Мі-8 підбили з ПЗРК противника. Розповіді про загиблих вінничан: авіаційного фельдшера і борттехніка

• Український Мі-8 був підбитий з ПЗРК противника. Фельдшер-рятувальник екіпажу Віталій Голда, якого під час падіння викинуло з вертольота, ще встиг витягнути з машини, що палала командира Сергія Хоміка та борттехніка Віктора Пенькового. Та на жаль, усі троє загинули. Розповідаємо історії двох вінничан з цього екіпажу. 

Історії загиблих вінничан, авіаційного борттехніка Віктора Пенькового та фельдшера-рятувальника Віталія Голди, розповіли на сайті Міністерства оборони. Публікуємо два матеріали звідти.

Авіатор Віктор Пеньковий

«Якби я ховався під диваном, ти б мене не любила» — історія загиблого авіаційного борттехніка Віктора Пенькового з Вінниці. Його дружина хоче відкрити громадську спілку, яка підтримуватиме сім’ї загиблих воїнів.

— Його життя було наповнене любов’ю — до родини, до друзів і побратимів, до праці і до рідної землі. Він був безмежно закоханий у небо, літав і відновлював техніку, навчав і навчався, кохав і був коханим… І загинув авіатор Віктор Пеньковий як незламний Герой із вірою в Перемогу, захищаючи Батьківщину від вбивць-окупантів, боронячи спокій рідних, оберігаючи життя нащадків, — пишуть на сайті Аrmyinform.

З дитинства вирішив стати військовим

…Світлана подумки переконувала себе, що чоловік живий, що ось-ось вийде в мережу. Він же обіцяв бути повсякчас поруч, оберігати і підтримувати. Вони ж родина, вони завжди разом. Ожив телефон — на екрані засвітилась смска «Абонент знову на зв’язку»… Тремтячими руками жінка почала набирати найрідніший номер. У відповідь — відбий дзвінка.

«Максиме, папа б так ніколи не зробив. Він знає, як я хвилююся за нього зараз», — розгублено звернулась Світлана до сина. Той почав телефонувати батьку. «Я побратим Віктора, він загинув, мої співчуття», — лунало зі слухавки, і жінка остаточно зрозуміла, що помилки бути не може…

Іще з дитинства Віктор Пеньковий вирішив стати військовим, аби захищати рідних. Окрім нього, у родині було п'ятеро дітей: чотири сестрички і старший брат, який на той момент уже жив окремо. Тож Віті довелось стати «універсальним господарем» і повсякчас допомагати матері. Важке життя в селі у 90-х роках, коли родина виживала завдяки тяжкій праці по господарству, навчило Віктора стійкості та цілеспрямованості. Згодом він розказував дружині, що хотів довести собі та всім навколо, що зможе всього досягнути сам.

Так і сталось. Віктор вступив до Київського інституту Військово-Повітряних Сил, пізніше заочно закінчив Державну льотну академію України. Розпочавши службовий шлях техніком ТЕЧ однієї із бригад транспортної авіації, він дослужився до начальника ТЕЧ, а останні майже 20 років був бортовим авіаційним техніком-інструктором вертолітної ланки.

— Вітя безмежно любив небо, це дійсно була його стихія, — розповідає дружина. — А техніком він був від Бога. Відремонтувати міг буквально все, тож недарма він отримав класну кваліфікацію «майстер».

«Буду найкращим чоловіком і батьком»

Наполегливим офіцер був не тільки в навчанні та службі. 23 роки тому свою тоді ще майбутню дружину Світлану він підкорив з першого погляду. Молоді люди познайомились завдяки весіллю спільних друзів. Віктор був боярином, Світлана — дружкою.

— Перша наша зустріч відбулась перед весіллям, ми планували, як має тривати свято. Мені було 19, йому — 21. Він поводився дуже впевнено, навіть трохи зухвало. Я подумала: «Нічого собі, хлопець. Це тільки наша перша зустріч, а ти вже там планів собі набудував». Віктор відчув мою холодність і каже: «Бачу, ти проти, щоб я тебе проводив». Я йому у відповідь: «Агов, нічого не проти». Я взяла його під руку, і ми пішли. Напевно, тоді відбувся якийсь хімічний процес, і з того моменту ми не хотіли розлучатися ні на мить.

За три місяці пара побралась. Майже через рік у подружжя народився син.

— Коли я була вагітна, Вітя завжди говорив, що хоче сина Максима. Мені було трохи дивно, що він вже навіть ім’я дитині обрав. У той час нам було доволі скрутно в матеріальному плані. Я змушена була залишити університет, Віктор був у постійних нарядах. Я ще тоді жартувала, що він одружився не на мені, а на армії. А чоловік завжди повторював: «Я обіцяю, що ти ніколи нічого не будеш потребувати і що я буду найкращим чоловіком і батьком, тому що я знаю, як це — бути без батька». І він дотримувався всіх своїх обіцянок. Ми з ним прожили 23 щасливі роки.

А через 10 років Максим випросив собі у батьків сестричку. Хлопчик дуже переймався, що він сам. Донечку назвали на честь тата Вікторією. Він називав її не інакше як принцеса. І якщо син був гордістю та силою Віктора, то донечка — його віддушиною й ніжністю.

— Пам’ятаю, прилітає Віктор із відрядження і передусім йде до магазину, скуповує всі солодощі для своєї принцеси та щасливий біжить додому, — пригадує побратим героя Валентин.

Майже 30 бойових вильотів

Так само щоразу Віктор поспішав додому і після ротацій. Уперше на війну офіцер вирушив у 2015 році.

— Від початку війни в мене навіть і думки не було, що він може загинути, — говорить Світлана. — Я розуміла, що статись може що завгодно, водночас знала, що для чоловіка немає нерозв’язуваних завдань. Вітя провів у небі понад 2 тисячі годин, він ніколи техніку не підводив, а техніка не підводила його.

Із перших хвилин широкомасштабного вторгнення російських окупантів майор Пеньковий став на захист свободи України. У травні, ризикуючи життям, офіцер у складі екіпажу вертольота Мі-8 проявив мужність і героїзм під час польотів на знищення ворожої техніки та живої сили противника на Донеччині. Виконуючи бойове завдання біля Троїцького, вертолітники знищили близько 100 окупантів, 30 одиниць броньованої та спеціальної техніки противника, що дозволило спільно з підрозділами Сухопутних військ зупинити наступ військ противника на цьому напрямку.

Загалом екіпаж під командуванням полковника Хоміка успішно виконав майже 30 бойових вильотів. За особисту мужність і самовіддані дії, вірність Військовій присязі Віктора Пенькового було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

— Ми за нього з дітьми дуже переживали, постійно молились. Нам його страшенно не вистачало. Я настільки звикла, що він ухвалює рішення, керує і дає родині вектор розвитку, що без нього було важко. Я навіть просила, щоб він не літав так багато. На що чоловік відповів: «Якби я ховався під диваном, то ти б мене не любила. Ти мене любиш за те, що я сміливий і відважний».

Останній політ

Остання ротація Віктора Пенькового була особливо важкою. Дружина, ніби передчуваючи трагедію, не хотіла його відпускати. «Ти ж розумієш, що я без тебе не зможу, якщо щось трапиться?» На що чоловік відповів: «Дорогенька, ну ти чого? Зараз не можна так казати. Ти ж знаєш моїх хлопців, знаєш, який у нас сильний екіпаж. Я не можу підвести хлопців».

— Коли він виходив із дому, я попросила, аби він пам’ятав, як я сильно його люблю, як ми сильно його чекаємо.

11 листопада Віктор телефонував дружині й побратимам. Усі говорять, що його голос звучав украй стомлено. Попри шалену втому, за кілька годин до трагедії офіцер встиг ще раз сказати Світлані, що Бог подарував йому найкращу дружину і найкращих дітей, які тримають його в цьому світі й роблять його незламним.

О 12.14 український Мі-8 був підбитий із ПЗРК противника. Фельдшер-рятувальник екіпажу Віталій Голда, якого під час падіння викинуло з вертольота (про нього прочитаєте нижче - ред), ще встиг витягнути командира екіпажу та борттехніка із машини, що палала. На жаль, усі троє загинули.

«Мамо, ми — сім’я офіцера!»

— Ви знаєте, та ракета влучила не тільки в їхній борт, але й у мене, залишивши назавжди велику діру всередині, — каже дружина загиблого авіатора. — Одного разу я сиділа заплакана перед фотографією Віті й попросила дати мені хоч якийсь знак, як нам жити далі. Потім лягла, а в мене так сильно почало калатати серце, наче воно в мене в руках. Тоді я відчула, що чоловік оселився в моєму серці. А через кілька днів він мені наснився: спокійний і гарний. Попросив пробачення, що так сталось, і пообіцяв, що ніколи нас не покине. Взагалі я щаслива жінка поруч із ним. Я дуже рада, що не боялася зізнаватись йому в коханні, адже у відповідь завжди чула: «Ти в мене найкраща».

Світлану сьогодні дуже підтримують син і донечка. 22-й Максим дуже схожий на Віктора за характером і ставленням до життя. Хоч хлопець і не захотів стати військовим, чим спочатку засмутив батька, ховатись від армії він не збирається. Коли Світлана лише заїкнулась, щоб щось вигадати і вберегти сина, Максим сказав: «Мамо, ми діти своєї держави. Тато нас усіх боронив і за нас загинув. Якщо мене покличуть, то я піду і за короткий термін навчуся всього, але я ніколи не зраджу батька. Ми — сім’я офіцера, тому маємо всі татові плани і мужність нести далі».

Можливо, одного дня у Вінниці відкриється нова СТО, якою керуватиме красива молода жінка — удова українського захисника. У такий спосіб вона із дітьми втілить мрію загиблого чоловіка. Перед своїм останнім вильотом він показав їй власноруч облаштований і відремонтований гараж із підйомником та кімнатою відпочинку.

А можливо, Світлана Пенькова відкриє громадську спілку, яка підтримуватиме сім’ї загиблих воїнів. Уже сьогодні жінка думає про це, адже бачить, що не в усіх є така підтримка від рідних і друзів, як у неї, і вважає це питання надзвичайно важливим.

Сьогодні зрозуміло одне, що родина Віктора Пенькового — сильна, могутня і незламна. Як і сам офіцер, який ціною власного життя не раз доводив, що Перемога українського народу над ненависним ворогом не за горами.

Рятувальник Віталій Голда

Фельдшер-рятувальник Віталій Голда витягував побратимів із вертольота, що палав. Потім в лікарні боровся за своє життя. Народився він у Тульчині. Військову кар’єру розпочав в частині Вінницького гарнізону.

— Авіаційний рятувальник Віталій Голда боровся в лікарні за власне життя шість діб. Шість довгих діб, сповнених неймовірної жаги до життя… Тисячі молитов за одужання захисника здіймались у небо… Рідні, побратими та друзі до останнього сподівались, що військовий здолає смерть і побачить Перемогу України. На жаль, не судилось. Незламний авіатор вирушив у свій останній політ — услід за своїм командиром, життя якого самовіддано намагався врятувати, витягуючи його із вертольота, що палав… — розповідають на Аrmyinform.

Приклад жертовності

11 листопада екіпаж ведучого Мі-8 під командуванням полковника Хоміка виконував бойове завдання із вогневого ураження позицій російських військ на Донеччині. Під час польоту авіаційний рятувальник штаб-сержант Голда як стрілець забезпечував прикриття машини від наземного ураження. Адже пілоти Мі-8 не бачать, що робиться з боків і позаду борту, тож стрільці є додатковими очима та вухами екіпажу.

О 12 годині 14 хвилин український Мі-8 був підбитий із ПЗРК противника. У перші хвилини після падіння гелікоптера, попри ризик, Віталій Голда кинувся витягувати із гелікоптера, що палав, своїх побратимів.

Про події того трагічного дня згадує Олександр, побратим Віталія, стрілець, який летів на ведучому вертольоті, бачив на власні очі, як сталась трагедія, і який зміг поговорити із Віталієм Голдою після авіатрощі.

— За день до вильоту з’явилось знайоме відчуття небезпеки. Усі в бойовому настрої вирушили виконувати завдання. Мить — спалах, і я побачив, як ведучий борт падає. Мені вдалося поговорити з Віталиком майже одразу після катастрофи. Він розповів, як його викинуло з борту в останню мить, як він заскочив до вертольота, що палав, та витягнув борттехніка Вітю Пенькового, вдруге забіг і відстібнув командира екіпажу Сергія Хоміка, який боровся зі смертю аж до самої лікарні. Віталій же опинився в опіковому відділенні шпиталю в одному із прифронтових міст. Жартував, сміявся, коли ще кілька разів говорили телефоном. Казав, що хоче додому, до сім’ї, що вдома багато роботи… Я мав велику надію, що він виживе і далі буде з нами, повернеться на службу, буде радіти і жити.

Того фатального дня Віталій Голда дістав серйозні травми, унаслідок чого ввечері 17 листопада помер у лікарні.

Життя українського захисника Віталія Голди стало справжнім прикладом жертовності та патріотизму, загартованості та відваги, мудрості та бойового досвіду.

Знайти, врятувати, допомогти»

Фельдшер-рятувальник рятувальної парашутно-десантної групи вертолітної ескадрильї, він постійно готувався та виконував бойові завдання.

Народився Віталій Дмитрович у містечку Тульчин на Вінниччині. Після здобуття фаху фельдшера вирішив, що хоче стати військовослужбовцем. Військову кар’єру розпочав в одній із частин Вінницького гарнізону.

Костянтин, близький друг і колега українського героя, розповів, що Віталій постійно навчався, набував нових навичок, в усьому прагнув бути першим, водночас залишався відданим товаришем.

— Ми майже 20 років разом проходили службу. Я такий самий фельдшер-рятувальник. Під час виконання завдань усі наші дії були підпорядковані трьом словам: «Знайти, врятувати, допомогти». Ми працювали з льотчиками і постійно готувалися. Облітали всю Україну: Миколаїв, Одеса, Чугуїв, Херсон — де ми тільки не були, — розповідає Костянтин. — Проходили поглиблені курси як із водної, так і з парашутної підготовки. Ми мали вміти рятувати будь-де і будь-коли. Часто проводили підготовчі заняття з курсантами, а в підрозділі — підготовку військовослужбовців з виживання в екстремальних умовах. І ніколи Віталій не зупинявся перед складнощами! Хто першим на воду методом безпарашутного десантування? Хто першим на завдання в гірській місцевості? Бойові завдання виконував самовіддано та наполегливо, ніколи не задумуючись, що з ним може щось статися. Завжди казав: ми не працюємо, ми служимо — 24/7. А коли до нього зверталися по допомогу, то завжди допомагав: чи то день, чи то ніч. А ще — безмежно любив своїх дітей — двох синів і донечку, постійно розповідав про них і часто за ними сумував, казав: «Треба додому, допомогти малим». Тож і в свій останній подвиг Віталій залишився вірним клятві Гіппократа, Військовій присязі та заповіді Божої «Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх».

Чергове звання отримав посмертно

Завдяки сумлінній праці та природному хисту Віталій Голда отримав класну кваліфікацію «Авіаційний рятувальник 1 класу». З 2015 року брав участь у бойових діях на сході держави. Має великий досвід і в миротворчій діяльності, зокрема в складі окремого вертолітного загону виконував завдання у місії ООН у Демократичній Республіці Конго.

А з початком широкомасштабної агресії рф у складі екіпажів вертольотів Мі-8 Віталій Дмитрович постійно ризикував власним життям під час проведення пошуково-рятувальних заходів у районі бойових дій. За проявлені під час бойових вильотів мужність і героїзм, незламність духу та високий професіоналізм улітку цього року штаб-сержант Голда був відзначений медаллю «За зразкову службу». Чергове військове звання — «майстер-сержант», на жаль, захисник отримав посмертно.

Віталій Голда боровся за рідну Україну та її майбутнє, він був одним із тих, хто готовий на все заради Перемоги українського народу в цій війні. Добрим і чуйним, турботливим та ніжним назавжди залишиться Віталій Дмитрович у серцях коханої дружини Людмили, синів Богдана і Валентина, донечки Ольги, тата та матері.

Читайте також:

«Головне — вірте в ЗСУ, і перемога буде за нами»: вітання вінничанам від військових

«Я бачила безліч смертей, та найбільше боліла зрада». Історія бойового медика Ліки

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.