«Жити, як до війни, ми вже не будемо. Будемо краще». Історія вінницького бійця з позивним «Майстер»

«24 лютого. Зая, прокидайся. Почалося»

Дружина була на зміні, я з дітьми вдома. О 9-й ранку я мав забрати її машиною, а вона мені телефонує о 7-й і каже: «Зая, прокидайся. Почалося».

Я як зараз пам'ятаю — вийшов на двір, я живу за Стрижавкою, і добре почув перший приліт по Калинівці. Паніки не було. Спакував дітей, завіз у село в Козятинський район. А 25 лютого о 8.00 прийшов до військкомату. 

Перших два місяці війни служив тут, у Вінниці. Написав рапорт на те, що хочу бути на передку. Потім мені сказали, що я ідіот. У квітні рапорт підписали, почали формувати батальйон з охочих. Потім проходили бойове злагодження і вже 13 травня заїхали в Донецьку область.

«Ранені хлопці звуть маму чи дружину»

Одного разу нас накрила авіація, касетними боєприпасами. Я був тоді в окопі разом з товаришем. Ми переглянулися між собою і вже попрощалися із життям. 

Знаєте, це не було так, як усе життя проходить перед очима, такого зі мною не було. Перша думка була — А чому я не подорожував, світ не побачив? Який сенс тоді було ішачити на двох-трьох роботах? А друга думка — для чого віддали дітей до дитсадка, якщо можна було б їх носити на руках, зранку до вечора. 

Це я забіг наперед, вибачте. Ранені хлопці звуть маму або дружину.

«Авіація смертоносна, але Бог нас зберіг»

До війни я займався вантажними перевезеннями. Разом з машиною і мобілізувався. Виходить у мене в сім'ї два фронтовики: я і бус. До речі, вдалося машину вивезти з Донецької області, бо вона була вже без ходової, вся посічена.

Ми приїхали під Авдіївку. Бахмутська траса. Кілометрів 10 їхали, і ще 8 кілометрів йшли пішки. Три дні були на позиції: я, «Лев» і «Хан». Я навіть не можу згадати ту кількість мін, яка в нас летіла. Бо було по 5-10 прильотів, інтервал 10-15 хвилин, і так три доби. Цілодобово. Не дивлячись на таку ситуацію, хтось з нас постійно стояв у окопі, в повний зріст, виглядав ворога в тепловізор.

Інша історія — це прильоти авіації. У них традиційно були вильоти о четвертій ранку та о четвертій вечора, по два літачки. Закидали нас касетними боєприпасами й одного разу фосфорними. Але схоже, що Бог нас береже, бо від роботи авіації ніхто з наших не постраждав. За метр від наших окопів впав снаряд, нікого не зачепило.

«Боцман» кинув гранату і вкрав кулемет»

На третій день нашого перебування на позиціях, в Авдіївці, почала працювати авіація. Наші позиції були дещо зверху, а в побратимів — нижче. По них почав «лупашити» танк, по нам — БТРи. Тоді ми цього не розуміли. Бо чуємо стрільбу, чуємо вибухи, але через те, що ми за лінією горизонту — ворога не бачили. 

«Лев» виліз на лінію вогню, побачив, що по наших хлопцях «лупашать» танки. Хапаю гранатомет, стріляю в танк. Не долітає метрів 50 до цілі. Потім хапаю ще один, пам'ятаю, що був випуск снаряда, а далі усе як в тумані: вже за хвилину мене тягне «Льова» в окоп, починає перев'язувати. Виходить, що я «упіймав» відповідь від росіян.

Інший боєць тягне мене до точки евакуації. Але на тому місці вже стояли росіяни. Врятувало від полону те, що завчасно побачив, що в бійця була червона пов'язка. Це один з тих танкістів, що по нас стріляли. А ми сховалися в кущах.

Спілкуюсь з хлопцями, які мене тягнули до точки евакуації. Виходить, що попав по танку з гранатомета, тому і повилізали танкісти. А в хлопців жодного патрона, щоб відстрілятись. Натомість у мене був БК: чотири магазини, граната. І побратим з позивним «Боцман» забирає у мене гранату, кидає її в піхоту російську. Примудрився кинути гранату та вкрасти в них кулемет.

А знаєте, що потім росіяни робили? У сумках рилися на позиціях, які ми покинули. Вони не пішли зачищати «зеленку». Вони настільки убогі, що коли побачили піксельний рюкзак на 45 літрів, то почали ритися в ньому і говорили «Ти посмотри, что они кушают! Хохлы, офигели!». І поки вони рилися, ми зарядилися. І «нагодували» їх.

«Лев» і «Хан» — Герої»

У нас не було офіцерів. Усі мобілізовані: або ті, хто служив строкову службу, або ті, хто не служив в армії. І нас виводили двоє моїх побратимів — «Лев» і «Хан», два герої моїх, з кулеметного взводу. І вони удвох відсікали піхоту росіян, що наступала на нас. Наших два мобілізованих хлопчинки, по 30 років, посікли тоді, напевно, не одну роту росіян. І так, на мою думку, становляться воїнами.

Росіяни викликали на нас мінометний вогонь, бо зрозуміли, що піхотою нас не взяти. А поки міна летіла — ми відступаємо. Піхота підходить на наші позиції, і їх накривала власна ж міна. І це регулярна армія, вони ж там всі контрактники.

Так що в мене тепер два хрещених батьки: «Лев» і «Хан» досі воюють на передку.

Дружина пообіцяла, що «вб'є»

Після того, як мене підлатали, дали відпустку на реабілітацію. Чесно, коли я був на передку, то збрехав дружині та батькам. Говорив, що ми на навчаннях, на Західній Україні.

А коли вже після поранення був в лікарні у Дніпрі, то зізнався. Не було сенсу далі брехати. Сказав, що був поранений. Не тяжко, зараз зі мною все в порядку.

У відповідь дружина каже: «Я, звісно, тебе дуже люблю. Але коли приїдеш додому — то я тебе вб'ю».

Війна сильно змінює

Я взагалі патріот України. Я ніколи з країни не виїжджав, працюю тут, плачу податки. А на війну я пішов за свою сім'ю. У мене дві доньки й краще мені лягти там, аніж росіяни прийдуть сюди. Після Ірпеня і Бучі стало ясно, що в цих росіянах немає нічого людського.

Війна сильно змінює. Навіть тут, далеко від фронту, я засинаю не раніше третьої ночі. Палю цигарки майже цілодобово. Ремонт в будинку незавершений, ось це проблема.

І те, що ми не будемо жити як раніше — це вже точно. Будемо жити краще.

Читайте також:

«Знайомий батюшка казав: Перехрестися і *баш по церкві, якщо там орки»: історія бійця Сергія Лукащука

«Якщо треба, я навіть без ноги зможу воювати»: історія 20-річного морпіха з Вінниці

«Тату, а ти будеш ходити?..» Повернувся із заробітків з-за кордону, щоб піти на війну