Рятував пораненого побратима і підірвався на міні. Історія сапера Євгена Савченка

• Велику війну Євген зустрів студентом у Львові. У перші дні охороняв львівське летовище від можливого десантування росіян. Далі служив на кордоні з так званим «Придністров'ям».
• Справжню війну, каже хлопець, відчув на півдні, коли ворог бив по них з мінометів. Під час контрнаступу розміновував звільнені села Донеччини. Під час одного із завдань наступив на міну і втратив ногу. 

У свої 16 років Євген Савченко вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. По закінченню вишу мав отримати звання сержанта. Опанувавши спеціальність, хлопець планував залишитися в системі ЗСУ й продовжити навчання. Вже для набуття офіцерського звання. 

Наприкінці 2021 року, пригадує Євген, в академії скасували чи не всі предмети, залишивши лише бойові, як ось тактичну медицину чи орієнтування на місцевості. Так для нього почалося інтенсивне опанування навичок піхотинця. 

— Про велику війну нам ніхто нічого не казав. Просто попереджали, що може щось початися, і краще бути до цього готовими, — розповідає Євген Савченко. — За три дні до початку повномасштабного вторгнення ми отримали повний боєкомплект. Наказів ніяких не надходило, тож ми продовжували сидіти у своїх казармах. Звісно, ми хвилювалися, але думали з хлопцями, що буде щось на Донбасі, але ракети над Львовом та кілометрові колони техніки біля Києва стали справжньою несподіванкою.

 

 

 

 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Допис, поширений 20 хвилин - Новини Вінниці (@vn20minut)

По тривозі 24 лютого не піднімали. Євген як зазвичай прокинувся о 07.00. Протерши очі побачив, що всі навколо кудись бігають, нервують. Зловив, каже, одного першокурсника та й запитав, що сталося. «Як що? Війна почалася», — тільки й відповів курсант. 

Відкривши стрічку новин, не повірив власним очам. Тоді ж почав міркувати над своїм подальшим майбутнім: або їм доведеться займати кругову оборону Львова, або найближчим часом їх відправлять комусь у підкріплення.

— Заходить до нас командир роти: «Хто з вас хоче поїхати захищати країну — їдьмо. Хто ні — лишайтеся тут та охороняйте казарми». Жоден не лишився, — пригадує хлопець. — Спочатку нас привезли на полігон. Пройшовши там бойове злагодження, ми поїхали у Львівський аеропорт. Задача була обороняти летовище й не допускати десантування ворога, якщо така спроба буде. 

Вже за кілька днів до них приїхала делегація на чолі з генералом, який оголосив про передчасний випуск з вишу: «Молодці хлопці. Але це все. Оце у вас такий випуск. Далі всі у бойові підрозділи». Так за півтора року замість трьох Євген став сержантом.  

Найкращі випускники отримали великий перелік бригад та посад, що в них вони могли продовжити службу. Курсанти, які навчалися гірше мали значно коротший список пропозицій. Відмовитися від несення подальшої служби можливості ні в кого не було. 

Євген обрав 28-му окрему механізовану бригаду. Вчорашні одногрупники також зробили свій вибір. Та несподівано в інтернет «злили» особисті дані кожного випускника, включно з місцем подальшої служби, посадою тощо. Інформацію розтиражували зокрема й в росії. Командування вимушено провело таємний перерозподіл. Євгену пощастило потрапити в ту саму бригаду, але в інший батальйон та на іншу посаду.

— Я став командиром взводу у ремонтному батальйоні. Ми лагодили та відновлювали підбиту техніку. Не цим мені, звісно, хотілося займатися, але цей час я зміг використати, щоб краще підготуватися до подальшої своєї участі у бойових діях, — пояснює Євген. — Стояли ми в Одеській області навпроти кордону з так званим «Придністров'ям». У разі їхнього наступу ми мали обороняти область. Там ми пробули до листопада 2022 року. 

Після цього підрозділ хлопця перекинули на інший південний напрямок. На ньому Євгену з побратимами довелося вже не лише лагодити, але й евакуйовувати підбиту техніку. Там, продовжує він, вперше по-справжньому відчув, що таке приліт ворожих мін.

Невдовзі Євгена перевели у стрілецький батальйон. Там він познайомився з саперами й приєднався до їхнього підрозділу. Понад місяць не робив нічого, окрім як спостерігав та вчився. Однак після цього почалися виходи на передок і робота з різноманітними вибуховими пристроями. 

— Пам'ятаю свій перший бойовий вихід у ролі сапера: треба поставити протипіхотну міну МОН-50 на розтяжку. Це було жахливо й дуже стресово. Впаде якась гілочка, або ти зарізко смикнешся — розірве на місці. Потім подібні завдання стали звичною справою, але не менш жахливими, — говорить Євген Савченко. — Одна справа, коли розмінування проводиш в умовному тилу, де можеш ходити, голосно розмовляти. Геть інша, коли ти у кількох десятках метрів від позицій ворога. У такому разі ніколи не знаєш чи твоя розтяжка спрацює, чи ворожа, чи тебе просто помітять та розстріляють. 

Під час контрнаступу ЗСУ влітку 2023 року підрозділ Євгена працював в районі сіл Андріївка, Кліщіївка та Курдюмівка. Перебуваючи в останній хлопець отримав поранення. 

— На той час нас у підрозділі залишилося тільки четверо, нових людей не давали, але ми продовжували працювати. Одного разу потрібно було розчистити сектор, щоб наші після штурмів могли вивозити поранених та загиблих, підвозити провізію, — продовжує Євген. — Коли ми розміновували ділянку, то підірвався мій товариш. Йому відірвало ногу. Я викликав евакуацію, а сам побіг надавати допомогу. Почав відтягувати його за бронік, зробив крок назад і також наступив на міну. Думав, що легенько зачепило, але різко почав втрачати сили. Виявилося, що мені відірвало стопу, на нозі та животі відірвало шматки шкіри, попекло руки, одне око запливло. Запам'ятав ще дорогу у госпіталь. Вона була дуже поганою і займала хвилин двадцять, але за відчуттями, ніби три дні їхали. 

Дружина сапера Анастасія розповідає, що того літнього дня їй почало надходити багато повідомлень від незнайомої людини. Було, зокрема, кілька голосових: «Ваш чоловік поранений. Не хвилюйтеся. Перетелефонуйте за таким-то номером». 

Анастасія каже, що спочатку навіть не повірила, що таке могло статися. Але коли почула на одному з аудіо, хоч і дуже ослаблений, але голос чоловіка, зрозуміла, що це правда. Зателефонувала за номером. Жінка у слухавці сказала, що травма неважка, мовляв, не хвилюйтеся. Дружина пораненого набрала його командира. Той порадив приїздити. 

— Після розмови з командиром я приблизно розуміла, що там ампутація, тому я мала час підготувати себе морально. Батьки Жені побули в палаті лише кілька хвилин, вони бачили, що немає стопи, важко це все переносили. Він був весь перемотаний бинтами, не бачив на ліве око, — пригадує дружина військового. — Жені постійно робили операції, іноді по дві за день. І спочатку нам давали оптимістичні прогнози. А потім сказали, що краще нам самостійно почати шукати лікарню, де будуть «гратися» з його ногою: це пересадка шкіри, судин, нервів. Бо їхня пропозиція — відправити його в Київ, де йому ампутують ногу вище коліна. 

Побувши у кількох госпіталях на сході країни, Євгена гелікоптером доставили до Вінниці. У нашому місті він з липня. Тут на нозі також провели не одну операцію й до останнього сподівалися, що ногу майже всю вдасться зберегти. Однак місяць тому під час обстежень лікарі виявили ускладнення, які заважають циркуляції крові. Ногу все-таки доведеться ампутувати. Але, каже Євген, йому вдалося домовитися з лікарями, щоб не вище, а нижче коліна. 

— Перед виходом на завдання я отримав бойове розпорядження, тому отримую всі обіцяні державою виплати. Коштом держави мені також зроблять протезування, — говорить Євген Савченко. — Далі визначення групи інвалідності, реабілітація й буду думати, що робити далі. Поки ж бігаю по лікарнях та іноді ходжу на риболовлю на річку Південний Буг. 

Читайте також:

Командира 59-ї бригади з Вінниччини Вадима Сухаревського призначили заступником Сирського

Вінницький другокласник передав на підтримку ЗСУ близько 35 тисяч гривень

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.