«Ми переможемо. Тільки коли, якою ціною і з яким результатом?» Валерій Сиверчук розповів про війну

Ресторатор і бойовий медик Валерій Сиверчук: «Мене просто розпирає сьогодні від гордості, що я українець!»

• З початком військових дій в зоні АТО/ООС, вінницький ресторатор Валерій Сиверчук визвався добровольцем і рік прослужив начмедом.
• У березні 2023 року виповниться рік, як знаний вінничанин знаходиться на передовій, де очолює медичну службу танкової бригади ЗСУ.
• У річницю повномасштабного вторгнення говорили з Валерієм Сиверчуком про війну і перемогу.

Маркетолог, туристичний агент, ресторатор Валерій Сиверчук — знана у Вінниці особистість. Народився в Чернівцях. У нашому місті мешкає понад 30 років, з часів навчання в медуніверситеті.

Мало хто знає, але Сіверчук за освітою — хірург. Тому, коли почалися військові дії в зоні АТО/ООС, він визвався добровольцем і рік прослужив начмедом 59-го мобільного госпіталю. Після демобілізації відкрив десяток відомих ресторанів у Вінниці. 

Коли в Україну прийшла повномасштабна війна, бізнесмен спочатку забезпечував продуктами харчування військових і переселенців, потім ніс службу на блокпостах в складі самооборони територіальної громади. Тепер Валерій Сиверчук очолює медичну службу четвертої танкової бригади ЗСУ.

На минулому тижні вінничанин вперше за рік великої війни приїхав додому у відпустку. Військовий медик за десять днів у Вінниці переважно насолоджувався домашнім затишком в колі родини.

— Я вважаю, що не дуже правильно, що відпустки не давали цілий рік, не тільки мені, а й усій армії, — розповідає Валерій Сиверчук.—  Мені здається, було б простіше воювати, якби бійці у відпустці були по два тижні і хоча б раз в пів року. Тому під час відпустки майже з дому не виходив.

Поспілкуватися з вінничанином вдалось напередодні його від'їзду на передову, який було заплановано на річницю війни, 24 лютого.

— Настрій і відчуття не найкращі. Коли ти повертаєшся звідти, де тебе шанують і люблять, туди, де вбивають, воно не може бути добре, — сказав військовий медик.

Доброволець, що рятує життя

Після повномасштабного вторгнення росії на Україну Валерій Сиверчук пішов на війну добровольцем. Ресторанний бізнес для Валерія —  це серйозна робота, в яку вклав свій час і душу. А захищати Батьківщину — це значно більше. Тому залишив і роботу, і дім, і дружину.

— Я підполковник медичної служби, тому цілком природно, що зараз знаходжуся там, де найбільше потрібен, — говорить Сиверчук. — Хто справжній військовий, той не буде відсиджуватися вдома. Мережу ресторанів налаштував непогано перед війною, вони працюють у Вінниці в звичному режимі, а я налагоджую медичну службу на передовій. На даний момент працюю начмедом четвертої танкової бригади ЗСУ. В мене є досвід служби в зоні АТО, і це зараз дуже допомагає.

Війна навчила кожного з нас цінувати буденні речі. Ресторатор-військовий це теж зрозумів.

— Про себе я зрозумів, що мені добре жилося до війни, а я все чимось незадоволений був, — посміхається Валерій. — Війна — це велике зло для всієї України. Мені 49 років, я пішов на війну, щоб не йшли непідготовлені молоді хлопці без досвіду. Це доля моєї родини, моя доля. Тому я не чекав на повістку, а сам пішов в армію. Бо саме час позбутися сусіда, який ніколи не давав українцями дихати наповну, саме зараз ми здобуваємо справжню незалежність, зараз змінюється наш менталітет, ми об'єднуємося. 

В тилу нам не уявити, наскільки важко, коли на очах гинуть побратими. Валерій Сиверчук відповідає на питання про смерті коротко: це війна.

— Найбільше вражає, коли до тебе прилітає ракета і руйнує пункт дислокації, — говорить начмед танкової бригади. — І ти дістаєш своїх побратимів, живих і мертвих. Війна — страшна річ, позитивних вражень немає. Ти повинен з холодним серцем бути. Просто виконувати свою справу. В моєму випадку — рятувати життя. Танкіст заряджає і стріляє в потрібному напрямку й не обдумує деталі. Так і я: просто виконую свою роботу. Емоційна складова відходить на другий план. Присутня, так би мовити, спортивна злість, яка допомагає виграти змагання.  

Твердо знає, що ми переможемо

Валерій Сиверчук переконаний: розслаблятися не час, ми маємо справу з добре озброєним і кровожерливим сусідом. 

— Цивільним здавалося, що у нас війни немає, але всі сім років ми воювали, — говорить земляк.— В періоді між АТО і повномасштабною війною я допомагаю армії, ми внутрішньо готувалися до війни. Переконаний, Україна переможе, тільки якою ціною і за який період? Це буде залежати від того, як нам буде допомагати Європа і світ. На заході відкрили очі, оскільки теж розуміють, що їх може чекати наша доля. Поки немає приводу розслаблятися і тим, хто на передовій, і тим, хто в тилу. Бо в Путіна на обличчі написано, що Україну треба знищити. Але ми вистоїмо, рашистську імперію очікує крах.

Начмед танкової бригади ніскільки захоплюється відвагою військових на передовій, на стільки ж ненавидить українців, які в тилу наживаються на армії.

— Ті що наживаються на армії, я їх людьми не вважаю, то тварюки, — каже Сиверчук. — А всі інші в тилу мають нормально жити і працювати. Не забувати що йде війна і підтримувати армію, але не заламувати руки і покривати голову попелом не варто. А тим, хто яйце по 17 гривень продає, тим треба ламати руки.

Підполковник медичної служби каже, що за майже за рік великої війни зрозумів чимало. 

— Самий головний підсумок року — ми переможемо. Бо, коли вдерся ворог рік назад, спочатку не було зрозуміло нічого. Потім було зрозуміло, що можемо відстоювати, потім — що бити їх і звільняти нашу територію. Зараз я впевнений, твердо знаю, що ми переможемо. Тільки коли, якою ціною і з яким кінцевим результатом: ці питання теж дуже важкі. Можемо перемогти і влітку, і через рік, півтора. Якщо будем звільняти наші окуповані території, то ціна може бути дуже важкою. І у якому вигляді ми уявляємо нашу перемогу? Вихід на кордони 1991 року — це було б чудово. А скільки покласти за Донецьк і Крим? Але ми скільки поклали героїв за Бахмут, який до цих пір не взяли. Але і після того ніхто не гарантуватиме нам мир. Вони ще довго можуть жбурляти через кордон чим попало.

Кінець війни вже не залежить тільки від українців чи від росіян, каже співрозмовник.

— Все залежить від того, як нас підтримуватиме світ, надаватиме зброю. Але зі зброєю буде непросто повертати свої території, адже поляже немало кращих українців. За рік повномасштабної війни наше військо зміцнилось прямо на моїх очах, за цей час українська нація постала з граніту на очах всього світу. Чесно, то мене просто розпирає сьогодні від гордості, що я українець. І це дуже круто насправді, не дивлячись, що нам всім прийшлось пережити стільки горя заради цього. 

Читайте також:

«Не можна знімати місце зльоту»: як онука вінницького сатирика керує безпілотниками

«Він заслуговує, як і всі полеглі». Вдова азовця Лабунського просить присвоїти йому звання Героя посмертно

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.