Життя у темряві: історії незрячих вінничан

  • Кожен із героїв нашої публікації втратив зір з різних причин. І тепер змушений жити на дотик.
  • Їм постійно доводиться орієнтуватися у просторі та час від часу звертатися за допомогою до перехожих.
  • Незрячі вінничани розповіли, як їм живеться поруч із нами, чим їх не влаштовує Вінниця та що необхідно негайно змінювати.
Життя у темряві: історії незрячих вінничан

13 листопада світ відзначає Міжнародний день незрячих. Спеціально до цього дня ми поговорили з людьми, які втратили зір з різних причин у різні періоди свого життя.

Мета наших інтерв'ю полягає в тому, щоб дізнатися, з якими проблемами стикаються незрячі люди, як до них ставляться інші і що необхідно міняти для полегшення їхнього життя.

Анна Кучерук

32 роки, масажистка,  зір практично відсутній

– Проблеми із зором почалися ще в яслах. Я почала жмуритися. Батьки повели до окуліста, який поставив діагноз – пігментна дистрофія сітківки. Це означає, що протягом декількох років, зір мав би впасти. Наскільки, ніхто сказати не міг.

Зір падав до п'ятого класу. Зупинився на одній сотій відсотка. Це означає, що я практично не бачу. Можу відрізнити день від ночі. Чоловіка від жінки. Але сказати, якого кольору у людини очі або волосся – не можу. Навіть свою дитину серед інших не зможу знайти.

Я закінчила школу для незрячих, а потім і харківський педуніверситет – вчитель музики молодших класів. Вступити до вузу було не складно. Куди складніше реалізуватися і знайти роботу після нього.

У звичайну школу не брали. А спеціалізованих у Україні всього п'ять. Вакансій на той час у них не було.

Мені порадили закінчити харківський медичний коледж і стати масажисткою. Я довго вагалася, але вирішила вступати. Все-таки, це найактуальніша професія для незрячих.

Закінчила. Повернулася додому до Слов'янська і влаштувалася у лікарню, де пропрацювала три роки. Потім почалася війна. Довелося їхати. І ось я у Вінниці.

Люди цураються незрячих

– У незнайомому місці мені вистачить, хоча б раз пройтися з чиєюсь допомогою. Далі запам'ятовую сама: по поворотам, перехрестям або яскравим будівлям. Я навіть навчилася розраховувати приблизну кількість кроків.

Постійно доводиться контактувати з іншими людьми. У здебільшому, щоб щось запитати. І це найбільша проблема. Хтось відповідає, а хтось ні.

Деякі нас цураються. Побачити інваліда, дня них рівнозначно походу в зоопарк. Нерідко люди намагаються зробити вигляд, що нас не чують. Намагаються абстрагуватися. Адже жити поруч із нами – не означає приймати нас.

Розраховую тільки на себе

– Чим більше місто, тим більше у ньому цивілізації. Тут приділяється більше уваги потребам візочників, нечуючих, незрячих. У маленьких містах навпаки.

Все тому, що там менше перевірок. А чим менше контролюють роботу чиновників, тим менше вони її виконують.

У Вінниці з цим простіше. Тут багато озвученого громадського транспорту. Але не скрізь це працює. Може деякі водії заощаджують заряд акумуляторів або світла, і тому не завжди зупинка оголошується?

У мене були випадки, коли в очікуванні потрібної зупинки я проїжджала через півміста. Для мене це проблема. Я не дуже добре знаю Вінницю і іноді не можу розгледіти потрібну мені зупинку. Особливо якщо це вечір. Тому моїм орієнтиром служить оголошення з гучномовця.

Маршрутки не оголошуються взагалі. У них тільки питати. Але навіть після того, як ти попросив водія зупинити у певному місці, він може забути, а куди подітися далі – твої проблеми.

Світлофори теж не всі озвучені. На одній стороні звук є, а на інший немає. Ти стоїш і не знаєш, коли йти. Так наприклад на Лісопарку.

Доводиться чекати людей і просити допомогти. Іноді йдеш за тими, хто переходить дорогу. Але все одно не знаєш, вони йдуть на зелений або перебігають, тому що поруч немає машин.

Супермаркети – це окрема розмова. Доводиться колами бігати по залу в пошуках консультантів. Іноді хтось говорить, щоб я шукала співробітників по спецодягу. А що мені той одяг, якщо я не зможу розпізнати його на тлі інших людей.

Коли я йду до супермаркету я вже знаю, що мені потрібно купити. Навіть знаю, де воно лежить. Але вибрати із купи цінників і виробників не можу.

На вулиці я взагалі не можу розслабитися. Адже багато місць взагалі для нас не пристосовані. Доводиться розраховувати, тільки на себе і напружувати залишки свого зору. Без нього мені було б набагато складніше.

Дмитро Гурський

29 років, пакувальник,  не бачить з 17 років

– Ми були підлітками. Багато чого не розуміли. Багато гуляли. І якось знайшли занедбаний металевий балон. Почали його колупати. Через кілька хвилин він розірвався прямо піді мною. Відірвало кілька пальців на руці, було багато крові, швидка і кома. Балон став останнім, що я бачив у житті.

Коли я прийшов до тями, одразу ж почав адаптуватися до нових умов. Я розумів, що не зможу більше бачити, тому ходив по лікарні, досліджував і вивчав. Намагався орієнтуватися у просторі.

Найскладнішим було не визнання нової реальності, а переживання того, що мене покинули друзі. Вони відмовилися від мене. Деякі робили вигляд, що не бачать мене. Насправді ж не бачив їх я.

Ми маємо право працювати

– При працевлаштуванні, були проблеми з окулістом. Тоді я проходив профогляд для роботи в УТОС (Українське товариство сліпих - авт.) у бердичівській лікарні. Усі лікарі підписалися, а окуліст відмовився. Мовляв, не маю права працювати.

Я намагався пояснити, що можу бути допущеним до роботи в УТОС при дотриманні спецумов. Те ж саме йому пояснювали й представники підприємства. Але він навідріз відмовився. Довелося їхати без підпису окуліста.

Етична сторона медалі

– Більшість незручностей виникають із пересуваннями по місту. Водії не завжди чекають, коли я намагаюся намацати кнопку, щоб відкрити двері трамваю. А маршрутки взагалі не пристосовані до незрячих.

Пам'ятаю спитав на зупинці номер транспорту. Ніхто не відповідав. Хоча я знав, що поруч є люди. Я перепитав. Знову тиша. А потім ціла компанія почала з мене реготати. Після цього вони пішли геть.

Був ще випадок у маршрутці. Я їхав сидячи. Вільних місць у салоні не було. На одній із зупинок зайшла літня дама, встала наді мною і почала дорікати в тому, що я не поступаюся їй місцем. Хтось їй сказав, що я незрячий. Але її це не збентежило. В її розумінні, якщо я молодий, то можу постояти.

Звичайно є й хороші люди. Вони запитують, на який транспорт я чекаю, чи на тому боці стою. Можуть пропустити свій транспорт, щоб посадити мене. Залежить на кого нарвешся.

Головне не впадати у відчай

– Я сам можу вийти у магазин, пропрасувати чи випрати речі. А ось поїхати на ринок за речами, буде важкувато. Змушений звертатися до соціальних працівників або до знайомих.

Практично всі справи, у яких є гроші, доводиться вирішувати з кимось. Адже нажитися на тому, що я не зможу побачити, наприклад, решту, знайдеться багато охочих.

Дивно, але у нас є проблема і з лікарнями. Маю на увазі пандуси. У багатьох місцях їх просто немає. Ще хотілося б, щоб держава приділяла нам більше уваги. Наприклад придбала спеціальні плеєри, магнітофони, годинники, можливо озвучені телефони. Адже не кожен може собі його дозволити.

Бути незрячим складно. Але я намагаюся не впадати у відчай. Адже у мене є батьки, дружина, квартира і робота. У вільний час я плету рибальські сітки, ловлю раків і ходжу на риболовлю. Здається у мене є все, що і у тих, хто бачить.

Леонід Кучерук

36 років, оператор комп'ютерного набору спеціалізованої бібліотеки для незрячих, не бачить з народження

– Я народився на 26-му тижні вагітності і був глибоко недоношеною дитиною. При народженні я важив всього 860 грамів. І для збереження життя довелося жертвувати зором і покласти мене в барокамеру. Там мені спалили сітківку. Проте я залишився живим.

Я ніколи і нічого не бачив. Навколишній світ сприймаю на смак, на слух, нюх, дотиками, фантазією, напрацюваннями дитинства і робочими напрацюваннями.

Знаю, що сонце жовте, трава зелена, небо блакитне, але не можу навіть уявити, що таке колір.

А ось описати якийсь предмет можу. Але спочатку мені потрібно помацати його руками. Так він відображається в моєму прообразі. Наприклад, я знаю, як приблизно виглядає автомобіль. Як виглядає літак – не знаю. Так само з планетами, знаю, що вони є, але що собою представляють не можу уявити.

Орієнтація за допомогою ехолокації

– При виході з будинку мені потрібно орієнтуватися в просторі. Наприклад в магазин я можу піти без тростини. Прогулятися далі, значно важче. Адже на шляху можуть бути непередбачені перешкоди. Наприклад припаркований на тротуарі автомобіль.

Ще користуюся ехолокацією. Це означає, що я ляскаю в долоні і прислухаюся до відлуння. Якщо поруч є будівля, то я чую відлуння і таким чином орієнтуюся у просторі.

Часто люди навіть не розуміють, хто я і що зі мною таке. Вони можуть дивитися, що я стою перед проїжджою частиною із піднятою рукою, але все одно не підійдуть. Мабуть думають, що я псих, який втік із божевільні.

Квота для депутатів з інвалідністю

– Колись у Вінниці була школа для незрячих. Я працював у ній викладачем історії. Але держава вирішила впровадити інклюзивну освіту. Тому школу закрили.

Можливо ідея непогана. Але засобів для інклюзії у звичайних школах немає ніяких. І коли незрячі потрапляють у школи для зрячих, вони втрачають свій потенціал та інтелект. Ними там ніхто не займається.

Інклюзія – це добре. Але незрячу дитину має вчити викладач, який вміє працювати з такими дітьми. Він повинен знати шрифт Брайля. А так виходить, що дитина на самоті сидить за останньою партою і до неї нікому немає справи.

У Верховній Раді повинна бути квота для депутатів з інвалідністю. Має з'явитися позафракційне об'єднання з проблемами інвалідності. Представники незрячих і нечуючих мають бути в органах виконавчої та законодавчої влади. Тільки тоді може щось покращиться.

За великим рахунком ми самі по собі. Нам кажуть, що про нас дбають, але нам складно розуміти психологію цих людей. Ми ж не бачимо їх міміку. Вони можуть говорити одне, думати друге, а робити третє. І ми про це ніколи не дізнаємося.

Коментарі (2)
  • Iryna Sarancha

    Державна реабілітаційна установа "Центр комплексної реабілітації для дітей з інвалідністю "Промінь" розпочав методичну роботу щодо створення групи для дітей з тотальними та важкими порушеннями зору. Контактні телефони 097749-05-44, 0432-67-27-30. Пропонуємо Анні Кучерук роботу у нашій установі.
  • Евгений Белоус

    Найболючуша проблема - відсутність зору. Скільки незрячих у найкомфортнішому місті України?  Як влада турбується про них? Проблем у кожного стільки, що ця категорія випала з поля зору городян і влади. Турботу про них потрібно привертати з дит. садка та школи, а їм змиритись з долею і пристосовуватись до сурових реалій сьогодення і чекати свого дня коли про них згадають і бодай в чомусь покращать їх існування у цьому світі
02:22 Трагедія на Київській: водій сріблястого авто насмерть збив людину і втік 23:18 На Київській Ford на смерть збив чоловіка і втік. Шукають водія та свідків (оновлено) photo_camera 22:01 Хліб в Україні подорожчає на 20 відсотків. Експерт розказав причини 20:59 Дизайн зміниться. В Україні введуть в обіг нові купюри 20:39 Що вінницькі старшокласники думають про навчання в університеті? - Спеціально до Дня студента 17:57 «Католики теж мають право на свято». Вінничани про новий вихідний 25 грудня photo_camera 17:01 Рада хоче скасувати 8 Березня і перенесення вихідних на понеділок (ОПИТУВАННЯ) 16:14 Студентські роки: як це було у таксиста, оператора тиру, баристи та продавця photo_camera 16:01 На Вінниччині загорівся храм. Гасили трьома пожежними машинами 15:19 У Вінниці презентували машини з майбутнього. Купити їх можна прямо зараз! (Новини компаній) 15:19 За опалення — від 2000 гривень. Жителям на Артинова прийшли «космічні» платіжки 15:02 Природа підготувала погодні сюрпризи на ці вихідні дні (18 та 19 листопада) 14:01 Водіїв попереджують про затори. Ремонтуватимуть дорогу біля Епіцентру

У Нацбанку заявили про те, що в даний час фахівці працюють над новим дизайном української національної валюти.

Перший віце-спікер українського парламенту Ірина Геращенко вважає, що потрібно скасувати вихідний 8 березня, а також перенесення...

Синоптик повідомила, якою буде погода в суботу та неділю.

Вінницьку об’їзну дорогу зі сторони міста Хмельницького будуть ремонтувати. Як краще об’їхати цю ділянку?

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up