27 травня професіонали та любителі можуть спробувати себе на дистанціях на 1, 4 та 9 км у наймасовіший спортивній події міста "Вінниця біжить".  Відчути себе справжнім марафонцем зараз дуже просто. А ще 50 років тому - це було привілеєм.

Не вірите? Перегляньте документальну стрічку П'єра Мората "Біг - це свобода", яка стала головною кінопрем'єрою в 2016 році. Це історія аматорського бігу. Кілька сюжетних ліній розповідають про те, як біг став частиною міської культури Америки, потім Європи, потім усього світу.
У головних ролях - натхненник Нью-йоркського марафону Фред Лебоу, бігунка Кеті Світцер, яка власними ногами та швидкістю пробивала шлях до марафонів усім жінкам. Це неймовірно, але жінок до марафонів раніше не допускали, вважаючи їх надто слабкими суперниками чоловіків.

Про жінок цікаво. Кеті Світцер почала бігати ще в школі, просто, аби слідкувати за фігурою. А потім закохалася в біг. В університеті її прийняли в чоловічу збірну по бігу, після того, як тренер випадково заміряв секундоміром її швидкість. Короткі на 800-100 метрів забіги не задовольняли дівчину, тож вона заявила своєму тренеру про марафон і отримала відповідь:"жінкам це не під силу".
А вже за кілька місяців Кеті зареєструвалася на марафоні, її ініціали випадково сплутали з чоловічими. У фільмі є цікаві кадри, на яких дівчину, що біжить марафон, переслідує директор забігу на автомобілі та прагне зірвати з неї номер. Дівчина вислизає з рук "переслідувача" і фінішує за 4 години та 20 хвилин, залишивши позаду більше 300 бігунів-чоловіків.
Тож міф про те, що жінці не місце на марафоні, розвіявся. Хоча наступна претендентка на звання жінки-марафонця з'явилася лише через 17 років.  

Неймовірно, але за право і свободу бігати, у 70-х роках боролись не лише любителі, але й професіонали. Символом цієї боротьби став американський бігун Стів Префонтейн. Своїм талантом він збирав повні трибуни фанатів. Організатори забігів лише на футболках з його зображенням піднімали купу грошей, а сам бігун мешкав у трейлері та перебивався випадковими підробітками.  Справа у тому, що за правилами Національної атлетичної асоціації, спортсмени, які мали брати участь в Олімпійських іграх, не могли заробляти спортом. Спонсорських контрактів тоді не було, тож Стів став засновником подібної практики. А його справу став розвивати Фред Лебоую. Чоловік не надто гарно бігав, але мав талант продюсерства. Щоб трохи попрацювати над дихалкою, Фред приєднався до невеликого клубу ентузіастів, які бігали навколо стадіону в Бронксі.

Це були 60-ті, і всі любителі бігу могли собі дозволити саме такі от пробіжки в парку. Але в 1970 році Френк, який на той час закохався в біг, проводить перший марафон в Центральному парку. Він сам сплатив за содову, шпильки, аби прикріпити номери учасників, і недорогі годинники для призів. Тоді участь у першому марафоні взяли
127 учасників, до фінішу дійшли 55. До речі, відтоді марафон став щорічним, і за п'ять наступних років кількість його учасників зросла втричі. Згодом марафон з парку перебрався на вулиці міста, його маршрут об'єднав кілька районів, у тому числі і кримінальні.
Згодом Нью-йоркський марафон став щорічним святом, візитною карточкою міста та джерелом доходу за рахунок туристів. Ну і, звичайно, прикладом для всіх.

“Вінниця біжить” може стати візитною карткою нашого міста.  Тож Рухаємо Вінницю разом.  

Читайте також:

"Вінниця біжить" за місяць. Найстарший бігун вже готовий

«Вінниця біжить» змінює маршрут - Соборну не перекриваємо