«Думаю про сім’ю — і рухаюся вперед»: ветеран після протезування сів за кермо та зайнявся боротьбою на татамі

Альона Черніюк

Поранення на Покровському напрямку змінило життя Сергія Кумчака назавжди — він втратив одразу три кінцівки. Проте не здався.
Сьогодні чоловік тренується у спортзалі, знову стріляє і навіть водить автомобіль.
Сергій поділився з журналісткою своїм досвідом повернення до повноцінного життя після важких поранень — історія, яка точно надихне інших.

Як жити далі, коли пройшов крізь пекло фронту? Коли втратив одразу три кінцівки, але не втратив найголовнішого — віри в життя, у людей та в завтрашній день? Чи можливо знову встати, коли, здається, вже ніколи не зможеш зробити навіть кроку?

Про це журналістка говорила з ветераном Сергієм Кумчаком — бійцем бойового підрозділу 32-ї окремої механізованої бригади, який попри найтяжчі поранення не дозволив війні забрати його силу духу. Сьогодні він займається спортом, проходить реабілітацію і уже самостійно водить авто. Чоловік щодня доводить, що кордони можливостей — лише в голові.

Якщо ви ще не читали повний матеріал про Сергія Кумчака, — обов’язково зробіть це, адже історія цього мужнього чоловіка не лише викликає сильні емоції, а й надихає. Вона розповідає про братерство на фронті, про український характер і про стійкість, яка здатна вистояти навіть у найтемніші моменти:

Вижити, коли здається, що вже нема сил: відверта історія бійця Сергія Кумчака

Сергій родом із Шпикова Тульчинського району. До війни був пожежником, рятував людей з вогню, мав власну справу й завжди обирав шлях відповідальності. Тому, коли почалося повномасштабне вторгнення, він не чекав повістки — сам прийшов до ТЦК. Там навіть здивувалися: у 2023-му таких добровольців було небагато.

Спершу служив у тиловому підрозділі, згодом — у бойовому складі 32-ї окремої механізованої бригади. Разом із побратимами проходив навчання, виборював свободу на Донеччині, у Покровську, виконував бойові завдання.

20 лютого цього року під час евакуації загиблих побратимів дрон вибухнув просто під ногами Сергія. Далі — спецоперація евакуації, лікарі, операційні та важка боротьба за життя. Поранення були настільки серйозними, що призвели до потрійної ампутації. Але не зламали його волі.

Рухатися вперед щодня

Сьогодні домовитися про розмову з Сергієм непросто — його день розписаний ледь не по годинам. Він відвідує екскурсії для ветеранів, регулярно тренується у спортзалі, займається стрільбою, а вдома на нього чекають звичні побутові справи. Попри всі обмеження, які з’явилися після поранення, його життя залишається активним і насиченим.

— Я давно хотів відновити спортивні заняття у своєму житті. Мій знайомий, а нині вже спаринг-партнер, ветеран Андрій Суржко першим підштовхнув мене до бразильського джиу-джитсу. Цей спорт вимагає високої витривалості та гнучкості. Я наполегливо займаюсь і відчуваю, що з кожним тренуванням стаю сильнішим, — говорить Сергій.

Один із тренерів, який регулярно займається з Сергієм, — Богдан Копчатов, він же керівник вінницького осередку БФ «VESTA». До слова, саме Копчатов заснував ветеранську мультиспортивну лігу «Без жалю» — проєкт, спрямований на відновлення ветеранів через спорт. Тренування, змагання, взаємопідтримка та нові цілі — усе це вже 20 листопада презентували у Вінниці.

Разом із Богданом тренують ветеранів також Валентин Зелінський та Єгор Лебідь.

— У клубі займається багато ветеранів з ампутаціями та різними травмами. Для мене це не просто тренування, а частина спільноти, де відчуваєш підтримку тих, хто пройшов схожий шлях, — каже чоловік.

Сергій наголошує, що відновлення не зводиться лише до протезів чи роботи лікарів. Це щоденна праця над собою, наполегливість і віра в те, що життя після пережитого на війні може бути не просто можливим, а по-справжньому змістовним.

— Після тренування завжди гарні емоції. Виходиш — і ніби інша людина, — усміхається Сергій. — Тіло тримається в тонусі, вага потроху йде.

Сергій охоче ділиться своїми досягненнями у Фейсбук — і деякі з цих відео справді вражають.

Окрім джиу-джитсу, Сергій повернувся й до ще одного свого давнього захоплення — стрільби.

— Мене багато чому навчив друг Ігор Бондар. Я займався стрільбою ще задовго до повномасштабної війни, і зараз вирішив знову повернутись, — розповідає Сергій.

До вторгнення чоловік мав власну зброю та регулярно тренувався в спортклубі. Уже вдома, під час відновлення, довго хвилювався, чи зможе знову працювати зі зброєю: чи вдасться перезарядити пістолет, чи витримає рука, чи буде достатньо сили та точності.

Але з часом, підібравши спеціальні пристосування й знову відчувши впевненість у рухах, він повернув собі те, що завжди давало відчуття контролю та свободи. Тепер стрільбище — ще один простір, де Сергій випробовує себе, тренує витримку та доводить, що його межі — значно ширші, ніж будь-які травми.

Родина — головне джерело сили

Найбільшим натхненням і мотиватором для відновлення для Сергія стала його родина — дружина та дві донечки. Саме думка про них допомагала рухатися вперед і долати труднощі.

Уже за п’ять місяців після поранення ветеран сів за кермо та тепер щодня забирає дівчат зі школи й гуртків, відвозить по справах і піклується про сім’ю.

Новини Вінниці - фото з «Думаю про сім’ю — і рухаюся вперед»: ветеран після протезування сів за кермо та зайнявся боротьбою на татамі — Фото: Суспільне Вінниця

— Я водив усе життя. Раніше їздив на «механіці», але зараз фізично не можу керувати таким авто. Проте я все одно вожу. Знайшов інший спосіб і адаптувався, — говорить чоловік.

Родина для Сергія — опора, стимул і сенс, і саме заради неї він прагне залишатися сильним і жити повноцінно.