«Люди постійно питають, як часто ми знаходимо золото», — вінницька археологиня про свою роботу

• За фахом Яна Короленко інженерка, але останні кілька років свого життя присвятила археології — науці, яка вивчає минуле людства. В інтерв’ю для «20 хвилин» вона розповіла, як виглядає робота археологів, якими знахідками вони поповнювали фонд музею, а також про те, що таке міська археологія.

«Давайте я вам покажу, як пускати кубаря», — беручи до рук щось схоже на доісторичну дзиґу та невеликий батіг, говорить вінничанка Яна Короленко. Вона кладе старовинну забавку на підлогу та починає бити по ній батогом. Кубар розкручується. «Наше завдання, щоб він покрутився якомога довше», — помічаючи мій розгублений погляд, додає Яна. 

Навряд сучасну дитину зацікавить така дивна іграшка, однак в середньовіччі вона була в моді. Робота Яни з того й складається, щоб знаходити та вивчати стародавні речі, а потім розповідати про них іншим. Працює Яна археологинею у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. 

В уяві більшості людей археологи мають виглядати як Індіана Джонс або Лара Крофт, шукачами пригод та авантюристами. Насправді ж, зізнається Яна, археологія дещо прозаїчніша. 

— Головна пригода у моїй роботі — це лопата, — сміється науковиця. — Щороку доводиться перекидати тонни землі з одного місця в інше. Ба більше, після закінчення робіт та вилучення знахідок, ти маєш закопувати ями назад. 

Досліджувати минуле людства Яна не те щоб колись взагалі прагнула. Історія не була її улюбленим предметом у школі, а за освітою вона інженерка-механікиня з техніки та технічного обслуговування аеропортів. Викладала в училищі, працювала з векторною графікою, своє дозвілля у музеях з архівами зазвичай не проводила. Аж поки подруга з секції археології не покликала її за компанію у «розвідку». 

— Прийшла до музею якась жінка й каже: «У нас тут поле перегарували так, що із землі стародавній посуд почав лізти. Давайте з тим щось робити». Тоді я вперше й поїхала в археологічну розвідку, — продовжує Яна. — Ми оглянули місцевість, покопирсалися трішки у землі, знайшли фрагменти кераміки Черняхівської культури і, знаєте, мені сподобалося. 

Кілька років тому при музеї створювали археологічну експедицію для проведення досліджень на теренах Вінницької громади. Коли формували команду, то Яну запросили до участі на постійній основі. Відтоді, жартує науковиця, з приходом тепла лопата завжди перетворюється на її кращу подружку. 

У перші місяці все було новим. Більшість часу йшло на опрацювання великих обсягів інформації, заучування термінів та характеристик тих чи інших археологічних культур. З практики було хіба що закладання шурфів (викопування невеликих ям з метою розвідки місця майбутніх розкопок). 

Справжні експедиції розпочалися для Яни пізніше, коли, разом із колегами з інституту археології, вони поїхали досліджувати городища уличів. Там було усе як у фільмах: намети, польова кухня, природа, скрупульозна робота з кельмою та пензликом. Вечорами: багаття, смаженина, гітара, довгі розмови. 

— Більшість археологів полюбляють саме таку роботу, коли якомога далі від міст і ніхто не квапить. У моєму випадку більшість роботи припадає саме на міську археологію, зазвичай це невідкладні рятівні роботи, — пояснює Яна. — У Вінниці постійно ведеться будівництво. По хорошому, перед його початком місце потрібно дослідити, особливо, якщо мова про центр. На жаль, часто все відбувається навпаки: починають будувати, а вже як щось знайдуть, то замовляють археологічні дослідження. 

Торік створили археологічний атлас Вінниці, мета якого — збереження культурної спадщини, і не лише у центральній частині міста, а у всіх районах, де під час експедиції виявили археологічні пам'ятки. Цей документ має допомагати розв'язувати дискусійні питання про об’єкти археологічних досліджень. До прикладу, якщо місце є в археологічному атласі — проводити будь-які роботи без археологічних досліджень там не можна. 

Свою першу археологічну знахідку Яна не пригадує. Говорить, що з великою ймовірністю, це був якийсь керамічний посуд. Рідше трапляються знаряддя праці, люльки та іграшки. Два роки тому на території однієї з міських шкіл археологи знайшли скелет коня з 18 століття, дещо раніше — залишки житла з часів Київської Русі на Сабарові. 

Сенсацією для світу археології стала знахідка у 80-х роках решток сарматського царя Інесмея та чималої кількості золота при ньому: меч з оздобленням, браслети, пряжки, бляхи, накладки, прикраси. 

Яна розповідає, що проводячи повноцінні розкопки, археологи руйнують пам’ятки, тому задля збереження їх зазвичай ніхто не чіпає. У випадку зі сарматським царем, курган з його рештками заважав роботі зрошувальної системи, тому громада замовила попередні розкопки. Якби не вони, Вінницький обласний краєзнавчий музей не мав би настільки цінної знахідки. 

— Питання про те, як часто ми знаходимо золото — класика. Відповідаю — не часто. За скільки можна продати ту чи іншу знахідку, також не скажу. Про це краще знають «чорні» копачі, яких у Вінниці досить багато. Вони шкодять історії та заважають нам працювати, — розповідає Яна Короленко. — Ми також заважаємо декому, наприклад, робітникам на будівництвах. Якось ми були обмежені в часі, тому довелося швидко завершувати роботи. Як тільки це сталося, почала працювати будівельна техніка, і майже одразу з землі полізло трипілля, причому таке хороше, добре збережене. То ми, можна сказати, витягали знахідки з-під ковша. Якраз за це багато археологів ненавидять працювати у містах. 

Роботу археолога можна поділити на кілька етапів: коли тепло, то проводяться польові роботи: розвідка, розвідка з шурфуванням, розкопки. З настанням холодів — опрацювання знахідок. Яна говорить, що в цей період вони багато часу проводять з відром та щітками: миють, реставрують та склеюють різні уламки, аналізують та шифрують матеріал, пишуть про це звіти.

— Мені подобаються усі ці етапи. Бо коли весь час стоїш з лопатою, це набридає. Під час миття кераміки також трапляються відкриття, наприклад, знаходиш якісь цікаві орнаменти, характерні для тієї чи іншої культури, — продовжує археологиня.















Дивних та смішних випадків, за словами Яни, також трапляється чимало. Якось до музею прийшла жінка з риб’ячим скелетом. Вона переконувала науковців, що це доісторична істота, просила терміново провести розкопки, а заперечення про те, що це лише залишки умовної щуки, її аж ніяк не влаштовували. 

Був також випадок, коли звернувся чоловік, який хотів перепоховати свою матір. Він боявся, що звичайні копачі не зможуть обережно викопати домовину, а ось археологи, на його думку, ніби спеціально створені для такої справи. 

Кабінети археологів дещо відрізняються від інших. Як у в багатьох у них є комп'ютери, стоси паперів, професійна література, якісь власні речі. Однак крім усього переліченого, тут також можна побачити чимало пакетів та коробок зі шматочками кераміки чи металевими виробами, стародавній не доклеєний посуд, пляшки, яким по півтора століття, гачки та ключі засів Київської Русі, відра з водою та щітки. 

— Мені подобається моя робота. Хочу розвиватися у цій науці, тому цьогоріч планую піти на магістратуру. Ще хочу напроситися до колег, які копають щось відмінне від нас. Не за гроші, а для розвитку, — розповідає Яна. — Археологія — це не завжди про романтику, радше про великі обсяги інформації, які потрібно охоплювати, щоб по крихтах відкривати наше минуле. Виконуючи свою роботу, ми розповідаємо іншим про те, чого вже немає й ніколи не буде. Така робота не може бути не цікавою. 

Читайте також:

«Навіть у найважчі часи він вірив у людей!» Вистава про Сент-Екзюпері об’єднала у Вінниці акторів із Києва та Харкова

Немає такого діагнозу — метеозалежність. Але лікування від цієї хвороби є

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.