«Кому ви такі, крім одне одного, потрібні». Життя закоханої пари, що пересувається на візках

«Кожен з нас втратив роки життя у примарні надії на те, що ми знову зможемо ходити і «ось тоді заживем». Проте ми знайшли один одного і тепер щасливо живемо тут та зараз, незважаючи на візки», —  говорить Людмила Нецкіна, яка дванадцять років тому втратила можливість ходити.

Герої нашої публікації — закохана пара на візках Андрій Щербацький та Людмила Нецкіна. Вона — громадська активістка, соціальний педагог та кохана жінка з інвалідністю. Він — працює інструктором з трудової адаптації для людей з інвалідністю, займається спортом та риболовлею. Разом пара показує, що попри інвалідність, вони живуть повноцінним життям без жодних самообмежень.

Табір для людей з інвалідністю, який все змінив

Дванадцять років тому Людмила впала з двометрової висоти. Все могло би скластися інакше, якби не камінь, що лежав на землі. Людмила приземлилась на нього прямо хребтом. Після цього на неї чекало кілька років реабілітацій і депресивного стану, коли дівчина практично не виходила з дому. 

— Коли я отримала травму, то ще жила у селі Калинівського району, а там системи реабілітації, як такої немає. Тому я чотири роки просиділа вдома. У мене був період творчості, бо потрібно ж було себе чимось зайняти, тож я вишила бісером, — розповідає Людмила. — Часто у гості приходив мій 3-річний племінник. І лише раз або два на рік я виїжджала на реабілітації за межі Вінниці. 

Людмила каже, коли ти сідаєш на візок, то багато чого кардинально змінюється, наприклад, потрібно вчитися правильно одягатися чи помити посуд. Змінюється, за словами Люди, й сексуальне життя.

— На візку я можу робити практично все, що й до травми лише з певними умовами. Ну так, я не можу стрибати, але ж можу, наприклад, стрибнути з парашутом, вчитися в університеті чи одружитися, — продовжує героїня матеріалу. — Лише їздити додому, у село, складно. Бо у нас міжобласний транспорт не обладнаний для людей з інвалідністю, а просити постійно друзів допомагати не хочеться. 

Та Людмила ще кілька років тому не було так оптимістично налаштована, все почало змінюватися, коли вона у 2012 році побувала у таборі для людей з інвалідністю, який організував реабілітаційний центр «Гармонія». Тоді вона на власні очі побачила людей на візках, які живуть повноцінним життям і є справжніми рушіями змін. Людмилу почали запрошувати й на інші різні заходи і вже за невеликий проміжок часу їй запропонували роботу соціальним педагогом у «Гармонії». 

— Саме у цьому таборі я й познайомилась з Андрієм. Хоч тоді я ще й не підозрювала, що він стане моїм майбутнім чоловіком і поїхала у табір зовсім не для того, щоб шукати другу половинку, — каже Людмила. — Іскорка між нами одразу не промайнула, але ми продовжували спілкуватися. 

«Коли втратив змогу ходити і не мріяв про таке життя, яке маю зараз»

Андрій каже, що Людмила його одразу чимось зацікавила. Після табору вони почали переписуватись у соцмережах і таке кохання на відстані тривало кілька місяців. А коли Люді запропонували роботу в Вінниці, то Андрій запросив переїхати до нього. 

Хлопець каже, що про дівчат перший час після травми не думав, бо не міг бути самостійним. У Андрія — перелом шийного відділу хребта. Він невдало пірнув у воду і тепер пересувається на візку. 

— Це було у серпні 2009 року. Я був на рибалці і перед тим, як їхати додому вирішив востаннє у тому році скупатися. І так невдало пірнув, що зламав два хребці шийного відділу, — розповідає Андрій. — Мені зробили чотири операції і я шість місяців лежав в реанімації. Після лікарні був взагалі не самостійний, але батьки допомогли адаптуватися. Потихенько вчився елементарним речам.

Пам'ятаю, як вперше посмажив яєчню, тоді це була велика перемога. Попри те, що яйця були з шкаралупою і обсмажені на брудній пательні, бо помити тоді я її фізично не зміг. Проте у цей момент я зрозумів, що роблячи такі маленькі кроки, все зміниться на краще. 

Зараз Андрій здобуває ще одну нову професію, хоче працювати веб-дизайнером. Крім того, організовує безліч спортивних змагань, турнірів та просто товариських ігор з регбі, бочі, настільного тенісу, спортивної риболовлі, шахів і шашок. 

Нашу розмову з Андрієм перебиває телефонний дзвінок Людмили. До неї дзвонить один з членів їхнього центру реабілітації. Поклавши слухавку, дівчина з усмішкою переповідає розмову. Каже, по той бік слухавки почула: «Я інвалід і у мене зламалася інвалідська коляска». Пара з усмішкою перезирається і пояснюють, що ще досі більшість не знає, як толерантно говорити про інвалідність. 

— Коли я тільки отримав травму, то, у транспорті від сторонніх дітей часто чув: «Мама, дивись, дядя-інвалід». Тоді мені ставало страшенно незручно, — каже Андрій. — А зараз, коли ми з Людою таке почуємо, то лише перезирнемось і посміємось. Проте дуже хотілось би, щоб перехожі бачили спочатку людей, а потім вже нашу інвалідність.

Візок припинив бути перешкодою

Пара розповідає, що перед тим, як познайомитись кожен з них пройшов складний шлях до розуміння того, що візок — не вирок. Зараз кохання лише дає більше сил та наснаги показувати це оточуючим. 

— Я хотіла повернутись працювати у школу вчителькою, але через недоступність навчального закладу для людей з інвалідністю — не вдалось, — каже Людмила. — Андрій до травми вчився на пожежника, тож йому довелось кардинально змінювати своє життя. 

Зараз, за словами пари, їхнє життя почало набирати обертів. З допомогою мами Людмили вони придбали власне житло, де практично власноруч зробили ремонт. 

— Єдине, що ми не можемо робити самі — це стелю поклеїти, — жартує пара. — Насправді, звісно, іноді допомога друзів та рідних потрібна. Але у буденному житті ми цілком самостійні. Велику роль відіграє те, що наша квартира знаходиться на першому поверсі і всередині ми так облаштували свій побут, що стороння допомога не потрібна. 

У квартирі пари широкі двері, щоб легко міг проїжджати візок. На кухні — вільний простір під мийкою та плитою для зручності, а полиці — повісили на десять сантиметрів нижче, ніж у всіх звичайних квартирах. 

— Як тільки я отримала травму, моя бабця говорила мені: «Знайдеш собі такого, як ти й будете якось разом жити». І я справді знайшла, але ми разом не через те, що ми обоє люди з інвалідністю. Це кохання, — говорить героїня нашої публікації. — До слова, пригадую історію, яка трапилась з нами у потязі. Ми сиділи на нижніх полицях, а коляски були на місцях для багажу, зверху. До нас у купе знайшов хлопець і ми з ним розговорились. Прийшло кілька годин розмови, і він навіть не помітив нашу інвалідність. А потім цей хлопець каже до Андрія: «Пішли покуримо». Андрій пояснив, що не курить і показав на візки. У того хлопця на 10-15 хвилин відняло мову. А потім він видав таку фразу: «Кому ви такі, крім одне одного, потрібні». 

Насправді ж у мене були хлопці без інвалідності, коли вона у мене вже була. І взагалі є безліч гарних прикладів того, що візок — не перешкода. 

Особливе освідчення для особливої дівчини

Хоч закохані вже живуть разом вісім років, кажуть, завжди якось не до одруження було. Насамперед вони думали про пошук доступного власного житла. Але минулого року, 2019, на День міста Андрій освідчився Людмилі. 

— Мені хотілось зробити для Люди щось особливе, бо вона у мене особлива, — каже Андрій. — Тож подумав, що освідчення на все місто цікавий варіант. Планував я це все довго. Напередодні Дня міста поїхав по справах у Київ і сказав Люді, що затримаюсь там на кілька днів. А сам приїхав у Вінницю і ще покликав на концерт всіх найближчих людей Люди. Все відбулось так, як і планував. Вона сказала «так». 

Зараз пара планує весілля, кажуть, важко знайти доступний для людей з інвалідністю ресторан. До того, вони хочуть, щоб було «кльово і по-особливому». Тож поки закохані продовжують облаштовувати свою домівку і збирають гроші на авто. 

«Забігати наперед не хочемо, але як будуть діти, то буде добре», — каже Людмила. 

Читайте також: 

«Я можу небагато, але точно можу хоч щось». Три історії про людей, які втратили можливість ходити

«До нас вони не знали елементарних речей»: подружня пара про досвід всиновлення дітей
 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.