«До нас вони не знали елементарних речей»: подружня пара про досвід всиновлення дітей

Дев’ять років спроб самим народити дітей, тиск з боку оточення, неуспішні поїздки у дитячі будинки та депресія. У сім’ї Сироватків з Вінниці склалась непроста, але хороша історія, у якій після довгих років пошуку, вони таки знайшли своїх дітей. Пара всиновила одразу трьох чудових хлопчиків. Останні не вміли говорити нічого, окрім матів, та не розуміли навіщо люди усміхаються. 

Виноградинки з Афону, поради рідних та прийняття рішення

Володимир та Надія Сироватко — вже 12 років разом, вони одружились у 2007 році. Дітей у них не було дев'ять років. Весь цей період пара пробувала з'ясувати причини, проходили медичні консультації, лікування і аналізи. 

— Пробували ходити і до ворожки. Навіть звертались у монастир в Афоні. Існує легенда, що там є чудодійна лоза, виноградинки якої потрібно з'їсти, робити певні ритуали і тоді з'являться діти, — розповідає Надія. — Ми написали листа, нам прийшла відповідь і виноградинки. Потрібно було їх з'їсти, молитись і вірити. Очікуваного результату не було. Лікарі казали, що ми обоє здорові, а чого так — незрозуміло. Було складно. Ти відчуваєш свою неповноцінність, якби би там не було. 

Ми пробували методи штучного запліднення. Проте клініки репродуктивної медицини теж не дали результатів. Лікарі казали, що шанси є, але кожна така процедура обходиться дорого, на ті часи це більше 30-ти тисяч. 

Після стількох років спроб, пара почали задумуватись про усиновлення однієї дитини: маленької, неважливо якої статі, але краще, щоб їй було не більше року. 

— Тоді з’явилось багато людей, які казали нам: «А генетика, а може у дитини будуть відхилення. А ви ж такі молоді, такі красиві та розумні, то вам треба народжувати дітей», — розповідає пара. — Тому, всі хто хоче всиновити дитину, готуйтесь до того, що зразу буде дуже багато порадників. Родичі, друзі, колеги, всі будуть вам розповідати про плюси й мінуси. І лише одиниці нам казали: «Класно, ви молодці, якщо хочете усиновити». 

Надія та Володимир вагались два чи три роки, рішення давалось нелегко, коли ще й поруч стільки негативу від оточуючих. Вони їздили відпочивати, бо їм радили змінювати обстановку, а потім взагалі плюнули на все і переїхали в Київ, щоб не чути всіх цих порад. Натомість, як каже пара, було більше часу на кар'єру та стосунки. 

— Є багато «цікавих» порад, які реально тиснуть на мізки. Особливо, коли на кожному застіллі піднімають тост за ваших майбутніх дітей або ще часто жаліють, — розповідає Надія. — Я певна, що практично кожна подружня пара зіштовхується з тим, що у них є родичі, які кажуть: «Ой, ви розведіться» або «Біжи сходи на ліво чоловік все рівно не дізнається, бо скільки дітей підмінили і всі нормально з цим живуть». 

Надію могли запитувати, чого вона взагалі сміється, коли у неї таке горе, а колеги на роботі, які вагітніли, — боялись, що вона їх зуроче. 

Остаточно подружжя прийняло рішення про усиновлення після того, як Володимир повернувся з АТО. 

— Я бачив загибелі молодих побратимів, руйнування сімей. Після такого, ти починаєш розуміти, що відсутність дітей це вже не така й велика проблема. Тому, після чергової загибелі молодих хлопців, я зателефонував дружині і сказав: «Давай таки всиновимо, ми до цього вже готові і це не так вже й страшно», — розповідає Володимир.  

«Великий міф те, що є купа дітей, які чекають, щоб їх усиновили» 

Пара хотіла маленьку дитину, щоб було більше часу її виховати, закласти позитивне зерно і дати більше любові. Бо, за їх словами, чим старші, тим більше на цих дітей вплинули складні життєві умови. 

— Ми звернулись у Службу в справах дітей, яка займається усиновленням. Взяли перелік документів, які необхідно зібрати. Починаючи з довідки про стан здоров'я і закінчуючи довідками про судимість і стан доходів, — розповідає подружжя. — Наступним етапом було ставлення нас на облік, як потенційних усиновлювачів. Після цього ми могли глянути базу дітей, які підлягають усиновленню. 

У Вінниці у базі даних Служби у справах дітей не виявилося здорової дитини до трьох років. За словами Володимира, кандидати мають будуть готові, що не одразу їм вийде реалізувати свою мрію про дитину. 

— Великий міф те, що є купа дітей, які чекають, щоб їх усиновили. Так, дітей тисячі, але не під усиновлення. Існують ще інші форми виховання: прийомні сім’ї, патронатні, дитячі будинку сімейного типу, — розповідає Володимир. — Оскільки у Вінниці здорових діток під усиновлення не виявилось, ми поїхали в Одесу. Перевелись туди на облік усиновлювачів. Там нам сказали, що все буде добре і дитинку ми обов’язково знайдемо. 

Перші спроби — невдалі 

За деякий час сім’ї Сироватко справді зателефонували і сказали, що є новонароджена дівчинка. Її мама, студентка училища, відмовилась від неї, а батька не було.

 — Два місяці ми ходили у лікарню, доглядали за крихіткою. Купували їжу, іграшки, одяг, — розповідає Володимир. 

Проте правилами передбачено, що усиновити новонароджену можна не раніше, як через два місяці. За цей час біологічна мати може передумати.

— І ось до закінчення двомісячного терміну залишається один день, — розповідає Надія. — Ми вже у передчутті, але працівник служби вирішив зателефонувати матері дівчинки. Та відповіла, що не має наміру змінювати свою думку. Проте раптом виявилося, що дитину хоче забрати батько — 19-річний хлопець. Це було складно. 

Після цього випадку подружжя взяло невелику перерву, але їм знову подзвонили з Служби у справах дітей, вже обласної Одеської, куди вони перевелись. Парі показали фото дівчинки, одразу попередивши, що у неї є певні психологічні вади. 

— Дитина виявилась дуже гарненькою дівчинкою, ми більше двох годин грались на майданчику, — каже Надія. — І ніби все ок, але не було цього «дзинь» в серці. Ми вже були готові взяти дитинку з вадами, але у мене не було внутрішнього відчуття, що це моя дитина, як було з синами. Тому, ми вирішили не всиновлювати, але знаємо, що її усиновили інші люди. 

«Приїхали, та це ж мої діти» 

— Потім нам показали фото одного хлопчика, але й повідомили про інших трьох братиків. Сказали: «Ви цих трьох побачите і одразу влюбитесь», — каже Володимир. — Так і сталось, ми подивились фото і нам одразу вони сподобались. 

Тоді пара поїхала знайомитись з своїми майбутніми синами — 3-річним Миколкою, 4-річним Максимчиком та 5-річним Артемчиком. 

— Потенційні батьки мають бути готові, що вони можуть прийти у такий дитячий будинок, де атмосфера буде гнітючою. У тому будинку, де жили наші сини, було холодно та відсутній душ, маленькі діти вчились та жили разом зі старшими дітьми. І через це малі переймали лайку від старших. Там діти ще не можуть говорити, але матюки вже знають. 

За словами Надії, хлопці одразу йшли на контакт та грались. Не було такого, що вони придивлялись. Але передісторія у синів Сироватко — складна. Жінку, яка їх народила, позбавили батьківських прав, бо вона часто залишала малих самих — голодними та холодними. Потім їх усиновили, але через деякий час усиновлювачів також позбавили батьківських прав через жорстоке поводження з дітьми. Одному з хлопчиків ці «батьки» зламали ногу.

— Для мене був шок, що ми їдемо знайомитись з трьома дітьми. Я боялась, що це буде складно без попереднього досвіду батьківства, — каже Надія. — При першій зустрічі діти нам руки цілували, намагались зав'язати шнурочки на взутті і ми собі думали, що це виховання. Але, коли ми познайомились з ними ближче, то зрозуміли, що це були наслідки «любові» попередніх усиновлювачів. Там вони приносили капці, і цілували руки. Було страшно, але я зрозуміла, що ми «приїхали» — це ж мої діти. 

Тому пара створила вдома хлопцям всі необхідні умови. А далі — складні судові процеси, і нарешті — вони стали сім’єю.

Боялись спати, ховали їжу та не вміли говорити 

— Складне минуле на них дуже вплинуло, — розповідає пара. — Вони не знали елементарних речей, наприклад, що потрібно мити руки і як правильно ходити в туалет. Хлопці не розуміли, що не потрібно їсти банани чи картоплю з лушпайками. Вони не знали, що таке ялинка на Новий рік чи санки. А єдині слова, які вони говорили — матюки.

У такому стресовому середовищі всі інстинкти включаються, але потрібно бути стійкими. Бути батьками для трьох діток— виявилось набагато важче, ніж ми думали. 

За словами пари, перші тижні дітей не можна було залишити самих ні на хвилину. Очікували, що перший місяць буде сповнений ейфорії після усиновлення, але був одразу «треш». 

— У хлопців були сформовані характери і якщо у дитячому будинку їм допомагав крик, то вони будуть кричати, поки не втратять свідомість, — пояснює пара. — Максим бився головою об підлогу або просто мовчки лежав, бо думав, що так ми змінимо свою позицію. Але ми запровадили правило, яке не порушували — якщо вже щось сказали, то стояли на своєму до кінця. І так само, якщо щось пообіцяли, то виконували обов’язково. 

Як пригадує подружжя, хлопці боялись спати, коли вони виключали світло, то діти просто починали кричати. Сини клацали багато разів виключателем та відмотували метрами туалетний папір. 

— Звісно, це дратувало, але потрібно їм дати час. У інших дітей був на це час, а у наших його забрали, — каже Надія. — Вони могли залізти у комору і взяти сиру картоплю, щоб їсти. Адже у дитячому будинку вони не наїдались, тому в нас вони їли, поки їх не починало нудити.

Любов та казка «Про ангела, який погано вчився в школі»

— Я одразу полюбив хлопців і вважав, що це мої сини, — каже Володимир. За словами Надії, у неї була симпатія до дітей, але водночас — страх і тривога. 

— Ми щодня приймали нові виклики, а суспільство нам ще й говорило: «А чого ваші діти ще цього і цього не вміють робити», — каже Надія. — Кожного дня ти емоційно виснажений, постійно протистоїш і собі, і іншим людям. Але ми знайшли вихід — поїхати з міста, проблеми почали зникати. Ще краще стало, коли ми купили власне житло. 

Надія пояснює, вона не могла дати дітям того, чого немає у неї всередині. 

— Якщо раніше сини не знали емоцій, запитували, що я таке роблю, коли я просто усміхалась, то зараз вони все це розуміють. Або, коли у чоловіка поганий настрій, то вони можуть підійти і сказати: «Мама, йди поцілуй тата, бо він сумний». 

Діти дивують нас кожен день, хоч вже минуло три роки з моменту усиновлення. Я багато говорю синам, що люблю їх. Без наших поцілунків не влягаються у ліжка. Говорять, що «цьомчики захищають від монстрів», — каже Надія. — Ми перейшли на домашню форму навчання, так нам зручніше. 

Як розповідають батьки, хлопці ходять на танці, на англійську та у театральну студію. Беруть участь у всьому, де є позитивна атмосфера. З іншими дітьми вони дуже легко знаходять спільну мову і викладачі на гуртках говорять, що хлопці талановиті і швидко усе схоплюють.

— Терміну «усиновлення» у нас в родині немає, ми вигадали собі казку про ангела, який погано вчився в школі. І коли цьому ангелу Бог сказав поселити Миколку, Артема та Максима у животик до мами, то ангел все переплутав і поселив у животик до іншої тьоті. А потім прилетів злий дракон і забрав всіх трьох. А далі ми говоримо, що з татом їх шукали, — розповідає Надія. — Іноді вони запитують, коли бачать вагітних жінок, чи були у мене в животику, але я кажу правду, що не були і нагадую нашу казку. 

За словами пари, на цей вік їм цієї казочки досить, але коли вони стануть старшими, то буде інша розмова.

— Ми не хочемо тримати це у секреті, бо розуміємо, що вони захочуть все дізнатись, — каже Надія. — Наші сини будуть розуміти, що усиновлення — це нормально. І, якщо чесно, то саме вони створили справжню сім’ю, про яку ми мріяли.

Читайте також:

На власному досвіді. Як вінницька родина цілий рік живе без сміття

«Чого ти сюди приїхав?»: три історії іноземців, які залишились жити у Вінниці

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.