«І ведмеді у нас були, а як же»: про життя уральської бабусі, яка переїхала до Вінниці

«Мені нічого і не снилося, що ви сьогодні приїдете», — здивовано говорить Зінаїда Василівна і пускає мене у своє скромне помешкання. З меблів тут кілька шаф радянського зразка, невеликий стіл, стара тумбочка, ліжко і килим на стіні. На підвіконні з десяток вазонів. Говорю, що дуже красиві і запитую, як вдалося виростити їх такими соковито-зеленими: «А весь секрет в аурі», — не задумуючись відповідає усміхнена бабуся. 

Зінаїда Василівна швиденько застрибує в чорні туфлі на маленьких підборах, з хвилину крутиться перед дзеркалом, а потім повертається і вказує рукою на стілець навпроти. Сама у цей час вмощується на ліжко і кілька секунд теплим поглядом, що ним наділені лише бабусі, роздивляється мої очі.

— Ну що про мене старуху говорити? — питає жінка. — Наче нічого і не робила для своєї популярності, а журналісти так і ходять до мене.

Це правда. Останнім часом Зінаїду Василівну навідало чимало журналістів. Було і телебачення, і преса. Усім раптом стало цікаво дізнатися, яким було життя 93-річної бабусі з Уралу. 

— У нас була велика та дружня родина. Я, Саша, Ваня, Сергій… Двоє моїх братів загинули на фронті. Що сталося з іншими, якщо чесно, пригадати не можу. Я була у родині п’ятою, найменшою. 

Під час війни ми голодували. Не сказати, що сильно, але голодували. Батьки мали земельну ділянку неподалік дому. Що на ній виростало — тим ми і харчувалися. Інколи нам видавали хліб. Мама різала його на рівні шматочки і ділила між усіма нами. 

Ми жодного разу не чули, щоб батьки сварилися. На нас вони також ніколи не кричали. Через це, мабуть, було легше переносити ті часи. Коли вдома з близькими тобі тепло, то навіть їсти вже не так сильно хочеться. 

Я уралочка. Себто дівчина з Уралу. Але правильніше, мабуть, буде сказати — уральська бабуся. Народилася у Нижньому Тагілі. Там виросла і прожила більшу частину життя. Себе пам’ятаю з п‘ятирічного віку. Пам’ятаю, як зароджувалося моє місто. Як в нього приходила індустріалізація. Як будували завод, де виготовляли вагони. Як потім його розширили та почали виготовляти танки, також пам’ятаю.

До цих пір люблю своє місто. Хоча і не можу пригадати, коли навіть приблизно там була востаннє. З дитинства я звикла жити скромно. Тому ціную кожний спогад тих часів. Усі вони для мене яскраві. 

У нас там такі ліси були, — просто чудо. Батько любив ходити до лісу. І завжди чомусь тягав з собою мене. Що йому було з того, я досі не розумію, але мені було страшенно цікаво та весело.  

Заходиш в ліс, дивишся під ноги, а земля вся брусницею всіяна. Проходиш трішки далі, а перед тобою виростають сосни. Ти починаєш ковзати очима по стеблу, а він аж до неба тягнеться. Верхівки і не побачити, такі там сосни ростуть. 

І ведмеді у нас були, а як же. Пам’ятаєте картину Рєпіна, де ведмежатка зображені? Це ж Рєпін її написав, правда? (Зінаїда Василівна має на увазі картину Івана Шишкіна «Ранок у сосновому лісі», — авт). Ось прямо таку картину я одного разу і побачила. Один, значить, великий був, другий поменше, а третій зовсім крихітний.

Батько мене тоді схопив: «Тихше, шепоче, мовчи, мовчи, а то побачать». Притис мене до себе. Напевно спасти хотів. Обійняв і думає: «Ось, врятую їй зараз життя».

Говорять люди на Уралі завжди суворі жили. Можливо. Але як на мене, то просто час такий був. Зараз-то вони вже, мабуть, не такі суворі. Ось ви на мене подивіться. Я ж там народилася і виросла. Невже я суворо виглядаю?

Літо на Уралі буває, але таке коротке, що пролетить і не помітиш. Коли тепло, ми купатися любили. Біля будинку став великий був. Там і рибки різні водилися. Пам’ятаю місток дерев’яний. Ти до краєчка підходиш, а він погойдуватися починає. Хитається-хитається, а потім плюх, — і ти вже у воді. Дітьми ми любили там час проводити.

У мене мрія була. Все море побачити хотіла. Поплавати в ньому. Подихати солоним повітрям. Я багато читала. І про море знала багато. Але знала як, теоретично.

Мрію здійснив чоловік. Він повіз мене в Сочі. Зараз не знаю, але раніше це місто вважалося курортним. Люди там якимись особливими здавалися. Теплими, наче, м’якими. Чоловік в ресторан мене водив, як кохану дружину. Ми пообідали там, випили по чарочці. Все там було.

Чоловік мій спочатку стрілочником працював на залізниці. Потім художником при драмтеатрі. Декорації різні робив. І картини писав. Ходив до лісу на етюди. Я дуже шкодую, що коли сюди збиралася, нічого з його робіт не прихопила. Він справді вмів красиво писати. 

Чоловік завжди був для мене красенем. Якось він умів так робити, що все навкруги здавалося саме таким, яким має бути. Він казав, що якби мене не зустрів, то нікого більше не зміг би полюбити. Це так він мене заспокоював. Я задоволена ним. Разом двох дітей виховали. Непогані люди з них вийшли.

Не можу згадати, коли востаннє з ним бачилася. Все вже стерлося з пам’яті. Але я не сумую з цього приводу. Про нього у мене лишилися найкращі спогади. Я не наважуюся вишукувати в пам’яті щось інше. Най все лишається так, як є.

Я би хотіла побачити своїх дітей. Дуже навіть за ними сумую. Але зв’язок між нами давно втрачений. З сином не говорили вже багато часу, а з донькою востаннє спілкувалися десь два роки тому. Ви не подумайте, вони дуже добре до мене ставляться.

Знаєте, до України я приїхала через те, що щось змусило мене це зробити. Можливо навіть самотність, не знаю. Я би не хотіла заважати своїм дітям жити. Не стала би нав’язуватися. Знаю, що донька живе далеко за кордоном. Я на неї не ображаюся. Звісно, було трішки гірко від їхнього мовчання, але тільки спочатку. Потім я зрозуміла, що у них інше життя. Інші люди навколо. Вони вживаються в свої нові ролі. Чого ображатися?

Колись я працювала на швейному виробництві. Спочатку простою швачкою, а потім почала робити свої речі. Мені це дуже подобалося. Береш якусь стару річ, переробляєш і, наче, знову у новенькому ходиш. Деякі навіть думали, що я модель якась. 

Ми і покази організовували. Давали оголошення в газеті, що такого-то числа буде показ мод. Люди приходили. Дивилися. Їм було цікаво. Ну все як у кіно, розумієте про що я? Я з вдячністю згадую ті часи.

Якщо не помиляюся, то у Вінниці я вже дев’ять років. До цього жила в якомусь іншому будинку для літніх людей. Як довго, навіть не знаю.

На життя своє я не ображаюся. Мене не те щоб люди любили завжди, просто якось з розумінням ставилися. Зараз ось з розумінням до моєї старості. Я ж взагалі не скандальна людина. Ніколи не мала великих конфліктів.

Мені немає на що жалітися. Живу в одномісному номері. Мене тут годують. Ось сплю. Та що ж мені від життя ще треба? Я вже стара. Маю стільки років. І мені ще такі умови створили. Суглоби підлікували, зараз навіть без палички пересуваюсь. Скажіть мені, миленький, чим же мені бути не задоволеною?

Думаю, що життя я прожила правильно. Прикрощі переживала, а радість приходила сама. Не хочу нікого обманювати, тому не буду говорити, що у своєму віці маю сильну жагу до життя. Слава Богу, що мозок ще трішки працює, а в голові думки тримаються. Мова у мене може кострубатою вже стала, але тим не менш я почуваю себе нормальною людиною.

Не вважаю, що позбавлена чогось. Йду коридором, а зі мною вітаються, до себе запрошують, хтось до мене інколи приходить. У мене й гадки ніколи не було, що на 94-му році до мене, як до нормальної людини, прийдуть і захочуть поговорити, а я зможу щось розказати. Знаєте, милок, на сьогоднішній день, я вважаю себе щасливою людиною.

Читайте також:

Їм тут місце. Чому мешканці пансіонату для літніх людей такі щасливі

Місце, де життя тільки не починається: за дверима вінницького хоспісу

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.