«Людині завжди потрібно давати якусь надію»: як це — працювати дитячим хірургом

Неонатальний хірург Костянтин Сліпчук: «Одна проблема прооперувати пацієнта. Інша — виписати його додому. Це і є найскладнішим»

Ми поговорили з Костянтином про його роботу. Про те, коли саме він має відкладати все і негайно починати рятувати пацієнта. Про операцію, що тривала дев’ять годин і дитину, яка важила лише півкілограма. Дізналися, чи правда, що з досвідом лікарі черствіють і чому страх для хірурга — це нормально. Про перший летальний випадок і те, до яких пацієнтів відділення він прив’язується найбільше.  

— Зазвичай, у нас плановий робочий день. Є певний перелік роботи, що її лікарі мають виконати протягом цього часу. Хірурги — не виключення. Ми слідкуємо за загальним станом дітей та проводимо інші маніпуляції. 

Випадків, коли робота стає позаплановою, також вистачає. Наприклад, до відділення доставляють новонароджену дитину з гострою хірургічною проблемою або гострим станом. Одразу вирішується, яку допомогу їй надавати, і наскільки терміново це потрібно робити. 

Існує певний перелік невідкладних станів. Скажімо, кровотеча. У такому випадку лікар має негайно кинути все, бігом «зайти» в проблемну зону і зупинити кров. Якщо зробити це швидко та вдало, — це рахується спасінням життя. 

Зараз «популярними» є внутрішньоутробні інфекції. Дитина починає страждати ще в утробі матері, як наслідок — не може нормально народитися. Такі пологи вважаються екстремальними. Одна справа, коли лікар знає про таких породіль. Інша, коли жінка не перебувала на обліку. Таких небагато, але саме у них трапляються всілякі сюрпризи. 

Вперше у це відділення я потрапив будучи студентом. Знайомий лікар запросив на чергування. Мовляв, подивишся, як лікарський хліб заробляється. Грішно говорити, але тоді я дуже хотів подивитися, як проходять справжні операції. 

Перша така нагода випала, коли у пацієнта був гострий апендицит. На той час діти були для мене чимось невідомим. Це зараз я вже звик, що мої рухи та відчуття тканин мають бути більш тендітними, ніж у колег, які працюють з дорослими пацієнтами. Тоді я навіть не здогадувався, що за кілька років і сам буду стояти за цим операційним столом зі скальпелем у руці. 

Операції, що виконуються у цьому відділенні, зазвичай, екстренні. Це ті втручання, завдяки яким дитина має вижити. Коли я тільки почав працювати, у лікарні була проблема із забезпеченням нормального транспортування дітей до операційної. 

Якщо ми веземо дитину до операційної, то, як правило, діяти потрібно швидко. Часто на цьому етапі пацієнт вже не може самостійно дихати. Нести таку дитину в інше відділення, наприклад, в операційну на шостий поверх, було ризиковано. Міг застрягти ліфт або могли вимкнути світло, або зачепитися об щось по дорозі. Зараз у нас доволі комфортна та сучасна операційна прямо у відділенні.

Найдовша операція, у якій я брав участь тривала дев’ять годин. У хлопчика був цілий букет хірургічних патологій. Однією з вад було неправильне розташування кишківника — він у нього просто не розвернувся. З усіма тими захворюваннями, дитинці не пощастило мати проблему гострого апендициту. 

Костю оперували в районі. Лікарі «зайшли» на гострий апендицит, але кишки з апендиксом там не виявили. Довелося шукати інші доступи. Після операції, у хлопця виникало ще багато різних ускладнень. Через два роки після завершення лікування він помер від зараження крові. 

Лікарі ніколи не розраховують на тривалі втручання. Ненормально, коли операція триває довго. Але не все залежить від нас. Можуть бути ускладнення. Наприклад, коли не очікуєш побачити аномальні розташування судин. Не знаєш, наскільки запущений патологічний процес і які проблеми через це виникли в животі пацієнта. 

Іноді трапляється так, що перед операцією ми встигаємо вимити руки, встигаємо обробити їх, але не маємо часу навіть на те, щоб одягти рукавички. А буває так, що надходить виклик, ми виїжджаємо, але на півдорозі нам знову телефонують і кажуть, що дитинка померла. 

Кажуть, що лікарі з часом черствіють. Це не правда. Просто ми адаптовуємося до стресів. Якби ми кожен важкий випадок переживали десь глибоко всередині, то, мабуть, помирали би разом з пацієнтами. 

Я впевнений, що немає людей, які не бояться. У всіх є страх. Це нормальний захисний механізм. Він спрацьовує для того, щоб у небезпечній ситуації людина могла вижити. Лікарі також мають інстинкт самозбереження. Просто через те, що ми часто з ним зустрічаємося, він зміщується на другий план. 

Додому ти все рівно приносиш пережиті під час операцій стани. Це ж відділення реанімації, про що тут можна говорити. У ньому борються за життя. У ньому може трапитися будь-що. І ти це все бачиш. 

В одних випадках ти надаєш допомогу з упевненістю, що все буде класно. Та коли дитина знаходиться між життям і смертю, ти починаєш сумніватись. Так, ти робиш свою роботу, робиш її добре, але все одно переживаєш. 

Такі ситуації можуть довго не відпускати. Приходиш додому, починаєш згадувати операцію і свої призначення. Гортаєш літературу, щоб знайти схожі випадки. Десь у таких ситуаціях ми вчимося і зростаємо, як фахівці. Тому що хвороби можуть бути однаковими, але їхній перебіг у кожного індивідуальний. Ніколи не буває ідеальних випадків, як у книжках.  

Одна проблема прооперувати пацієнта. Інша — виписати його додому. Це і є найскладнішим. Робота хірурга — це механіка, хтось називає її ювелірством. Мабуть, десь так воно і є. Коли йдеш на операцію, тебе завжди охоплює відчуття тривоги. То ненормальна людина, яка взагалі ні про що не хвилюється. Самому хірургу варто боятися таких станів. 

Найстрашніше, коли стаються кровотечі. Або коли «заходиш» у живіт і бачиш, що майже весь кишківник загинув. Батьки ще ні про що не здогадуються, а ти вже знаєш, що чекає на цю дитину попереду. Важко дивитися на їхні сльози. Важко відчувати своє безсилля. 

Людині завжди потрібно давати якусь надію. Навіть, якщо стикаєшся з агресивністю захворювання. Навіть, коли надаєш допомогу, але бачиш, що цей пацієнт не вибереться. 

Вперше я стикнувся зі смертю пацієнта, коли був студентом. Повертаючись з приймального відділення, я побачив жінку, яка вибігла в коридор і почала сильно кричати. Я зайшов в палату, де лежала її дитина. Вона кашляла кров’ю. У малюка відкрилася легенева кровотеча. Його на руках віднесли в реанімаційне відділення, але нічим допомогти не змогли. У мене був стрес. Такі випадки сильно впливають на світосприйняття. Починаєш швидко дорослішати.

Найменша дитинка, яку мені доводилося оперувати важила 560 гримів. Вона мала генетичний синдром, при якому стовідсоткова летальність. Дитина пробула у відділенні кілька днів і в ньому ж загинула. Це було 11 років тому. Зараз є чимало діагностік та аналізів, які можуть заздалегідь попередити батьків про те, що народиться дитина, якій неможливо буде допомогти. 

Іноді ми беремо наших пацієнтів на руки, щоб заколисати. І так стається, що до деяких з них ми прив’язуємося. Як правило, це відказники, тобто ті дітки, від яких відмовилися батьки. Ти мусиш їх любити, тому що ніхто інший цього не робить, а вони цього потребують. 
 

Читайте також:

«Я в патологію. Там зупинка серця»: як це — працювати у дитячій реанімації

Чому не можна «гріти» вуха та чим небезпечні аптечні краплі. Розповідає дитячий ЛОР 
 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.