Місце, де життя тільки не починається: за дверима Вінницького хоспісу

Хоспіс – це останній земний притулок для невиліковно хворих людей. У народі кажуть, що туди приходять за смертю. Або, якщо точніше, щоби відтягнути цей момент на якомога більший термін.

Хоспіс – це коли усе життя уже позаду. І добре, якщо у пацієнта ще залишається свідомість: він може говорити, згадувати найкращі моменти свого життя, які у стінах цього відділення здаються такими віддаленими та фантастичними, але їх так хотілось би пережити знов.

Хоспіс – це біль. Фізичний, моральний, духовний. І не тільки пацієнтів, але і їхніх близьких також. Адже вони знають, що у будь-який момент їм можуть зателефонувати і сказати: «Вашої мами ( або тата, сестри, брата, дитини)... не стало. Приїздіть за тілом». Це й особистий біль персоналу, який чи не щодня дивиться у згасаючі очі людей, які завтра, сьогодні або навіть зараз можуть відійти у вічність.

Хоспіс – це місце, куди нікому не хочеться йти, а тим більше повертатися туди знову. До нього неможливо звикнути. Але ми спробуємо про це розповісти.

Цієї ночі помер кожен десятий

У Вінницькій області існує всього одне хоспісне відділення. Воно функціонує на базі міської клінічної лікарні №3, що на Старому місті. Одночасно там можуть надавати паліативну допомогу 35 пацієнтам. Це онкохворі люди і ті, які пережили інсульт. Зазвичай вони похилого віку. Але бувають і молоді. Хоча такі випадки поодинокі.

До хоспісу, що знаходиться на четвертому поверсі, нас проводить головна лікарка Наталя Шуткевич, яка по дорозі розказує про структуру закладу: «До відділення можна потрапити не тільки сходами. Ще є два ліфта. Але тим, що ліворуч, зазвичай, користуємося для транспортування померлих у підвал. Там у нас морг».

Помітно, що жінка фізично втомлена від одночасного підйому сходами та розповіді про будні відділення. А морально – від частого спуску ліфта. Саме того, що знаходиться ліворуч. Цієї ночі він добряче попрацював.

– Учора у відділенні перебувало 30 пацієнтів, а на ранок залишилося 27. Вночі троє померли. Тут це не рідкість.

Хоспіс створено для полегшення стану невиліковно хворих пацієнтів. У цьому відділенні за ними доглядають і забезпечують комфортні умови життя.

Тут намагаються зробити усе, щоб останні хвилини проходили без будь-якого болю: фізичного – завдяки медперсоналу, морального – завдяки штатному психологу, духовного – завдяки штатному священнику.

Опиняємося на четвертому поверсі. Перед нами великими літерами написано «Хоспіс». Відкриваємо двері. Заходимо. Навпроти дверей висить кілька ікон. В обидва боки від них тягнеться коридор. Він просторий і напівтемний. Його стіни завішані яскравими картинами, що їх колись дарували волонтери та благодійники.

А ще чуємо заплаканий голос жінки, яка сидить на лавці біля вхідних дверей.

– Ну як же немає? Ти що, знущаєшся? – говорить з кимось по телефону жінка. На голові у неї чорна хустина. На колінах розкладені документи.

– Щоб ви розуміли, це близька людина одного з померлих, – пояснює нам головна лікарка. Але ми вже здогадалися. Серед іншого, на її колінах, свідоцтво про смерть.

Їм краще на самоті

До нас підходить чоловік у білому халаті. Він невисокого зросту, на голові у нього залисина, а на шиї срібний хрестик. Це завідувач відділення Микола Яворовенко. Вітається і жестом запрошує до свого кабінету.

Білі стіни, шафа, умивальник, вентилятор, кілька стільців, стіл зі стареньким ноутбуком Lenovo та стаціонарний телефон. Ось і вся розкіш, що є у головного янгола-охоронця відділення.

– Вільних місць майже ніколи немає, – розповідає лікар. – Але ми намагаємося сприяти тому, щоб рідні забирали людину додому. При бажанні ми навчаємо, як потрібно змінити підгузок, як нагодувати, помити, повернути або посадити. Хочемо дати пацієнтам шанс ще трохи побути з родиною, у домашньому теплі. Але такі випадки велика рідкість. Для більшості тут остання зупинка.

Микола Яворовенко

За минулий рік через відділення пройшло 520 хворих. З них 220 померли у стінах хоспісу. Час перебування пацієнтів також неможливо передбачити. Був випадок, коли людина померла через десять хвилин, після того, як її доставили. А деякі знаходяться тут місяцями.

– Як би там не було, а життя триває. Люди страждають, але живуть, – продовжує розповідь Микола Яворовенко – У цьому відділенні пацієнти не ходять. Майже усі лежачі. Більшість навіть не розмовляє. Тут у людей зовсім інший світогляд. Їм уже ніхто не потрібний. Вони хочуть просто побути на самоті.

Просила дати їй померти

Однією з особливостей цього відділення є емоційне вигорання. Перш за все лікарів, які ходять на роботу майже щодня. Потім медсестер і молодшого персоналу. Усі вони люди і їхня психика не хоче миритися з тим, що постійно доводиться ставати свідками смерті.

– Сьогодні померло троє. Це сталося і нічого вже не виправиш, – говорить Микола Яворовенко. – Але найважче спілкуватися з рідними, які у них залишаються. Неможливо звикнути до їх сліз. Ми намагаємося розділити їх біль, але після розмови тебе «немає» на цілий день. Це не закінчується дверима відділення. Ти несеш це додому.

– Закарбувався у пам’яті випадок, коли батько… Над дочкою… До останнього… – пригадує замислений лікар. – Його довго просили відійти і дати дитині спокійно померти. Сама донька благала припинити над нею експериментувати. Їй було дуже важко. Нічого не допомагало. Вона помирала. Але батько не міг з цим змиритися. У мене до цих пір це перед очима. І кожного разу, коли згадую, стає боляче.

Саме через такі випадки з відділення йдуть працівники. А ще в них маленька зарплатня. Ніяких надбавок. Тільки стрес. Навіть, якщо немає прямого контакту з хворими – усе видно на відео з камер, що встановлені у кожній палаті.

Перша камера показує нам молоду онкохвору жінку. Вона лежить нерухомо. Поряд – її старша сестра, яка за нею доглядає. Скільки пацієнтці залишилося часу, лікар спрогнозувати не наважується, але пояснює, що жінка згасає. Вона схудла і дуже виснажена, через що доводиться одягати шийний фіксатор. Власна голова для неї тепер заважка.

На іншій камері, з десятої палати, видно доньку, яка сидить біля хворої матері. Також онкологія. Виражена інтоксикація. Постійна блювота, слабкість. Поряд сусідка з такою ж симптоматикою. Скільки їм відведено – загадка.

Ще одне зображення. На цей раз чоловік. Без свідомості. Учора його привезли з лікарні ім. Ющенка. Поряд з ним кнопка екстреного виклику лікарів. Але навряд чи він колись зможе нею скористатися.

Останнє бажання пацієнта

– Ми не можемо відмовити пацієнтам у їхніх бажаннях, – говорить Микола Яворовенко, коли ми питаємо його, як проходять останні дні життя хворих, – Дивимося тільки на те, щоб це не було протипоказано.

Випадки, коли люди просять лікарів виконати їхню останню, або передостанню волю, тут не рідкість. Хтось просить поставити фотографію родини, щоб наостанок нею намилуватися. Комусь хочеться повішати рушник або підкласти подушку.

Була ситуація, коли хвору доставили з кошеням, яке жило з нею в палаті. А ще була пацієнтка, яка привезла з дому велике червоне крісло. Просто тому, що їй дуже подобалося у ньому сидіти.

Ще тут перебував чоловік, який полюбляв пити пиво. І йому ніхто не наважився відмовити.

Іноді, якщо дуже хочеться, пацієнти можуть і закурити прямо в палаті.

Лікарі ставляться до цього з розумінням.

Журавель розправив крила

Ми знову йдемо довгим напівтемним  коридором хоспісу. У той бік, де знаходиться ліфт, що опускає бездиханні тіла вінничан до моргу. По дорозі зустрічаємо медсестер, лікарів, санітарок, близьких пацієнтів, але не бачимо жодного натяку на хороший настрій на їхніх обличчях.

Єдиний пацієнт, який погодився з нами говорити і фотографуватися

Біля металевого перевізника небіжчиків, кілька палат. З відкритими дверима. В одній з них чоловік схилився над своєю матір’ю.

– Мама тут тиждень. Її привезли після інсульту і вона вже не розмовляє, – розповідає розгублений син. – Приходжу кожного дня по два рази. До обіду і після. Я в неї один. І вона в мене одна. Що робити далі – не знаю.

У другій палаті двоє дідусів. Один із них марить. Говорить, але нерозбірливо. Інший сидить. Дивиться на нас. Усміхається. Кличе спілкуватися.

– Скарг у мене немає, – говорить чоловік, – Шкода тільки, що до лікарів таке погане ставлення. Вони ж стараються, доглядають за нами.

Ілля Опанасович Журавель

Незабаром за ним має приїхати син, щоб забрати додому. Чоловік причесався і вдягнув чисту футболку. Здається, що його радості немає меж.

– А як вас звати? – питаємо чоловіка.

– Дві «Л», «І», та «Я» – Ілля я, – усміхається дідусь. – Батьки назвали так, бо народився на це свято.

– А прізвище у вас яке?

– Опанасович.

– Ні, не по батькові, а прізвище?

– Той що в небі літає – Журавель я, – знову жартує чоловік і однією рукою імітує політ.

Завідувач відділення каже, що це єдиний пацієнт, який навчився ходити після інсульту. І це якраз той рідкісний випадок, коли людині випадає шанс ще трохи побути з близькими. Трохи пожити.

Ми залишаємо його. І залишаємо Вінницький хоспіс з довгими напівтемними коридорами, ліфтами, янголами-охоронцями у білих халатах, жінкою зі свідоцтвом про смерть та Іллею Опанасовичем Журавлем, який зміг розправити крила і вже за мить полетить від власної смерті.

Фото Михайла Курдюкова, Валерія Чудновського

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.