Вижити, коли здається, що вже нема сил: відверта історія бійця Сергія Кумчака

Альона Черніюк

Для військового 32-ї окремої механізованої бригади Сергія Кумчака війна стала справжнім випробуванням на міцність. Після тяжких поранень під Покровськом він не зламався, а навпаки — знайшов у собі сили не лише вижити, а й стати прикладом мужності та надії для побратимів.
Сергій поділився з журналісткою своєю непростою історією, яка зворушує до глибини душі і надихає вірою у силу людського духу.

Ця історія — не просто про Героя. Вона про віру, незламну силу духу, братерство і глибоку любов до рідної землі. Про біль і страждання, що переплітаються з надією на краще, світле і добре майбутнє. Це одна з тисяч історій, які щодня і щохвилини розгортаються на війні. Вона має бути почутою, бо дарує надію тим, хто її вже втратив.

Сергій Кумчак родом із селища Шпиків Тульчинського району. До війни працював пожежником, рятував людей з вогню, займався підприємницькою діяльністю. Каже, що завжди звик бути там, де потрібно, де є небезпека і відповідальність. Саме тому, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, він не чекав, поки вручать повістку. Сам прийшов до територіального центру комплектування і соціальної підтримки.

Відео дня

Це було у квітні 2023 року. Тоді в чергах до військкоматів уже не стояли, як у перші місяці війни. Саме тому співробітники ТЦК здивувалися, коли побачили Сергія, який прийшов сам. Каже, подив на обличчях був красномовніший за будь-які слова: «Ти що, сам прийшов?».

Після мобілізації Сергія спочатку направили до тилового підрозділу, де він ніс службу в охороні. Згодом перевели до бойового підрозділу — 32-ї окремої механізованої бригади. З новими побратимами пройшов додаткове навчання і після цього разом вирушив на Донеччину. Там, у Покровську, вони базувалися, виконували завдання, чергували, готувалися до ротацій.

Усе змінилося 20 лютого цього року. Сергій добре пам’ятає той лютий вечір. Про подробиці він розповів під час розмови з журналісткою. Голос спокійний і стриманий, але в кожному слові відчувається важкість пережитого.

Вони з побратимами перебували на бойовому завданні поблизу Покровська. Ворог буквально засипав усе мінометним вогнем. Сергій пригадує, що на них «летіло все, що могло летіти».

— Нас почали накривати. Ми з товаришами забігли у двір покинутої хати. Там була якась розвалена господарська будівля і погріб. Ми швидко спустилися туди. Над нами літали дрони. Сиділи там, поки хоч трохи не стихло. Нас було четверо. Потім вибралися, щоб позбирати наші рюкзаки, амуніцію. Сховалися неподалік і чекали, поки стемніє, щоб хоч трохи безпечніше пересуватись.

Я сидів, чув, як один дрон вдаряє, другий. Потім ми змогли переміститись на іншу позицію. Там з хлопцями трохи перепочили, попили навіть кави. Було тихо. Подумали, що можемо переміщатися далі. Рухаючись в напрямку села, на підході до місця, де мали забирати полеглих бійців, знову почули дрон. За кілька секунд він влучив прямо під ноги Сергію. Чолвоік зізнається, що сам не одразу зрозумів, що сталося. Просто раптово опинився на землі. Все затихло, наче у вакуумі.

— Була десь дев’ята вечора. Зима, лютий, темно і дуже холодно. Я лежу. Потім я зрозумів, що треба кликати на допомогу. Я крикнув, що трьохсотий, що мені потрібна допомога. Чую у відповідь — хтось вигукує: «Зараз, зараз, чекай!» Але потім знову тиша».

Розповідь Сергія пробирає до мурашок. Він на мить затихає, а потім продовжує:

— Я спробував встати, але відчув, що щось не так. Поглянув на руку, а там кістка розбита, рукава куртки обірвані. Подивився вниз — штани порвані, ноги пошматовані. Права нога була перебита нижче коліна. Відкрите поранення. А ліва висіла просто на сухожиллі. Рукавиці злетіли самі під час вибуху. Права рука ще боліла, особливо пальці, але була ціла. Я розумів, що маю щось робити.

Сергій почав перевіряти обличчя. Провів руками по щоках, доторкнувся до носа, очей. Відчув, що вони на місці. І хоч біль пронизував усе тіло, він зрадів — був при свідомості, міг мислити, бачив і чув.

— Я був повністю екіпірований. Аптечки, турнікети, магазини, гранати, бронежилет, РПС (реміно-плечова система - авт.) Усе було при мені. Я почав сам собі накладати турнікети. Не гаючи часу, бо розумів, що кожна секунда важлива. Дивлюсь, а кров не тече. Я ж готувався до «фонтану». А тут — нічого. Навіть трохи злякався. Бо незрозуміло: чи це добре, чи вже надто пізно щось робити, — зізнається він.

В той момент чоловік згадав, як їх навчали бойові медики. У нього була повна аптечка, турнікети, спорядження. Почав діяти на автоматі. Турнікет накрутив на руку, але, побачивши, що крові немає, зняв його. Сподівався, що рука ще житиме. Тоді почав кричати. Голосно, з останніх сил. Між вибухами і страшним гулом дронів почув, як десь неподалік хтось відповів. Це був Петро.

— Петя тоді був у бліндажі. Почув мій крик. Він не вагаючись одягнув бронежилет і каску. Не чекав, поки стане безпечно. Просто побіг до мене.

Коли Петро добіг, то спробував підняти Сергія, але не зміг. Поранений був у повному спорядженні — вага сягала понад сотню кілограмів. Тоді побратим покликав ще одного бійця. І вдвох, під загрозою повторного удару, вони потягнули Сергія з поля бою. Інші хлопці не наважились підбігти — надто небезпечно. Дрони висіли в небі, чатували, поки хтось зробить крок. Сергій тим часом тримався за носилку однією рукою. Побратими бігли, не зупиняючись, у напрямку до бліндажа. Зупинилися на підході в окопі, бо почули, що знову наближався дрон.

Через кілька хвилин прилетів снаряд із дрона. Удар був сильний. Побратима, який знаходився поруч, вибуховою хвилею кинуло просто на Сергія. Він відчув удар по ногах. Побратим лежав на ньому. Через якусь мить той підвівся, обтрусився і, ще не оговтавшись, голосно пробурмотів: «От сволочі ці кацапи…»

— У тих словах було усе — втома, злість, страх і лють. А ще — віра в те, що вони вистоять. Бо коли побратим біжить до тебе під дронами, коли тягне тебе закривавленого на собі, ризикуючи життям — це і є справжнє братерство війни.

Ніч болю і молитви

Сергій добре пам’ятає, як почали обробляти його рани. Побратими одразу забандажували руку та праву ногу. Ще сподівались, що хоча б одна з них піддасться порятунку. В хід пішов навіть держак від лопати, який тримав поранену праву ногу. З лівою ж ногою ситуація була геть гірша. Виглядала вона, за словами побратимів, дуже погано. Сам Сергій тоді подумав: якщо вона тримається лише на сухожиллі, то, певно, її доведеться ампутувати.

Найгостріші емоції вирували в ньому ще тоді, одразу після поранення. Лежачи просто неба, не маючи змоги поворухнутися, він молився.

— Просив Бога тільки про одне — залишитись живим. Хай уже як буде, але аби не тут, не зараз, не так, — згадує він, злегка приглушеним голосом.

Поруч з важкопораненим Сергієм тоді залишався Петро. Той самий побратим, який першим прибіг на допомогу. Він тримав Сергія на зв’язку, подавав пляшку з водою, капав потроху на губи. Вода тоді була справжнім золотом. Її носили по пляшці на кожного, і навіть кілька ковтків були безцінними.

— Ми коли йшли на завдання, то несли з собою продукти для побратимів, які були на позиції. А назад мали забрати тіла чотирьох побратимів. Я ще тоді думав, як же ми маємо витягувати полеглих, як маємо нести... Там таке пекло, що важко описати. Все вигоріло, техніка знищена. Запах — той, що впізнаєш одразу і не забуваєш ніколи.

Згодом, уже в бліндажі, Сергію повідомили: «За тобою вже виїхали».

— Мене почали готувати. Але анестезії не було. Ні уколу, ні пігулки. Боліло все. Найбільше — місце, де був накладений турнікет. Саме він стискав ногу так сильно, що біль затьмарював усі інші поранення. Я не знаю, як витерпів. Мабуть, десь вимкнув біль у голові. Просто витримав. До ранку лежав — не спав, не кликав, просто чекав, — розповідає.

Близько п’ятої ранку Сергія почали готувати до евакуації: загорнули в спальник. Штани довелось розрізати. Чоловіка замотали у термопокривало, щоб втримати бодай трохи тепла, поклали на носилки і понесли.

— Мене волокли до автомобіля. Але в якийсь момент зупинились, поклали під якийсь кущ і сказали: «Чекай!» Звільнили з носилок, залишили лежати на холодній землі, а самі побігли. Тоді я лежав один під тим кущем, дивився на зоряне небо.

Минуло кілька хвилин, і над чоловіком задзижчав дрон. Сергій з головою закутувався у спальник — було холодно, лежав на снігу. Боявся навіть дихати, щоб не видати себе. Дрон завис над ним, затримався кілька хвилин, а потім полетів далі. Сергій зітхнув із полегшенням і став чекати на допомогу.

— За кілька хвилин я почув звук мотора, бачу — підлітає машина. Не броньована, звичайна «Нива». Хлопці вибігають, відкривають багажник, закидають мене туди, а я вже лежу, такий довольний. Потім вони дали газу, і ми поїхали.

Далі їхали без зупинок. У Покровську Сергію оглянув рани бойовий медик і сказав: «Все, ти живий, ти вже мій!» Почали колоти препарати, підключати крапельниці. Тиск був критично низький. В ту ніч у Покровську було багато обстрілів. Медики працювали безупинно, рятуючи життя.

Після стабілізації його перевезли на інший пункт, а згодом — до Дніпра. Там Сергій потрапив у лікарню. Він пригадує, як бачив лише яскраві вогні над головою, чути було медиків, постійний шум і голоси.

Пізніше уже попросив телефон, щоб зателефонувати дружині. Свій телефон Сергій залишив у Покровську, в командира. Набрав номер дружини і сказав, що скоро буде вдома. Тоді жінка зрозуміла, що їде він не у відпустку. Це був початок нового шляху. Дружина, як і він, трималася мужньо.

— Вона розповідала, що того вечора, коли вкладала дітей спати, менша донька, Ліза, розплакалась. Сказала, що сумує за татом. Діти відчувають більше, ніж ми думаємо, — пригадує Сергій і продовжує свою розповідь далі. — Після Дніпра мене перевезли до Вінниці. Там, коли я відійшов від наркозу після операції, то побачив, що ноги врятувати не вдалося.

Згодом, переглядаючи медичні документи, чоловік усвідомив всю тяжкість своїх травм. Виявилось, що ноги були настільки пошкоджені, що їх вже не можна було врятувати.

— Турнікет стояв вище коліна. Зараз я вже починаю ходити з протезом, повільно, але рухаюсь вперед, — з гордістю каже він.

Життя з протезами

Протези Сергій отримав у Ортопедсервісцентрі у Вінниці. Він каже, що це дуже зручно, адже якщо щось трапиться, можна просто прийти і швидко відремонтувати або підрегулювати. Всі комплектуючі сучасні, імпортні, а спеціалісти — висококласні реабілітологи.

— Якщо щось треба, я у Вінниці живу, підійду, мені все підкрутять, підремонтують. Тут набагато простіше, ніж їхати кудись у Німеччину чи США, — ділиться Сергій.

В Ортопедсервісцентрі все підганяють індивідуально під кожного пацієнта. Там можна не тільки лікуватися, а й проживати.

— Нас повністю забезпечують, проводять екскурсії для поранених, надають психологічну допомогу. Це дуже важливо, щоб люди не опускали руки після складних поранень, — розповідає Сергій. — Час від часу до центру приїжджають артисти, проводять концерти та виступи для підтримки бойового духу. Щоденні процедури поєднуються з роботою протезистів — вони знімають гіпсові відбитки, виготовляють протези, а потім коригують їх за потребою. Коли я вперше встав на протези, відчув, що щось тисне. Мені одразу ж зняли і підправили, щоб було комфортніше, — згадує він.

Перші кроки до відновлення

Сергій наразі перебуває у лікарні імені Пирогова. Ходить на протезах і поступово вчиться рухатися.

— Перші спроби — кілька кроків, і футболка вже мокра від поту. Це дуже важко, але з кожним днем стає легше, — зізнається чоловік.

Сергія привезли у Вінницю 26 лютого. Саме в день народження його молодшої донечки, якій тоді виповнилося вісім років. Спочатку лікувався у судинній хірургії лікарні Пирогова. Стан був надзвичайно важким через три ампутації.

— Пам’ятаю, коло мене лежав чоловік, якому теж поранило руку. Він подивився на мене і сказав: «Не дай Бог таке зі мною — я б одразу думав, як на той світ піти». А я, навпаки, викарабкався з того світу. Лежав і думав тільки про те, щоб залишитись живим, навіть з такими пораненнями, — згадує Сергій.

Сергій Кумчак глибоко цінує тих, хто ризикував життям, щоб його врятувати.

— Ці хлопці могли покласти життя за мене. Вони так ризикували, що словами не передати. Особливо дякую Петі — саме він мене витягнув з того світу.

Підтримка і реабілітація

У лікарні ім. Пирогова Сергій отримував цілодобову увагу і турботу. Медики швидко реагували на будь-який біль чи потребу.

— Якщо щось боліло, одразу приходили, кололи уколи, вливали антибіотики. Я навіть не завжди розумів, що мені вводять, просто знав — рятують.

Після операцій почалась реабілітація: спеціальні вправи для м’язів у відділенні реабілітації для відновлення сили м'язів та підготовки кінцівок до встановлення протезів.

— Фантомні болі — це було страшно. Я раніше не знав, що таке фантом. Це коли болить те, чого вже немає. Стріляє, викручує.. Дуже допомагають психологи, — каже Сергій. — Цікаво, що після кількох спроб ходити на протезах мозок почав приймати їх як свої. Уже вчора, навіть, пробував піднятися по сходах.

Попереду нові випробування

Дружина, діти та мати стали для Сергія міцною опорою в період найбільшого болю і невизначеності. Їхня любов, турбота і віра в нього допомогли не втратити надії, не опустити руки і долати не простий шлях реабілітації. Саме завдяки родині, яка підтримувала кожним словом і думкою, Сергій зумів зберегти внутрішню силу.

У лікарні Сергій Кумчак став справжнім джерелом оптимізму для всіх навколо. Друзі, знайомі та земляки постійно його відвідують, а медперсонал, помічаючи, що хтось із поранених починає втрачати дух, не раз звертається до Сергія з проханням підтримати товариша: «Сергію, поговори з ним». Саме так він познайомився з Василем із Закарпаття, який, втратив обидві ноги і опинився у глибокій депресії.

— Я під’їхав до нього на візку і сказав: «Привіт, друже, як ти?» Він подивився на мене, на мої поранення і відповів: «А у вас ще й руки немає...» Ми довго говорили, я ділився своїм досвідом і познайомив його з волонтерами. Тепер Василь усміхається, і ми разом ходимо на процедури, підтримуємо один одного, — розповідає Сергій.

Завдяки волонтерам Сергій отримав сучасний електричний візок, а завдяки лікарям та протезистам — перші навчальні протези. Сергій не просто вижив — він продовжує жити, підтримувати інших і власним прикладом доводить, що справжню силу духу не зламає жодна зброя.

Відзнака, що надихає і підтримує

Днями представники групи соціального супроводу 32-ї окремої механізованої бригади завітали до палати Сергія Кучмака з важливою місією — вручити почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест». Ця нагорода, яка присуджується за мужність та успішне виконання бойових завдань. Вона знайшла свого героя далеко від фронту, у місці, де Сергій проходить важку реабілітацію після поранення. Для нього цей день став не лише знаком визнання, а й підтвердженням, що побратими пам’ятають і цінують його подвиг.

— Нагорода — це класно і приємно, але ще більше важливо те, що за мене пам’ятають, — ділиться Сергій.