«Перших днів 8-9 ми дійсно голодували». Про роботу провідників у війну

• Це розповідь про двох провідників з Козятина, які почали поїздку 22 лютого а змінилися з роботи 24 березня.
• Світлана і Віктор до змін в роботі призвичаїлись швидко. Кажуть, спочатку було важко з харчами.
• «На те ми залізничники, щоб не падати духом» – сказали вони, але від пережитого у них з’явилася сивина.

Світлана та Віктор – подружня пара. Вони 25 березня прийшли провідати матір Віктора. Наш колега, журналіст «РІА-Козятин» домовився з ними зустрітись, коли вони повертатимуться від матері додому.

Віктор за роки строкової служби проходив військові навчання, тому на початку нашої розмови з іронією запитав:«Ви хочете, щоб ми розповіли вам, як ми потрапили під час поїздки на військові навчання?».

— І це також, тільки нас цікавить чому ваша поїздка була такою тривалою?  

— Так вийшло заступили в рейс 22 лютого, повернулися в Київ, а там над головами літають ракети. Щоб заспокоїти дружину я Свєті казав: ти уяви, що ми на військовому навчанні.

— Тільки, як було уявити, – до розмови підключається Світлана. – коли я знаю, що ракети вибухають недалеко від нас, а після кожного сильного вибуху дзвеніли вікна і вагоном хилитало. Наш потяг по швидкому екіпірували і подали під евакуйованих. Людей на пероні було багато.

— А в які міста ви відвозили пасажирів і з яких міст забирали евакуйованих?

— Перших ми відвезли до Івано-Франківська, то були багаті й добродушні люди. Залишили на столах печиво, воду, консервацію, кільця ковбаси. Зазвичай м’ясні продукти залишені на столах ми в пункті обороту віддаємо собакам. Тільки у Івано-Франківську ми песиків не бачили. Пізніше, як виявилось, те, що приготували собакам, нам стало в пригоді. – розповідає Віктор – Графік руху був настільки утаємничений, що не ризикували піти в місто та скупитися. За місяць, що були в поїздці, крім Івано-Франківська привозили людей у Львов, Ужгород, Хелм (Польща). Евакуювали людей з Запоріжжя, Пологів, Харкова, Краматорська, Києва.

— А волонтери вам їсти виносили?

— Волонтери виносили у Львові вареники. Важко з продуктами харчування було перших днів 8-9. В ті дні ми дійсно голодували через те, що не було можливості скупитися, хоча гроші на карточках були. В пригоді навіть ставали ті продукти, які ми збирали з столів. Ось так і виживали. – каже Світлана. – Це вже потім ми знали, коли приблизно у нас відправлення і ми знали час, на який можна було розраховувати, щоб скупитися. Та й Укрзалізниця через три тижні після вторгнення відкрила для залізничників пункти харчування, робочі їдальні, де можна було перекусити.

— Вікторе, на якій із станцій евакуація виявилась найскладнішою?

— Вибухи було чутно на кожній зоні посадки. Складно було дивитися на дітей, які близько трьох тижнів просиділи в підвалах. Люди навіть здавалося б вже майже в безпеці все одно налякані війною. Це зовсім не ті діти і не ті батьки, які були до 24 лютого.

Автор статті знав Світлану й Віктора раніше і помітив, що після цієї тривалої поїздки волосся у них значно посивіло. Коли запитав про це, Світлана з Віктором переглянулися та й Віктор каже:«Моє посивіле волосся з російським вторгненням не пов’язане. То вже мабуть від нашого віку. У нашому віці і до війни ми зустрічали сивочолих чоловіків. Нам же скоро 50». 

В'ячеслав Гончарук

Читайте також:

«Армія рабів завжди програє армії вільних людей». Олег Іваниця про свій шлях від актора до воїна

Дають прихисток, їжу та роботу. Як у Вінниці приймають переселенців?

Де збирають або пропонують допомогу? Перевірені оголошення про воєнні потреби Вінниці

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.