На власному досвіді. Як це — бути мамою незрячої дитини

Валентина

Ваня втратив зір п’ять років тому. В українських школах на той час ще не існувало посади асистента викладача, завдання якого супроводжувати незрячих дітей протягом навчального дня. Цей обов’язок взяла на себе мама хлопчика Валентина. Вона хотіла, щоб син мав шанс на гідне майбутнє. А тому поїхала до ресурсного центру Львівської політехніки для проходження тренінгів і консультацій. У Львові Валентина вивчила шрифт Брайля, навчилася розуміти потреби незрячих і дізналася, як з ними правильно поводитися. 

— Усі мої зусилля мають демонструвати сину, що йому не варто опускати рук. Що у цьому житті можна знайти вихід з будь-якої ситуації, — розповідає Валентина. — Ми з Іванком наново досліджували світ. І водночас мотивували себе прикладами незрячих людей, які змогли себе реалізувати. В Україні, наприклад, є незрячий програміст, який займається розробкою програмного забезпечення для Apple. У США працює незрячий гонщик, який встановлює світові рекорди зі швидкості. Це чудові приклади, що все можливе. 

Кілька років тому в Україні почала впроваджуватися інклюзивна освіта. Її мета — забезпечити рівний доступ до навчання всіх учнів загальноосвітніх закладів. Валентина каже, що інклюзія справді розвивається, але проблем досі залишається чимало.

Валентина та її 15-річний син Іванко

— У незрячих дітей є певні потреби. По-перше, це архітектурна доступність. Дитині має бути зручно йти до школи. На вході у заклад мають бути встановлені звукові маячки. У коридорах мають бути поручні, що вестимуть до кабінетів та вбиралень. Самі вбиральні необхідно облаштовувати спеціальним чином, — продовжує Валентина. — Діти мають розуміти, де який кабінет. Для цього можна робити спеціальне маркування з липких стрічок. Особлива увага має приділятися аудіо-дискрипції. Себто все, що відбувається під час уроків, має озвучуватися. Хто прийшов, хто вийшов, що зображено на малюнку, яких той малюнок кольорів. На практиці, більшість цього у школах відсутнє.

Немає свого обладнання

На сьогодні існує безліч девайсів, що розроблені спеціально для незрячих. Вони поєднують в собі аудіокниги, калькулятори, навігатори та інші важливі для таких людей речі. Є програми для озвучки всіх дій під час роботи на комп’ютері. Недолік лише в тому, що Україна власних аналогічних розробок не має. Тому їх доводиться купувати за кордоном. Зокрема, у Росії. На жаль, ці програми не розуміють деяких українських літер, через що йде викривлення під час відтворення.

Валентина розповідає, що її син пише грифелем, хоча у розвинених країнах сьогодні активно використовують брайлівські друкарські машинки. Вартість такої машинки починається від 16 тисяч гривень. При державній субвенції, близько шести тисяч гривень на рік, придбати такий прилад дуже складно. 

Крім того, у рекомендаціях Міністерства освіти України є брайлівський принтер. Він міг би значно полегшити освітній процес незрячим вінничанам. Але його вартість 170 тисяч гривень. Про придбання такого для Вінниці мови не йде. 

Як досягти успіху незрячим

Вані вже 15 років. Але Валентина все одно боїться відпускати сина одного до школи. Каже, що у Вінниці недостатньо уваги приділяється озвученню зупинок. Далеко не всі тротуари обладнані тактильною плиткою. Через це незрячій дитині може бути складно зорієнтуватися. 

— У дечому Ваня самостійний. Він може спокійно розігріти собі їжу, посмажити яєчню, або зробити якийсь коктейль. Може вийти у магазин. Зараз якраз вчимося розпізнавати купюри на дотик, — розповідає Валентина. — Я не можу сказати, що виховувати незрячу дитину важко. Ні, я навпаки щаслива від того, що він у мене є. Іванко підтримує мене психологічно, а іноді допомагає фізично. 

Ваня

Минулого року у Вінниці відкрили перший інклюзивно-ресурсний центр. Він має забезпечити якісний супровід інклюзивної освіти. Там можуть отримати допомогу діти та батьки з різних категорій. Валентина каже, що центр справді технічно забезпечений: «Тільки шкода, що там немає можливості брати та користуватися цим обладнанням вдома або у школі». 

Практика показує, що у розвинених країнах незрячі можуть бути успішними програмістами, масажистами, кухарями або юристами. В Україні з цим не так райдужно. Деякі незрячі вимушені працювати на підприємствах Українського товариства сліпих, де зарплати можуть становити 400-600 грн на місяць. 

— На мою думку, незрячі можуть адаптуватися до навколишніх умов і досягти успіху,  — говорить Валентина. — Для цього вони мають опанувати чотири навички: володіння тростиною, знання шрифта Брайля, знання англійської та володіння комп’ютером. Ми з Іванком над цим активно працюємо.

«Казка на білих лапах»

Валентина працює вчителькою у гуманітарній гімназії №1, а також є головою громадської організації «Сьоме бачення», що сприяє покращенню освітніх умов незрячих вінничан. Нещодавно спільно з іншою організацією «Українською Спілкою Інвалідів» вона провела благодійний концерт «Казка на білих лапах». У ньому взяв участь відомий акапельний колектив «Піккардійська Терція», а також незрячі дітки віком 4-12 років з різних міст країни. 

Гроші з продажу квитків пішли на створення фільмів для незрячих, запис нових аудіокниг та придбання необхідного обладнання для навчання незрячих, зокрема і в нашій області.

У Вінницькій області наразі живе понад 60 дітей з глибоким порушенням зору та шість тотально незрячих. Двоє з них навчаються у Вінниці.

Читайте також:

«Я чекала на порятунок, а мене відправляли у хоспіс». Історії вінничанок, які живуть з ВІЛ-інфекцією

«Без вас я б не отримала свого шансу»: п’ять історій вінничан, яким ви допомагали впродовж року

«За дозу я була готовою на все»: три відверті історії колишніх наркозалежних

«Більше в це пекло я не повернуся»: історії колишніх в’язнів

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.