Їм тут місце. Чому мешканці пансіонату для літніх людей такі щасливі

Коли я прийшов без попередження і спитав, чи можу прямо зараз подивитися, у яких умовах живуть люди він сказав: «Немає проблем». Директор пансіонату запевнив, що заклад повністю відкритий і, як він сам висловився: «Ми працюємо під прозорим кутом».

– У нас молода команда, яка докладає максимальних зусиль для того, щоб нашим мешканцям і працівникам тут було комфортно. Щоб люди почували себе як вдома, а не у лікувальному закладі. Щоб не було професійного вигорання. Щоб вони йшли на роботу з радістю, а з роботи з гордістю, – пояснює директор пансіонату Сергій Якубовський.  

Ми сидимо у його просторому, але скромному і не дуже світлому кабінеті. Вочевидь до мого візиту проходила нарада, тому що крім нас тут ще дві його заступниці та заступник. Справді молоді. Хлопцю на вигляд не даш і тридцяти.

– Не все завжди виходить так, як ми плануємо. Є певні проблеми і ми цього не приховуємо, – продовжує Якубовський. – Ми за те, щоб ви висвітлили все, як є. Любимо читати про себе і хороше, і погане. Вчимося і намагаємося виправляти помилки. Не помиляються тільки ті, хто не працює.

Виходимо з кабінету. У приймальній на директора чекають двоє літніх мешканців.

– Чого бурлаки хочуть? – запитує усміхнений керівник.

– Не бурлаки, а козаки! – вміло виправляють візитери, проходять всередину і всі разом зникають за директорськими дверима. Ми ж йдемо на екскурсію.

У пансіонаті 240 мешканців. З них 130 моломобільні

Заклад сам по собі специфічний. Раніше це був будинок-інтернат геріатричного профілю, а два роки тому його перепрофілювали на пансіонат. Тут є два крила: для тих, хто ходить і тих, хто лежить. Ще бібліотека, комп’ютерний кабінет, музей, кімнати відпочинку та їдальня. З неї до цих пір тягне ароматами обіднього борщу і, здається, компотом.

Тепло. Градусники завмерли на позначці 20°C. Ми стоїмо у гостьовій на другому поверсі. Навкруги людно. Кожен зайнятий чимось своїм. Наприклад Саша Козак читає реп.

Саші 22 роки. У нього вроджений артрогрипоз

– Музикою займаюсь, репчіком, – говорить хлопець. – Щось сам пишу, з іншим мені допомагає один «пацик». Люди зараз злі, тому частіше патріотичне виходить.

Нещодавно він прилетів з Грузії. У Тбілісі проходив міжнародний творчий фестиваль, куди його запросили у якості учасника. Виступав з авторською піснею «Козаче».

– Що можу сказати, люди реагували по-різному. Не всі ж українську розуміють, – продовжує Саша. – Зараз працюю над новими піснями. У мене вже є три офіційні. Всі інші демки. Більш старші люди радять не кидати, кажуть розвивайся. Я і сам про те знаю.

Саша читає уривок зі своєї пісні «Козаче»:
«Привіт, друже, чому ти сумний?
Уже весна, а радості – її нема!
Що сталося, козаче?
Чому так небо плаче?»

За десять метрів двоє чоловіків грають у шашки. Сили Юрія Григоровича та Кості поки що рівні. В обох лишилося по вісім потенційних дамок.  

– Костя в нас буквально півроку. Спочатку зовсім поганий був. Зараз підтягуємо його. Граємо, ось, – після чергового ходу говорить Юрій Григорович. Він щоранку проводить у пансіонаті зарядку. Потім протягом дня займається з мешканцями різними фізичними активностями. На гімнастику в середньому приходить 14 людей. Записано 27. У більшості тут малорухливий спосіб життя. Їм це потрібно.

Гра в шашки. Костя та Юрій Григорович

Костя розповідає про травму дитинства, закінчений університет «Україна», спеціальність соціального працівника і кохану людину.  

– У мене дуже хороша дівчина Оля. Їй 21 рік, – говорить Костя. – Якось ми їздили до лісу, там її вперше і побачив. Завжди проводжаю до їдальні. І забираю звідти. Мені тут не нудно.

Костя обожнює читати. За вечір може «проковтнути» цілу книжку. Останнім часом цікавиться історичною літературою. Улюблена «Чотири броди» Стельмаха. Подобаються і оповідання Довженка. Все запам'ятовує і може переказати.

Скоро в дамках. Костя на Юрій Григорович

У комп’ютерному класі, що також розташований на другому поверсі, завжди є відвідувачі. Тут викладають кілька навчальних курсів, зокрема комп’ютерну грамоту.

Зараз вільний час. Деякі мешканці прийшли посидіти в соцмережах, дивитися фільми або слухати музику. Один з таких Саша. Він сидить у рожевих навушниках і щось тихенько наспівує.

Саша слухає музику

Нещодавно він виступав на великій сцені. У філармонії. Співав «Сину мій» Поплавського: «Плакало півзали. Тепер вибираю щось інше. “Снег кружится”, подобається мені. Під неї плакати точно не будуть» – сміється хлопець.

Нашу розмову підслуховує Іван Миколайович – сивий чоловік у темному светрі та спортивних штанях. Представляється мені розвідником.

– Я на завданні. Розвідка заслала мене сюди з Парагваю. Треба дізнатися, хто чим дихає, що робить. Маю вже багато даних, – говорить дивакуватий чоловік. – Іспанську? Авжеж знаю. Але своїх таємниць видавати не буду.

Парагвайський розвідник Іван Миколайович

Працівниці говорять, що Миколайович до всього має свій коментар. Чоловік він з гумором, а ще активний.

Іван змінюється в обличчі і замість усміхненого дідуся на мене дивиться серйозний чоловік.

– Вже 16 років, як на пенсію пішов. Був старшиною у міліції, – говорить Іван Миколайович. – До цих пір все пам’ятаю. Навіть випадки застосування зброї. Сказати?

– ... Для захисту громадян від нападу, який загрожує їхньому життю. Для звільнення заручників, припинення масових заворушень, для відбиття атаки… – невпинно торохтить старшина. – Ні, тільки не фотографуйте.

Миколайович. Конспірація

Дмитро навчився танцювати на протезах. Зараз відпочиває від них сидячи у візку. Любить бокс і футбол. Вболіває за «Шахтар», «Динамо» і збірну України.

Мешканці живуть за гнучким графіком. Хочуть на вулицю йдуть, хочуть гостей запрошують, хочуть телевізор вночі дивляться. Ніхто їм майже нічого не забороняє. За винятком харчування та медичних процедур. Вони за розкладом. Інший час вільний. Якщо дозволяє здоров’я, можна і до спортзали.

– Із задоволенням з вами поспілкуюся, – говорить незрячий важкоатлет Діма Комар. Він якраз виконував вправу на біцепс. – У минулому я майстер спорту з силового триборства. Хочу на паралімпійські ігри потрапити.

Великий Діма

Насправді він ніякий не майстер. І розряду в нього немає. Діма любитель, який вигадав собі легенди для полегшення емоційного стану. Можливо і життя загалом. А от спортом цікавиться по-справжньому. Багато про це розповідає.

– Навіть не повірите, є такий вид спорту, бокс для сліпих називається. Навколо боксерів гумовий джгут із дзвіночками. Спортсмен крок ліворуч – дзвенить. Праворуч – дзвенить. Туди не лізу. Хочу у силове триборство.

Сила

Говорить, що його станова тяга 270-280 кг. Що працював тренером. А ще просить «свиснути» паралімпійцям, щоб ті звернули на нього увагу.

Знову піднімає гантелю. Знову на біцепс. Пропонує спробувати і мені. Піднімаю. Діма, хоч і не бачить, але хвалить.

Міць

Потрапляю у поліклінічне відділення. Перша його частина обладнана для стандартної медицини. Друга – новий реабілітаційний центр, що відкрився минулого року. Тут кімната синглетно-кисневої терапії, кабінет стоматолога, ароматерапія, масажний кабінет і кімната для озокеритотерапії.

Масажний кабінет. Приміщення наповнене запахом масла з екстрактом апельсину. Подейкують, що через гарних медсестер чоловікам дуже подобається ця кімната

Сором’язлива Ганна Миколаївна чекає на озокеритотерапію, яку створено для лікування захворювань суглобового апарату, хребта, розтягувань

У минулому інженер колгоспа Федір у кабінеті озокеритотерапії

Анастасія та Валентина релаксують на ароматерапії. Дихають запахами хвойного лісу та насолоджуються звуками природи: «По-людські тут», – говорять

Костя і Анатолій у соляній кімнаті. Сіль тут росте прямо з підлоги, стін і стелі. З колонок грає східна музика

Десятки літніх людей проходять повз мене коридорами: комусь на масаж, комусь проконсультуватися, комусь, як Зої Борисівні, до фізіотерапевта на прийом. Поки вона чекає на спеціаліста ми говоримо. Довго і про все.

– Ви ж розумієте, як багато неприємностей старі приносять в дім. Особливо для молодих людей. Ця віртуальна можливість (інтернет - авт.) практично зриває їм голову. Дорослі не розуміють, що і як з цим робити, – міркує Зоя Борисівна.

Зоя Борисівна. До лікаря

– Пам’ятаю моя свекруха підходила до стаціонарного телефону і боялася його набирати. Мій син вчив бабусю. Його син вчив мене, які треба натискати кнопки, коли заходиш в інтернет. Принаймні Google та Windows я засвоїла. Можу друкувати. За всіма іншими фокусами не встигаю.

Зої 82 роки. Все життя вона не жалілася на стан свого здоров’я і зараз не збирається здавати. Говорить, що за плечима тільки половина життя. Її грецькі пращури вважали, що ті, хто помирає раніше 120 років, помирають практично у колисці.

Федір і Зоя Борисівна

– Не хочу лежати тюленем, як робить багато з наших. Чого вони лежать? Бо вони не знають чим зайнятися. У них маленькі знання. Мало того, вони не хочуть нічого більше знати. Частка «не» – найстрашніше зло, з яким я веду боротьбу.

До 25 років я росла. До 50 ростила дітей. До 75 онуків ростила. Зараз я вільна людина. Мені б почати розвивати свої здібності. Відкривати таланти. Оформляти якось знання та досвід набутий за стільки років.

Нам все можна і ми все можемо, якщо захочемо. Варто тільки пам’ятати, що не навантажуючи м’язи вони старіють. Не навантажуючи мозок – він всихає.

Наталя Василівна та її чоловік Дмитро Іванович. У них немає ані дітей, ані онуків, ані будь-кого іншого. Слідкують по ТБ за політичними подіями у світі. До цих пір не визначилися за кого будуть голосувати на президентських виборах

Антоніна дорогою до фізіотерапевта. Пережила окупацію нацистів, пропрацювала 35 років дояркою, доглядала дитину-сироту, мала сестру-близнючку

На голові у неї яскрава хустинка, з-під якої виглядають пасма сивого волосся. Вона відпочиває у ліжку, а коли помічає нас, починає якось наївно і по-дитячому усміхатися: «Ой, гості. Гості до мене прийшли», – радіє і намагається підвестися Ганна Григорівна.

Ганна Григорівна. Найстарша

Минулого місяця їй виповнилося 98 років. На сьогоднішній день бабуся є найстаршою мешканкою пансіонату. Вона не ходить, але співає. Їй важко говорити, але личить усмішка.

– Прожила ледь не сто років, але почуваю себе добре, – говорить Ганна Григорівна. – Все життя працювала у колгоспі: буряки сапала, кукурудзу, пшеницю жала. Дуже за життя наробилася. Ми дурно робили. За їжу. Тепер відпочиваю. Вже навіть зайвий відпочинок пішов.

У жінки є два онука. Один десь в Африці працює льотчиком. Інший військовий у Вінниці: «А ще у мене є правнуки. Вже катали мене на дворі», – вказуючи пальцем у вікно говорить прабабуся.

Секрету свого довголіття не знає. Можливо Всевишній плани на неї має. Можливо тому, що все життя не тримала ні на кого зла і всім задоволена: «Люди навколо хороші, від того і добре».

Ладна всіх обіймати

Кімнату, яка очікує своєї черги на ремонт, Ганна Григорівна ділить з двома сусідками Валентиною та ще однією Ганною. Бабусі живуть мирно, іноді розмовляють, а весь інший час мовчать. Можливо занурюються у спогади. Можливо їм просто вже не до балачок.

Ганна. Минулого року вийшла заміж за одного з літніх мешканців пансіонату. Це її перший шлюб. Жінка була щасливою. Була, тому що два тижні тому у чоловіка зупинилося серце. Згадуючи його вона завжди плаче: «Він хорошим був… Немає, більше його немає»

Валентина. Діабет призвів до ампутації обох ніг та втрати зору: «Добре було б, якби вже до Бога піти, а так… Важко жити без ніг, без очей»

Перед початком моєї мандрівки пансіонатом, директор закладу сказав, що люди мають приходити сюди і продовжувати жити нормальним життям, а не чекати у чотирьох стінах власної смерті. Для цього тут намагаються створити умови максимально наближені до домашніх.

Кімнат з великою кількістю мешканців у пансіонаті немає. Усі живуть по двоє, троє, а то й взагалі по одному. Меблювати можна як завгодно. Гостей приймати у будь-який час.

Раз на тиждень у кожній кімнаті проводиться генеральне прибирання, змінюється постільна білизна, брудний одяг забирають у пральню, чистий видають. Напевно саме через це у жодній з кімнат я не побачив бруду і не відчув лікарняного запаху або запаху старості.

– Молодою я мріяла про хатиночку коло ставка. І щоб у ньому обов’язково були качки. Я би розпалювала на дворі багаття, варила юшку. От було би діло, – Говорить Євгенія Костянтинівна, яка запросила мене до себе у гості. Жінка обожнює в’язати і любить закривати консервацію на зиму. – Хочете спробувати мою капусточку? А огірки? У мене і чорниця є, – сміється.

Гостинна бабуся занурюється у шафу, недовго чимось шелестить, а потім дістає звідти пакет. Всередині документи, якісь папери та її власний портрет. Тепер на мене дивляться дві пари одних й тих самих очей: старенької одинокої жінки і молодої та вродливої дівчини, у якої попереду ще все життя.

Євгенія Костянтинівна. Час летить

Донька хотіла забрати Софію до себе, але жінка навідріз відмовилася. Тут їй подобається більше: «То мене по телебаченню покажуть? То що це, рибочка, що це має бути? Як мені живеться розказати? Моя старість захищена. Доживати буду тільки тут»

Переселенка з Донецька Валентина Леонтіївна. Півстоліття пропрацювала вчителькою математики: «Заходьте, будь ласка. Ой, я ж без апарату. То де ж мої “вуха”... Намагаюся якомога менше лежати, бо важко потім вставати… Навіть у театрі була, але нічогісінько не розібрала. Я ж не чую»  

Ольга Трохимівна працювала вчителькою молодших класів і фізкультури. Обожнює читати вірші. Особливо авторства Ніни Гнатюк:
«Поки люблю і вірю, я живу
І землю всю вмістити прагну в серці,
А потім спілим яблуком в траву,
Щоб знов початись у малім серенці»

Є ще один неписаний обов’язок на плечах працівників пансіонату – відповідати деяким мешканцям на листи від імені їхніх рідних. Старенькі з трепетом пишуть братам і сестрам у далекі краї, а коли відповідей подовгу немає починають переживати, хворіти.

Одного дня їм все ж таки приходять довгоочікувані звісточки: «Дорога моя сестричка, моя кровинушка. У мене все добре. Я дуже за тобою сумую...» – старенькі читають і плачуть від радості, а перед сном обережно ховають цінний папірець під подушкою.

На ранок вони повторно переживуть його зміст і відправлять черговий конверт у Київ, Львів, Москву або інше місто, навіть не здогадуючись, що там вони вже давно нікому не потрібні.

Не дізнаються вони і про те, що їхні дорогі сестрички та молодші братики, нехай і не рідні, насправді сидять у сусідніх кабінетах, підбирають необхідні слова і тим самим дають надію та віру, що вони до цих пір потрібні комусь на цьому світі.

Міша та Альоша. Обидва молоді. Обидва невдало впали

Міша та картина осені, яку він почав малювати. А ще він вишиває. І має папугу Марго: «У мене є брати. Дуже рідко приходять. Зайняті постійно»

Старша медична сестра Світлана

Санітарка-роздавальниця Любов накриває столи до полуденка. Сьогодні кип’ячене молоко, хліб, пряники і печені яблука. Виявляється літні мешканці обожнюють смажену картоплю і страшенно не люблять в’язкі каші

В очікуванні полуденка

Вирішення питань

У гості

Додому після прогулянки

Доступність

У коридорі

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.