, що тут немає приємних моментів теж не можу. Але хай там як, війна є синонімом до слів смерть, кров, біль, відчай, жорстокість, втрата, в нашому випадку ще корупція і зради, а вони були й про них теж потрібно говорити.

Читайте також:

На війні загинув захисник з Тульчина Роман Буженко

Поранений з Оленівки: дружина азовця досі не знає, де знаходиться її полонений чоловік

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.