«Сам не знаю, як зміг до нього повернутися» — художник Олександр Нікітюк про мистецтво під час війни

• Зустрілися та поговорили з відомим вінницьким митцем Олександром Нікітюком. Якою була роль мистецтва в перші дні війни та навіщо воно потрібне зараз? За яких умов можливий діалог з росіянами? Чому його новий проєкт має назву, співзвучну з відомим російським твором? Як за допомогою мистецтва вшановувати подвиги та пам'ять українських захисників? Відповіді на ці та інші питання, читайте у нашому інтерв'ю. 

«Це вже четверта моя виставка лише за цей рік», — розповідає художник-концептуаліст Олександр Нікітюк. Буквально днями у «Галереї ХХІ» він презентував свій авторський проєкт «War & Peace» (Війна та Мир). Про щойно презентовані роботи, війну, мир, росіян, воєнне та повоєнне мистецтво ми й поговорили з вінницьким митцем.

Свій проєкт Нікітюк називає антивоєнним. Над його створенням митець почав думати після того, як російська ракета поцілила в музей українського філософа Григорія Сковороди на Харківщині. На кадрах звідти усі побачили вщент вигоріле приміщення посеред якого цілою та майже неушкодженою стояла скульптура самого Сковороди.

— Я просто уявив всіх ключових філософів світу залитими кров'ю. Їхні філософські та гуманітарні вчення не вберегли нас від чергової війни. Це ніби людство поливає кров'ю їхню думку, воно не зрозуміло, що з цього світу досить вже агресії. За останні кілька тисяч років внаслідок війн загинуло понад три мільярди людей. Але, вочевидь, декому й цього замало, — міркує художник. — Усі намагаються зняти з себе провину, адже напала саме росія. Та нам все одно варто замислитися над своїми вчинками, недостатньою увагою, що її ми приділяли важливим подіям, слабкою громадянською позицією. Ми всі тією чи іншою мірою винні в тому, що зараз відбувається. 

В експозиції художника кілька десятків робіт, більшість з яких він написав впродовж останнього місяця. На них зображені закривавлені погруддя Платона, Жан-Жака Руссо, Іммануїла Канта, Карла Маркса та інших філософів, які жили в різні часи. Кожного з філософів Нікітюк зображує посеред цивільних об'єктів, зруйнованих російськими ракетами та дронами. На картинах можна впізнати багатоповерхівки Дніпра, Маріуполя, Бахмута та інших міст. 

Найбільше з представлених полотен має назву «Небо над Бахмутом». На ньому зображено майже безхмарне синє небо, посеред якого летить ракета. Художник каже, що на цю роботу його надихнув російський письменник Лев Толстой. У найвідомішому творі цього автора «Війна і мир», каже Нікітюк, поранений персонаж Андрій Балконський зрозумів, що війна є справжнім злом, саме дивлячись на небо. 

На назву проєкту, зізнається митець, також вплинув Толстой, за аналогією з романом «Війна і мир». Ось тільки розказати у своїх роботах вінничанин хотів не про війну, а саме про мир та його важливість.

— Коли війна була в Грузії — нас це не цікавило. Війна в Сирії також обійшла стороною нашу увагу. І конфлікт у Придністров'ї надовго не затримався у наших новинних стрічках. Тепер же нам усім не подобається, що якісь з країн недостатньо цікавляться нашою війною й не допомагають так, як нам би того хотілося, — говорить Олександр Нікітюк. — Який з цього варто зробити висновок? Нам всім потрібно подумати, чому у 21 столітті виникла така кривава бійня і як кожен з нас може впливати на те, щоб навколо не було війни.

«Читаю гарячі новини, годую зграю дворових голубів та вірю в перемогу». Це ваш допис від 24 лютого 2022 року. Яким для вас був той день, після закінчення голубиної трапези?

— Насправді перші дні війни були всі однаковими. Однак тоді було чітке усвідомлення, що кожен з нас має щось робити. Я, наприклад, почав тоді малювати політичну сатиру. Роботи викладав на своєму Фейсбуці. І вони почали швидко поширюватися мережею. 

Усі знають мене як концептуального художника, знають, що я працюю з ленд-артом, інсталяціями, а тут раптом карикатури. Люди були здивованими, але підтримали мене й почали просити робити ще. Власне, працювати з чимось іншим я тоді й не міг, адже: комендантська година, блокпости, закриті магазини з товарами для художників. Тоді я буквально малював на папірцях, які знаходив дорогою до студії на помийці. 

У перші дні війни, мені здається, до мистецтва нікому не було діла. Ба більше, воно дратувало. Умовно, випадково почувши десь музику, хотілося її одразу вимкнути. Неможливо було дивитися й кіно, лише новини та оперативні зведення. Чи було подібне у вас, творчої людини? Куди ви спрямовували свою енергію?

— Я й сам не знаю, як повернувся до мистецтва. Це був якийсь спонтанний рух. Намалювавши перший сатиричний малюнок я відчув сильне полегшення, ніби викинув на нього свою внутрішню емоцію. Коли я виклав малюнок у мережі, виявилося, що люди, дивлячись на нього, відчували щось схоже. Відтак я почав робити їх все більше й більше, висміюючи різні злободенні теми. Якоїсь миті я зрозумів, що назбиралося 60 таких робіт. Усі їх було виставлено в краєзнавчому музеї, а потім я вирішив подарувати їхньому фонду всю колекцію. 

Своїми роботами ви висміювали реакцію міжнародних організацій, зокрема ООН й НАТО, постійно глузували з воєнно-політичної верхівки росії та їхніх пропагандистів. Як гадаєте, як усе це впливало на морально-психологічний стан суспільства? 

— Коли людина щось чи когось висміює, вона перестає накопичувати в собі злість, натомість вивільняючи її. Так, це був сміх крізь сльози, але все-таки сміх. Сатира якраз і працює так, що людина перестає боятися, бар'єр її страху зменшується.

Коли людина не боїться, вона стає більш активною, починає краще розуміти та аналізувати ситуацію навколо. Взяв себе в руки, все, пішов збирати якісь кошти, шукати машини для фронту, допомагати переселенцям. 

Я також не лише малював, але й займався роздаванням гуманітарної допомоги. Часом просто спілкувався з людьми, слухаючи їх розповіді. Почув чимало жахливих історій, багато з яких від людей майже дитячого віку. Думав над тим, що їх обов'язково потрібно промалювати, але не зміг. Можливо, для цього ще не настав час. 

Карикатури про ворога були популярним інструментом інформаційної боротьби Європи воєнних часів, УПА також активно послуговувалася ними. 

— Саме так. Свого часу це була чи не єдина можливість доносити до суспільства інформацію про те, що відбувається. Завдяки таким малюнкам можна робити невидиме видимим, а складне спрощувати для сприйняття.

До речі, я вже потім збагнув, що мої роботи були не карикатурами, як такими, а саме сатиричними малюнками. Карикатура обов'язково має бути смішною. Минулого року мою цю виставку хотіли експонувати в Німеччині, але більшу частину робіт виставляти не схотіли. Сказали, що мої роботи злі. Мовляв, тамтешня аудиторія не зрозуміє їх. Особливо, бачачи зображення європейських лідерів, які тільки розводять та висловлюють своє глибоке занепокоєння ситуацією в Україні. 

Дехто дотримується думки, що з росіянами можна вести діалог, якщо, скажімо, мова про так званих «хороших рускіх». Що ви про це думаєте?

— Вважаю, що такий діалог дійсно має бути. Я розумію, що зроблене росіянами в Україні, пам'ятатимуть тут століттями, як ми пам'ятаємо, що свого часу чинили на нашій землі німці. Однак часи змінилися і ми підтримуємо стосунки з Німеччиною. Тому, гадаю, без діалогу не обійтися. Маємо відшукувати там людей, з якими будуватимуть стосунки наші наступні покоління.  

Про який саме діалог ви говорите? Митці з митцями, а політики — з політиками?

— Про діалог всіх з усіма. Людей з людьми. Однак до того часу росія має визнати свою провину, взяти відповідальність за скоєне та розкаятися. Це буде дуже непростий діалог. Але якщо його не буде, то не буде й миру у довгостроковій перспективі. 

Ви справді вірите, що після всіх своїх злочинів росіяни здатні на покаяння?

— Ну, Німеччина ж покаялась. Так, багато з тодішніх німців не вірили в скоєне навіть тоді, коли їх привозили на місця масових страт, в концентраційні табори та інші жахливі місця. Однак з часом це змінилося. 

Німецькі делегації, приїжджаючи до москви з офіційними візитами завжди покладали квіти до пам'ятників жертвам нацизму. Таким чином вони визнавали злочини своїх попередніх поколінь та вкотре перепрошували за них. Мені складно уявити росіян коло подібних меморіалів в Україні.

— Але саме так і буде відбуватися. Це надзвичайно складний процес. Для переосмислення та визнання всіх злочинів, росії доведеться пройти шлях Німеччини. 

Німеччину для цього окупували.

— У сучасному світі робити цього зовсім не обов'язково. Переможену росію можна буде змусити визнати свої помилки та злочини в економічний спосіб. 

Ви підтримуєте зв'язок з кимось з російських колег?

— Не підтримую. Єдиним джерелом зв'язку з тією стороною у мене був Фейсбук. Зараз він там заборонений, то й контактів відповідно немає. До речі, коли все почалося, ніхто мені з росіян ані подзвонив, ні написав. І я їм не писав.

На мою думку, не варто обривати всі зв'язки з класичною російською літературою. Не потрібно боротися з проявами культури. Вона безперечно може нести якісь неправильні для нас сенси, але, на мій погляд, палити книги через це зайве. Краще створити відповідний музей, або ж почати викладати у школі окремий напрямок літератури: ми маємо українську та світову, а це буде ворожа література.

І ось вчителі будуть пояснювати, де саме і що саме ворожого закодовано в тій чи іншій книзі. Прочитавши Достоєвського не одразу розумієш, що там і до чого. Той самий Бродський, ніби як вважався прогресивним та демократичним, але щойно мова заходила за Україну, так від його демократичності й сліду не залишалося

Ви плануєте експонувати «War & Peace» в Іспанії, можливо, й деінде на Заході. Не думаєте, що в тамтешньої авдиторії виникатиме дисонанс: художник воєнної України привозить до них виставку робіт, на створення якої його надихнули росіяни? Іспанцям буде невтямки, чому це українці досі тягають за собою російську культуру.   

— Річ у тім, що імена на кшталт Толстого вже давно не належать росії. Це світовий контекст. Багато російських діячів культури не були росіянами за походженням. На мою думку, ми не маємо перетворюватися на нацистів, вважаючи когось нелюдиною за національною ознакою. 

Днями я мав розмову з другом, який живе в Нью-Йорку. Він сказав, що всі люди з російським паспортом — нелюди. Це не позиція. Я намагався донести це до нього, але не вийшло. Для цього потрібен час. 

Складно навіть уявити, скільки грошей росіяни витратили на те, щоб багатьох дійсно талановитих людей мистецтва у світі вважали саме «рускімі». Скажімо, імена ваших колег Айвазовського, Малевича, Куїнджі — привласнені росією. Хоча росіянами вони не були. 

— Так Радянський Союз лише ось-ось перестав існувати. Всередині імперії понад пів століття жили українці, білоруси, грузини, вірмени та інші. Та варто було будь-кому з них перетнути кордони, як всі вони автоматично перетворювалися на рускіх. Ніхто у світі не розбирався, якої хто національності. Їм простіше було називати всіх однаково. І з цим наративом справді потрібно боротися. 

Чи зменшився інтерес до мистецтва з боку пересічних українців під час війни? Я про те, що написана на колінці пісня про байрактар, чи про тіло орка, яке ляже в ґрунт, зараз може повністю задовольнити культурні потреби людини, знову таки пересічної, і вона просто не дійте до якісних робіт, над змістом яких потрібно трішки подумати.

— Люди навпаки тягнуться до мистецтва. Завітайте до театру — там аншлаги. Вони не мають можливостей відвідувати довоєнну кількість подій, тому дуже спраглі до всього. Це вже четверта моя виставка лише за цей рік. За мирних часів я такої кількості їх ніколи не робив. 

Що ці спраглі люди хочуть бачити в мистецтві?

— Їм насправді потрібне, щось відмінне від війни. Люди втомлюються від постійного потоку негативної інформації, що хлине на них з усіх сторін. Проїдьтеся в трамваї, послухайте їхні діалоги, це жах. 

Мої виставки є певною можливістю перетравити навколишній хаос, новини та ворожі наративи. Візьмемо новини про контрнаступ. Це ж неконтрольована тема. Стрічки переповнені перемогами та зрадами, пов'язаними з ним. Одні вірять, що ми вже його провалили, інші, що навпаки — звільнили чи не всі окуповані території. Люди засинають і прокидаються з цим. Тому іноді потрібно трішки відірватися від реальності та видихнути. 

Як ви ставитеся до визначення «культурний фронт», і чи вважаєте ви себе його частиною?

— Вважаю, що в таких складних ситуаціях кожен має робити те, що він може робити добре. Хто може допомагати армії — має допомагати. Хтось стояти на ринку, продаючи суниці і сплачувати податки. Лікарі — лікувати. Вчителі — вчити. Художники — малювати і документувати те, що відбувається.

Що ви, як людина відома та досвідчена, можете сказати про молоде покоління вінницьких митців? Чи воно взагалі існує? Про що ці художники та художниці розказують своїми роботами?

— Я бачу серед них багатьох непересічних особистостей. Це потужні митці, з хорошою історією та гарною освітою. Від мого покоління вони відрізняються більшою поінформованістю. Вони знають, що і для чого вони роблять. 

Перед нами була «залізна завіса», тому ми думали, що якісне мистецтво робиться в спілці художників. Можете уявити, яким був наш подив після розпаду «совка», коли ми змогли на власні очі побачити, яким є світове мистецтво. А молодь має доступ до нього вже з пелюшок. У них кращі стартові позиції та можливості загалом. Перед ними весь світ та кращі практики, доступні для вивчення. 

Вони також працюють, не оминаючи воєнний контекст?

— Більшість так, хоча такої вимоги до них немає. Деякі відомі художники не написали жодної роботи на тему Другої Світової, хоча були її свідками. А дехто робив це вже після її завершення. Знаю про молоду художницю з Харкова, в будинок якої поцілила російська ракета, але вона малює лише природу. Це також важливо для збереження поза воєнних контекстів. 

В який спосіб через мистецтво можна вшановувати подвиги та пам'ять живих та загиблих захисників та захисниць?

— Мають існувати різні форми. І важливо також нікому нічого не нав'язувати. Я, наприклад, зараз працюю над створенням мурал-арту (мова про стінопис по вулиці Лялі Ратушної. Його присвячено загиблому захиснику з Вінниці Олександру Біліку та Героям України. На будівлі багатоповерхівки художники зображують портрет бійця та янгола, який стоїть за його спиною, — авт.). Це також вшанування пам'яті. Ми довго погоджували цей проєкт з мешканцями та рідними загиблого. Нікому не хотілося, щоб це нагадувало цвинтарний надгробок. Зараз я бачу маму бійця, яка приїздить і сміється, дивлячись на мурал, замість плакати.  

Скільки таких муралів має бути у місті, сказати неможливо, адже це не підпадає під жодну зі статистик. Ми навіть не уявляємо, про яку кількість героїчних історій йдеться. І ніколи не знатимемо цього. 

Художники ще довго малюватимуть на тему цієї війни. Та не варто думати, що присвяченому цій темі мистецтва буде стільки ж, скільки його було у повоєнному Радянському Союзі. Тоді було державне замовлення, а зараз ми живемо в капіталістичному світі, де все залежатиме від ініціативи простих громадян. 

Який вигляд надалі матиме це мистецтво, я також не візьмуся прогнозувати. Мене ось попросили намалювати Кінг-Конга, який топче москву, бо наш загиблий воїн мав позивний «Конг». Я намалював ескіз і подарую його їм, але на будинку таке намалювати ніхто не дозволить. 

Фото у матеріалі: автора та зі сторінки Олександра Нікітюка на Фейсбуці

Читайте також:

«З Божою допомогою московський патріархат зникне»: велике інтерв'ю з Софронієм Чуприною

Він запалював «Зорі над Бугом». Світлої пам’яті Анатолія Левицького

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.