«Чого ти сюди приїхав?»: три історії іноземців, які залишились жити у Вінниці

Анастасія Воробйова, Себастьяйн Домінґос (по центру) та Муса Салім

 Муса Салім

палестинець, живе у Вінниці дев’ять років

Муса Салім з Палестини, він приїхав майже десять років тому. За цей час життя у місті чоловік встиг стати керівником Ісламського культурного центру міста, вивчити українську, одружитись та полюбити Вінницю.

Про переїзд

— Це був початок 2010-го року. Я приїхав навчатись на підготовчий факультет Вінницького медичного університету. Коли іноземці переїжджають в Україну, то майже завжди хтось тебе рекомендує чи допомагає приїхати. Так от у мене дядько вчився тут в 80-х роках, закінчив аспірантуру по інженерії, він й допоміг мені переїхати. Дядько, щоправда, вже повернувся у Палестину, а я залишився тут. 

Переїзд був складний, бо це я вперше поїхав закордон, подалі від сім’ї. Тоді мені довелось стати повністю самостійним, це був великий стрес. Але все пройшло гладко, я знайшов тут друзів та викладачі підтримували.

До того ж, перше враження про Вінницю було хороше. Тут спокійно та затишно, для студента саме те, що потрібно. Я переконався, що це найкомфортніше місто України, бо був у різних містах і вони не такі комфортні, як Вінниця. 

Вінничани, як люди, також дуже комфортні. Вони душевні та хороші. Тут люди цінують та люблять своє місто. Рідко зустрінеш людей, які займаються вандалізмом, бо всюди панує вінницький патріотичний дух. А ще тут є багато волонтерів, таких ангеликів, які живуть у цьому місті.

Звичайно, не всі такі хороші, іноді бувало, що від неграмотних людей йшла якась невелика агресія. Але у цих людей дуже обмежене коло зору, вони дивляться на всіх хто виглядає по-іншому, як на чужинця. Просто їх вчили не розмовляти у дитинстві з чужими, і деякі це правило застосовують у дорослому віці.

Чимало людей закриті до іноземців, не одразу готові йти на контакт. Проте жодного яскравого прояву дискримінації не було. Я отримав українські документи без особливих складнощів, певний час працював на роботі, а ще тут я знайшов свою другу половинку та одружився. Моя дружина теж палестинка. 

Звідси поки нікуди не збираюсь їхати, хоч тягне додому. Востаннє вдома був сім років тому. Сумую, але поки не виходить приїхати у Палестину. Хтось з моїх рідних або друзів каже: «Що ти там робиш, повертайся додому», хтось — сумує, а хтось — підтримує моє бажання розвиватись в Україні. 

Про мову та 200 гривень

Як тільки переїхав, то мені багато що здавалось дивним, тут все інше. Мені подобаються українські гроші, вони дуже красиві, особливо купюра в 200 гривень. Я навіть, якщо кудись їду, то хвалюсь цією купюрою перед друзями-іноземцями. Вони часто просять залишити їм на пам’ять, іноді не виходить їм відмовити, то доводиться віддавати. А ще мені було дуже цікаво дізнатись, як виглядає прапор України, хотів познайомитись з ним.

У вашій країні красива природа: чудові весна та літо, і ви не уявляєте, як я здивувався, коли вперше побачив сніг взимку. Проте виявилось, що у вас дуже холодно, до цього потрібно було звикати. 

До речі, мову перед переїздом я не вивчав, навіть букви алфавіту не знав, поки не приїхав сюди. На підготовчому факультеті медичного університету нас вчили російською та згодом почав вчити і українську. Її я краще розумію, ніж розмовляю нею. А от російською і пишу, і читаю, і говорю. 

Про мечеть і благодійність 

Після переїзду я дізнався про Ісламський культурний центр і почав його відвідувати, допомагав, чим міг. Згодом став імамом. В Україні я хотів спробувати щось почати, заробити на життя. Для цього потрібно прикладати дуже багато зусиль. Я пробував влаштуватись лікарем, але роботу вдалось знайти лише у передмісті Вінниці, куди було незручно їздити. 

Зараз працюю у мечеті для мусульманів, куди люди можуть приходити розвиватись духовно. Ми займаємось благодійністю, їздимо у дитячі будинки і допомагаємо волонтерам. 

Анастасія Воробйова

росіянка, живе у Вінниці п’ять років

Анастасії — 32 роки, вона корінна москвичка. П’ять років тому, на Великдень, вона з маленьким сином та безліччю валіз вперше приїхала до Вінниці. За цей час вона встигла стати власницею школи вивчення іноземних мов, розлучитись, знайти безліч друзів та майже ідеально вивчити українську мову. 

Перші враження про Вінницю 

— Живу я тут з весни 2015-го. Пам’ятаю день, коли ми приїхали у Вінниці з сином, Арсеном, був дуже сонячний. Проте перші враження про місто, чесно кажучи, були не дуже. Ми їхали на таксі околицями і я нічого гарного не побачила. Подумала, що це провінційне містечко. 

Чому залишила Москву 

— Я народилася у Москві та прожила там 28 років. До переїзду ми з колишнім чоловіком подорожували автостопом Україною, були у кількох містах на заході, у столиці та в Криму. Про Україну враження були виключно позитивні, нічого поганого сказати не можу. Звичайно, завжди різниця є, проте культурного шоку не було. Мені здавалось, що люди тут більш розслаблені, ніж у Москві. Там люди напружені через свій ритм, закриті, у столиці Росії «час — це гроші». Тут зовсім не так. 

Переїзд до Вінниці — це був перший досвід зміни країни. Історія переїзду особиста, я переїхала з колишнім чоловіком і дитиною, чоловік — українець, з Сєвєродонецька. З ним ми познайомилися в Москві, жили там, а потім почалися події 2013 року. Йому стало дуже важко в Москві, тому що він підтримував Україну, завжди позиціонував себе українцем. Тоді у російському суспільстві почала зростати агресія, непорозуміння. Більшість росіян дивились телебачення і вірили у пропаганду про Україну. Я бачила, що йому важко, він постійно думав про політику, тому в якийсь момент ми поговорили та вирішили переїхати в Україну. 

Спочатку в нас у планах були Карпати, ми мріяли жити у будиночку в горах. Але переїзд з Москви одразу в Карпати — це точно щось незрозуміле. Потім ми почали розглядати варіант переїзду у Львів. Проте роботу колишньому чоловікові, він ІТ-спеціаліст, було знайти там важко. І врешті-решт вийшло так, що за рік, який ми готувалися до переїзду, він знайшов роботу у Вінниці.

Про це місто ми нічого взагалі не знали, незважаючи на це, ми вирішили спробувати, подумали, що потім буде легше кудись переїхати. Ми десь рік готувались до цього переїзду. Намагались підготувати батьків, але це мало поганий результат. 

Ми таки наважились: спочатку переїхав чоловік, а через місяць приїхали і ми з сином. Після переїзду, у наших стосунках все почало змінюватись. Якщо до цього рішення про переїзд було спільним, то потім чоловік вирішив, що це він все організував і ми маємо бути вдячні йому. Почались непорозуміння і за рік ми розлучились. З Вінниці я вирішила не переїжджати. Син мав бачитись з батьком, а я знову не хотіла відчувати стрес переїзду. 

Відкрила власний бізнес

— У Москві я викладала англійську, тут я продовжила займатись улюбленою справою. Моя школа називається Mil Pasos. Ми спеціалізуємося переважно на іспанській мові, бо школу я  відкривала, як іспаномовну. Наразі у нас ще є англійська. Була французька та німецька.

Спочатку вела розмовні клуби, як волонтер. Потім зібрала групу людей, які хотіли вивчити іспанську і створила неформальний навчальний клуб. Щотижня ми зустрічались у кав’ярні та розмовляли іспанською. Все було добре, але в якийсь момент почала розуміти, що мені не вистачає власного простору. Зараз у мене своя мовна школа: невеличкий офіс, одна викладачка та кілька груп людей. 

«Я тут себе відчуваю вдома»

— Переваг у Вінниці більше, ніж недоліків. Порівняно з великою Москвою, тут невеличкі відстані. Навіть, якщо забув вдома гроші, то ти розумієш, що з легкістю можеш пішки дійти до потрібного місця. Ще мені подобається, що ти завжди зустрінеш когось зі знайомих. Складається враження, що всі всіх знають, і цей трішки сільський стиль життя, мені імпонує.

Мені тут спокійніше, це місто відповідає моєму темпераменту та потребам. Вінничани самодостатні, патріотичні та відкриті до нових людей. Ніхто не казав: «Я не буду спілкуватись з тобою, бо ти з Москви приїхала».

Проте є й мінуси, я живу на Старому місті і у нас проблеми з комунікаціями: постійно виключається електрика чи вода. Перед Новим роком, наприклад, нам на три дні відключили воду.  

Загалом, Вінниця — це мій другий дім. Вона розслаблена, затишна, домашня та прогресивна. Не хочу зарікатись, але наразі я точно не думаю про переїзд. Це дуже складно, тим паче, у мене тут школа, а син має тут тата та друзів. 

Себастьяйн Домінґос

анголієць, живе у Вінниці сім років

Себастьяйн прилетів в Україну з далекої Анголи та залишився тут жити. У Вінниці хлопець стикнувся з безліччю викликів, він постійно привертає увагу оточуючих, проте Себастьяйн навчився це ігнорувати. Зараз чоловік виховує сина, планує найближчим часом одружитись та відкриває власну кав’ярню. 

За рік вивчив українську

— У мене друг був в Україні, він казав, що це хороша країна, тому я подумав, що після закінчення школи, також поїду туди навчатись. Процедура оформлення документів для переїзду була складною. А ще й мама була проти мого переїзду, але я наважився на це, бо хотів вчитись за кордоном. 

Далі шукав варіанти, де можна вчитися англійською, але позаяк це можливо було тільки в медичному, я обрав політех, бо медиком бути не хотів. Я навчався на айтішніка. У вас дешевше вчитись, якщо порівнювати з африканськими країнами. Університети у нас дуже дорогі, звісно, є безкоштовні, але вони погані. 

Найбільшою складністю після переїзду для мене стала мова, яку я зовсім не знав. Проте за рік я вже вмів говорити українською. В університеті у мене була чудова викладачка української мови, я їй вдячний за допомогу. Зараз я вільно розмовляю, пишу та читаю українською. 

Перший рік в Україні був дуже важким, нам казали, що не можна виходити після одинадцятої ночі. Коли я був на другому курсі, у мене народилась дитина. Почав шукати роботу, бо не хотів бути залежним від мами. У 2015 році почав працювати в американській компанії, де працюю і досі.

Планує відкрити кав’ярню

Наразі Себастьяйн живе з сином від попередніх стосунків та нареченою Валентиною. у них будинок на Малих Хуторах, де вони власноруч зробили ремонт та побудували приміщення під майбутню кав’ярню. 

— Ми познайомились, коли я йому допомагала з документами, через рік у нас зав’язались романтичні стосунки, — розповідає Валентина. — Ми живемо разом десь два з половиною роки, так щоб серйозно.

Пара самостійно робить ремонт, всім деталям ремонту вчаться в ютубі, адже за їхніми словами, майстри часто завищують для них ціни. 

— Я сам зварив ворота, поставив бетонний паркан, паяв опалення всередині будинку та поруч з будинком побудував приміщення для кав’ярні. Спочатку ми думали, що зробимо магазин, де будемо продавати східні спеції та овочі. Але потім вирішили зробити маленьку кав’ярню, думаємо, більший попит буде. Зараз ми на етапі оформлення документів. Якщо дуже хотіти, то не складно відкрити свою справу. Звісно, потрібне бажання та гроші. 

«Життя в Україні для іноземців складне»

— У Вінниці дуже спокійно, тут можна і розважитись, і знайти роботу. Але з расизмом я стикаюсь дуже часто. Бували випадки, що на вулиці перехожі казали: «Чому ти тут? Це Україна, наша країна, а ти їдь до себе додому.» 

Дуже часто іноземці відчувають себе «чужими», навіть, якщо живуть тут багато років. Не комфортно, коли на тебе постійно дивляться, ти відчуваєш себе «іншим». Дискримінація завжди є, треба знати, як з цим жити. Я дуже часто ігнорую людей, закриваю очі на расизм, намагаюсь бути більш позитивним. Якщо у когось немає настрою і він вирішив образити мене, то це не означає, що і у мене має бути поганий настрій. 

Коли ми з моєю нареченою, Валентиною, почали жити разом, сусіди з нами навіть не віталися. Згодом, після ближчого знайомства, люди по сусідству все частіше заходять у гості та навіть допомагають з інструментами. Але ж спочатку вони могли навіть запитувати: «А що ти їси?».

У деяких банках не хочуть працювати з темношкірими. Відмовляють у допомозі, спираючись, на внутрішні правила банку. У магазинах менеджери іноді не хочуть підходити. 

Мій син кілька разів приходив з дитсадка і казав: «Тату, а мені казали, що я чорний». Я йому кажу, що на це не варто ображатись, бо хто сказав, що чорний — це погано. Не знаю, звідки у цих маленьких дітей з’являється расизм. Але я точно знаю, що ми всі заслужили бути щасливими і немає значення колір шкіри, соціальний статус чи віросповідання. 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.