Мама змушувала дивитися бої Тайсона. Як вінничанин Тимур Кудояров був боксером і став тренером

Володимир БАБКОВ

Кар'єру спорстмена Кудояров припинив 17 років тому, тепер тренує інших

Вінничанин Тимур Кудояров — одноклубник В’ячеслава Узєлкова та багатьох інших знаних бійців по «Золотій рукавиці» — полишив боксерську кар’єру доволі рано.
Свого часу на нього покладали чималі надії, а на напів професійному ринзі він з’явився у Польщі.
Чим займається Кудояров тепер та що розповідає про друзів по боксу?

Вінниця подарували Україні та світу чимало талантів. У тому числі і боксерських. Згаданий вид спорту з року в рік набирає популярності, відтак конкуренція у ньому одна з найвищих.

Стати «профі» у боксі співвідносно із участю у чемпіонаті світу з футболу. Напівпрофесійний рівень так само дається не кожному. Та й до участі в Олімпійських іграх донедавна допускалися лише любителі.

Вінничанин Тимур Кудояров — одноклубник В’ячеслава Узєлкова та багатьох інших знаних бійців по «Золотій рукавиці». Він полишив боксерську кар’єру доволі рано. Нині — повернувся у бокс. Зараз тренує дітей та підлітків у спортивному клубі Вінниці.

Відео дня

Вихованець і підопічний Анатолія Вальчука невдовзі відзначить своє сорокаріччя. Однак кар’єру спортсмена припинив 17 років тому, при цьому вийшовши на напівпрофесійний рівень.

— Що чи хто зумовив вас зайнятися боксом?

— Це сталося ще у 1990 році. Батько надихнув. Ретельно займався моєю фізичною підготовкою. Але більш палкою прихильницею саме боксу в родині і досі є мама. Коли йшов бокс, то інше дивитися нікому не було дозволено. А тоді ж найчастіше показували Тайсона. Однак у 32 школу, в якій я навчався, завітав Олександр Вацек. Він набирав охочих до «Золотої рукавиці». З нашого класу пішли чи не усі хлопці. У тому числі і я. Однак за місяць залишилися, здається, четверо. Я теж серед таких. Відтоді про свої дитинство, юність і молодість я пам’ятаю лише через тренування, виїзди на змагання, поєдинки.

— Бокс — це спорт хуліганів?

— Не сказав би. В нашому клубі усі були націлені на спорт і результати. Прикладом, В’ячеслав Узєлков. Він на три роки старший мене. Також навчалися в одній школі. Став професіоналом. На витівки ні у кого не було часу. Бокс — це тяжка, виснажлива і постійна робота.

— Він став профі. Схоже, все непогано складалося і у вас?

— Зі свого досвіду скажу, що кропітка праця ще не гарантують успіху. І Узєлков також про це знає. Пригадую, як він поїхав на збори перед Олімпійськими іграми і не потрапив на них. Всі розуміли, що не було кому за нього, даруйте, «занести». Наш тренер — Анатолій Зіновійович Вальчук — був принциповою людиною. Не любив корупції і усіляко їй протистояв. Тому успіх і у боксі багато в чому залежить від везіння, хитрості. Чимало було і таких випадків коли перед міжнародними змаганнями та боями прямо з літака знімали одних спортсменів і посилали інших. В них хтось був зацікавлений і усіляко підтримував.

— В наш час на увесь спорт значною мірою впливає тоталізатор. Яке ваше ставлення до цього?

— Неоднозначне. З одного боку у спортсменів з’являється фінансове підґрунті для становлення і зростання. З іншого — тоталізатор тільки провокує корупцію, договірні поєдинки. Скажу лише, що в Україні ми спостерігаємо тільки перші його прояви. Сусідня Польща пройшла через це два десятки років тому. Також не треба забувати і про те, що від цього страждають люди.

— Як ви опинилися у Польщі і чому? Чому таким визначальним видався цей етап у вашому житті?

— Він тривав недовго — усього два роки. Перед цим, звісно, я виконав майстра спорту України. На змаганнях різної кваліфікації виборював перші місця. На турнірі у Кузнецовську у фіналі зійшовся із ровесником Хайсером Сейдаметовим. Перемогу присудили йому, але за декілька днів передзвонили і зізналися у помилці в зарахованих очках. Змінити вже нічого не було можна. Потім смерть тренера Анатолія Вальчука. Її всі пережили складно. Жити треба було якось і подався боксувати до Польщі...

— Нам ж тоді ніхто ні за що не платив в Україні — на початку нульових. Так і потрапив до сусідньої країни. Там все ж бокс вже стояв на комерційних рейках. Після перегляду в одному з клубів з перемоги дебютував на турнірі у Конині. Згодом запросили до клубу «Олімпія» у Познані. Саме там я і познайомився із промоутером Анджея Голоти Станіславом Новаком. Він зробив пропозицію щодо комерційних поєдинків. Однак, не судилося. Сталися законодавчі зміни, від яких потерпіли спонсори змагань і спортсменів. Повернувся до дому, але виявилося, що у боксі залишаються лише ентузіасти своє справи. Воно так і по наш час відбувається в більшості випадків. Виникла необхідність перекваліфікації. Із боксом довелось закінчити.

— Що ж майже за двадцять років спонукало вас повернутися до боксу вже у ролі тренера?

— За цей час я встиг опанувати не одну професію і більшість з них творчі. Десь далася в знаки і відсутність повноцінної реалізації у боксі. Хочеться спробувати допомогти тим хлопцям і юнакам, в яких є бажання або навіть тим, у кого хтось колись не повірив. Повірте, в нас дуже багато дітей залишаються поза увагою незаслужено. Розгледіти спортсмена не так вже й легко…