«Українське товариство сліпих переживає скрутні часи. Чи можете ви прийти та написати про підприємство статтю? Показати як працюють незрячі?»

Приблизно таке повідомлення надійшло на мою електронну пошту кілька тижнів тому. І я одразу погодився. Хоча сумніви, що серед читачів майбутньої статті знайдуться потенційні інвестори у виробництво для незрячих, справді закрадалися. З іншого боку мені й самому було цікаво побачити, як заробляють собі на хліб люди, які нічого не бачать. 

Після кількох телефонних дзвінків в УТОС, я вже стояв на прохідній підприємства. Спочатку мене провели в адмінприміщення, де познайомили з керівництвом, а потім до мене приставили умовного гіда Георгія Тимофійовича. 

Цей чоловік працює тут заступником директора і про виробництво знає все: «Я ж тут з 1973 року. Як після інституту направили, так і працюю», – крокуючи тьмяними коридорами, що ведуть до цехів, розповідає гід.

Георгій Тимофійович

Георгій Тимофійович вітається чи не з кожним, кого ми зустрічаємо по дорозі. Деякі з цікавістю розглядають мене та мій фотоапарат, інші не звертають на це ніякої уваги. Кілька разів здавалося, що при моєму наближенні тотально незрячі на мить завмирають, щоб по звукам визначити, хто до них прийшов. 

– Давайте я вам буду швидко розповідати про виробництво, а коли вас щось зацікавить, ми зупинимося і поговоримо про це більш детально? – пропонує заступник директора. Я ж у цей час намагаюся роздивитися все, що мене оточує. У моїй уяві, виробництво мало б представляти з себе тихе й більш-менш чисте приміщення, з купою спеціальних пристосувань для зручного пересування незрячих людей. 

Натомість я бачу справжнє заводське обладнання, через гудіння якого доводиться постійно перепитувати сказане Георгієм Тимофійовичем. А у повітрі відчуваються запахи різноманітних хімічних сполук, від яких проти волі починаєш рідше дихати.

– Це гальванопокриття... Тут порошкове фарбування... Знаєте, що це? Це насоси, які ми самостійно виготовляємо, – не перестає розповідати гід, але я в цей час не можу відірвати погляд від людей. 

Раз у раз з різних дверей виходять, а то й вибігають незрячі працівники, щоб за мить без допомоги інших опинитися в сусідніх приміщеннях. Дивуюся цьому і ловлю себе на думці, що не такі вони й безпорадні, якими здавалися до цього. 

В одному з цехів мені розчаровано повідомляють, що більша частина працівників вже розійшлася по домівках. Як альтернативу пропонують подивитися, як проходить намотування котушок та упаковка насосів. 

– Крім УТОСа нам важко знайти іншу роботу. Хіба що у якийсь супермаркет, щось фасувати або вантажником, якщо здоров’я дозволяє, – розповідає Валерій Мельник. Він слабозорий. Останні роки чоловік сидить за спеціальним верстатом і намотує котушки для насосів.

Валерій Мельник

Протягом нашої розмови він намагається не відволікатися, а трішки пізніше я дізнаюся, що його місячний прибуток залежить від обсягу виконаної роботи. Тому навіть наш десятихвилинний діалог може позначитися на його наступній зарплаті.

– Якби я міг знайти щось інше, вже давно пішов би, – говорить чоловік. – Працюємо практично без перерв, а інакше не заробиш. Зарплати дуже маленькі. Більше двох з половиною тисяч гривень я не отримував. Це при умові, що працював повний місяць. А часто роботи просто немає. 

Роботи немає через спад виробництва. У керівництві УТОС пояснюють, що виготовляють якісну продукцію, але вона не може конкурувати зі своїми більш дешевими китайскими аналогами. Чимало проблем виникає і з реалізацією. Виробництво не має держзамовлення, тому прибуток залежить безпосередньо від кількості знайдених покупців і кількості проданого товару. 

Віра Миколаївна

Недалеко від Валерія, за аналогічним верстатом, сидить Віра Миколаївна. Жінка дивиться у мій бік, але майже не бачить мене. У неї від народження всього 10% зору.

– Ми робимо те, що можемо робити. Інваліди не вибирають роботу, – говорить Віра, – Раніше ми кришки виготовляли, і роботи тобі було побільше, а значить і жилося краще. Зараз як, є робота – працюємо, немає роботи – сидимо вдома. 

За зміну Віра Миколаївна намотує 120-130 котушок. Більше не може. А менше – не можна, бо зовсім не отримає грошей.

У всій нашій області на сьогоднішній день збереглися лише два підприємства, які працевлаштовують незрячих людей. Вінницьке, а ще одне в Бару. На них працює кілька сотень людей з інвалідністю. Одним з таких є Віктор Норенко. Він майстер складального цеху. Під його керівництвом збирають, перевіряють, упаковують та здають на склад насоси. 

Віктор Норенко

Віктор розповідає, що в нього було кілька травм, після яких почав падати зір. Найближчими роками його зір повністю зникне.

– Жити стане однозначно складніше. Це буде проявлятися у всьому. Бачите цих працівників? – вказує рукою у бік кількох чоловіків. – А тепер дивіться, який нюанс: я майже сліпа людина, а вони зрячі. Але я майстер, а вони звичайні робітники. Однак коли у мене зникне зір, ми поміняємося місцями і я буду виконувати роботу, яку хтось з них буде мені доручати. 

Після цих слів у мене виникає купа питань про те, як же, напевно, страшно жити у вічній темряві. Хіба можна до неї звикнути? Як адаптуватися до зовсім іншого світу? Особливо, якщо до цього ти його міг бачити. 

Віктор спокійно пояснює, що втрачаючи зір поступово, сприймаєш це більш-менш безболісно. Просто звикаєш до того, що це неминучість і не робиш з цього трагедії.

– У вас все добре, вам взагалі про це думати не потрібно. А для нас це реальність. Ми поступово підходимо до цього, паралельно налаштовуючи себе, – продовжує майстер цеху. – Наприклад у людини болить нога. І лікар їй каже, що через рік вона буде кульгати, а через два взагалі не зможе ходити. То що ж тепер цій людині робити? Вже зараз перестати ходити? Почати вбиватися через те, що і так колись станеться? Звісно ні.

Неподалік від місця, де ми щойно говорили з Віктором працює Валентина. Вона пакувальниця: «Ой, ні-ні, розповідати нічого не хочу. Бачите, ми наче скажені зараз. Роботи багато», – пояснює жінка і береться поміщати черговий насос у коробку. 

– У нас зовсім не солодке життя, але жити все одно треба. І радіти кожному прожитому дню, – повертаючись до мене через кілька хвилин говорить Валентина. – Ми не бачимо очима, але ми зрячі душею. А є люди зрячі, але темні всередині. 

Валентина

За словами Віктора Норенка раніше перед підприємством вишикувалася черга із покупців. А зараз через конкурентів замовлення на їхню продукцію значно скоротилися.

– Ми всі переживаємо, що в один прекрасний день це все може закритися. Я не кажу, що так має бути, але все можливо. Якщо промислові гіганти закриваються, то що може статися з нами? – припускає Норенко. – Тут далеко не ідеальні умови, але  якщо виробництво стане, всі ці люди будуть нікому не потрібними. Без допомоги держави або бізнесів нам буде дуже важко.

Тієї ж думки в.о. директора Анатолій Коваль. Він розповідає, що підприємство постійно втрачає гідних фахівців, а роботи у тих, які залишаються стає все менше: «Якщо бути оптимістом, то ми ще тримаємося. Якщо песимістом – ситуація критична. Час грає проти нас».

Коваль говорить, що коштів, які сьогодні отримує УТОС недостатньо для ведення успішної виробничої діяльності. 

Анатолій Коваль

– Ми знаходимося у постійному пошуку потенційних партнерів та інвесторів. Нам не потрібно давати просто так. Ми хочемо співпрацювати на взаємовигідних умовах, – продовжує в.о. директора. – Наші люди сумлінно виконують роботу, але їхні можливості обмежені. Тому було б чудово, якби на нашому виробництві хтось побудував якусь лінію. Наприклад з виготовлення картонних коробок або паперового посуду, який сьогодні дуже актуальний. Це нові можливості та нові робочі місця для незрячих. 

Наразі працівники вінницького УТОС самостійно виготовляють п’ять видів електронасосів, електронагрівачі, кип’ятильники та електроплити. Останньою розробкою підприємства стали інтелектуальні звукові маяки «Mobilus-УТОС» для незрячих. 

З-поміж інших вони відрізняються тим, що не створюють зайвого шуму. Маяк вмикає звуковий сигнал тільки тоді, коли до нього наближається незряча людина. 

Для активації маяка розроблено безкоштовний додаток або брелок для тих, хто не користується смартфоном.

Такий винахід орієнтує незрячих або слабозорих людей, де саме знаходяться двері транспорту або вхід у різні установи.

Читайте також:

Життя у темряві: історії незрячих вінничан 

















































































