«Якби міст не підірвали, танки пішли б на Київ»: як лікар з моргу упізнав загиблого сапера
- Розповідаємо про забутий подвиг двох саперів, які зупинили колону росіян, яка йшла на Київ — Романа Шиманського і Захара Квасного.
- Ціною життя вони підірвали Гостомельський міст, їх подвиг змінив хід битви за нашу столицю.
- Чому «забули» вшанувати двох хоробрих військових — ні звання Героя, ні меморіальної таблички?
Другий день великої війни. П’ятниця, 25 лютого 2022-го. Колони російської техніки рухаються у напрямку Києва. Попереду у них — Гостомельський міст через річку Ірпінь.
У цей час у селі Войнашівка, що недалеко від Бара, дружина Романа Шиманського безперестанно набирає номер телефону чоловіка. Ніхто не відповідає на її дзвінки: вранці ще йшов сигнал виклику, а далі — «Абонент поза зоною досяжності».
З боку столиці виїхала вантажівка, заповнена вибухівкою. Зупинилася у селі Горенкове, де знаходиться Гостомельський міст.
Один з тих, хто здійснив підрив цієї водної переправи, був сапер Роман Шиманський, якому не переставала телефонувати дружина. Завдання виконав ціною власного життя. Йому назавжди залишилося 37. Разом з ним загинув його командир взводу 22-річний лейтенант Захар Квасний.
Як саме підривали водну переправу, нагадали у 70-й Окремій Бригаді Підтримки ЗСУ. Допис про це розмістили на сторінці бригади у Фейсбуці у день четвертих роковин початку великої війни.
Як рідні саперів просили закарбувати у пам’яті про цю героїчну сторінку у російсько-українській війні. Що почули у відповідь? Про це журналіст «20 хвилин» дізнався під час розмови дружиною сапера Романа Шиманського пані Оленою.
«Доля столиці вирішувалася годинами»
Саме так написали на сторінці 70-ї Окремої Бригади Підтримки ЗСУ: «Доля Києва вирішувалася годинами».
День 25 лютого 2022-го автори допису називають таким, що змінив хід битви. Зазначається, що це була одна з найкритичніших дат оборони столиці.
«Російські війська стрімко просувалися у напрямку Києва, — читаємо у дописі. — Колони техніки рухалися з півночі, намагаючись прорватися до міста та реалізувати свій план швидкого захоплення нашої столиці. Однією з ключових точок на цьому шляху був міст у Гостомелі через річку Ірпінь.
Саме тут вирішувалося, чи зможе ворог швидко увійти до столиці.
Командування ухвалює складне, але стратегічно необхідне рішення — міст має бути підірваний, щоб зупинити просування російських колон.
Це завдання виконують українські сапери.
Серед них — старший лейтенант Захар Квасний (13.08.1999)
молодший сержант Роман Шиманський (12.06.1984).
Вони встановлюють вибухівку під мостом і здійснюють підрив у момент, коли це було критично необхідно для оборони. Цей крок зірвав темп просування противника та не дозволив ворогу використати переправу для швидкого наступу на Київ.
Це був не просто підрив інфраструктурного об’єкта. Це було рішення, яке виграло час. Час для перегрупування. Час для організації оборони.
Час для того, щоб столиця вистояла».
У дописі наголошують, що подвиг саперів став одним із символів перших днів повномасштабного вторгнення — коли доля Києва вирішувалася буквально по годинах.
Побратими полеглих не приховують: визнання їхнього подвигу залишається відкритим, попри масштаб їхнього внеску в оборону столиці. Але, незалежно від рішень чи формальних статусів, — їхній вчинок уже вписаний в історію оборони України.
«Хто залишається зі мною?» — «Я залишаюся»
На закладення вибухівки було зовсім обмаль часу. Підірвати міст сапери мали з першого разу. Другого шансу ворог не дав би їм. Вибухівку закладали під ворожими обстрілами.
Роботами керував молодий лейтенант 22-річний Захар Квасний. Напередодні, 24 лютого, він приїхав до Києва з Вінниччини, де служив в одній з військових частин 70-го окремого полку Командування Сил підтримки ЗСУ. Разом з ним приїхав згаданий вище сапер Роман Шиманський.
В Інтернеті є спогади про ту подію тодішнього командира відділення Олександра Дубчака. Він розповідає, що завдання з підриву мосту покладалося на командира взводу Захара Квасного. Ще й року не минуло з того часу, як він закінчив Академію сухопутних військ імені Сагайдачного. Молодий офіцер організував мережу закладки вибухівки. Це дуже складно. Особливо в умовах, коли ворог не переставав обстріл.
«Коли все підготовлено до підриву, залишилися двоє: командир взводу Квасний і сапер Шиманський, — читаємо спогади військового. — Шиманський одтин з найдосвідченіших саперів, він ще в АТО брав участь. На його рахунку багато виконаних завдань. Найвідповідальніший момент підриву залишили виконати йому. Але залишився він добровільно. Перед тим взводний запитав: «Хто залишається зі мною?» — «Я залишаюся», — без роздумів відповів Шиманський.
Коли хлопці відходили після підриву мосту, росіяни ще більше активізували обстріли. Захар і Роман загинули під час того бою.
Востаннє розмовляли увечері у перший день війни
Дружина сапера Романа Шиманського пані Олена залишилася з двома дітьми: старшому сину Денису у квітні нинішнього року буде 19, молодшому Ярославу у травні виповниться 17. Старший навчається на автомеханіка у коледжі у селищі Чернятин, молодший опановує таку само спеціальність у Барському коледжі транспорту та будівництва.
—Коли почалася війна, чоловіка підняли по тривозі, — розповідає пані Олена. — Додому він повернуся посеред дня. Почав збиратися в дорогу. Сказав, що їде в Київ. Не довше, як пів голини пробув вдома. Нашвидку попрощалися і він поїхав. Приблизно о десятій вечора я набрала його номер. Вони ще були в дорозі. Поговорили трохи. Попросила, що назвав номер телефону когось з хлопців. На той випадок, якщо від нього не буде дзвінків. Каже, тут такі хлопці, яких ти не знаєш. Залишив телефон свого командира взводу Захара Квасного. Ми знали його. Було вже пізно. Рома каже, вже завтра поговоримо. Я подзвоню. Якби ж то я знала тоді, що чую його голос останній раз.
Зранку я телефонувала, було чути,що йдуть виклики, але Рома не відповів. Пізніше стала набирати, почула, що «Абонент поза зоною досяжності». Подзвонила по номеру Захара. І його телефон поза зоною.
Сестра боялася повідомити страшну звістку
—Мовчав телефон Роми до кінця дня 25 лютого, так само не відповідав всю ніч, — продовжує пані Олена. — З самого ранку наступного дня я почала дзвонити у військову частину. Не вдалося додзвонитися. Тоді страшне робилося. Я перебувала у такому само стані не знала, що зі мною робиться, і що я маю робити.
Сестра зорієнтувалася швидше. Вона написала пост у Фейсбуці про Рому і розмістила його фотографію. Дуже багато людей поширили її допис. І це спрацювало. 27 лютого їй написав лікар з Києва. Запитав, ким їй доводиться Рома. Сказав, щоб подзвонила йому. Під час розмови з нею він розповів, що упізнав Романа по фото у Фейсбуці. Напередодні бачив повідомлення, а тут прийшов на роботу і упізнав чоловіка з фотографії.
Так сестра першою дізналася цю страшну для нас звістку. Дізнатися-дізналася, але мені про це нічого не сказала. Не могла пересилити страх, щоб сказати про таке.
А вже потім приїхали з військової частини і сказали, що Рома загинув під час виконання бойового завдання. Говорили, яке це важливе завдання, але я вже нічого не чула і не бачила.
Треба було забрати тіло з моргу у Києві. Але як туди доїхати? Ви ж пам’ятаєте, що робилося у перші дні війни на дорогах. Допомогти на взялися волонтери. Але їм це не вдалося. Не тому, що не доїхали. Не взяли паспорт Романа. А без цього тіло не віддали. Як не просили, як не умовляли, нічого не допомогло. Довелося їхати ще раз. Тоді вже поїхали з військової частини. Тільки 7 березня 2022 Рому привезли.
Не довелося йому жити у новому будинку
Роман Шиманський родом з села Міжлісся. Його дружина з сусідньої Войнашівки. Після одруження проживали у батьків Олени. Будували свій будинок.
—Перед війною ми майже закінчили будувати, — розповідає пані Олена. — Залишалося шпалери поклеїти, ще деякі незначні роботи. Поки їх не закінчили, не переходили у новобудову. Тому Рома так і не жив у новій хаті. Дуже сумно про це говорити.
Поховали Героя у його рідному селі Міжлісся.
Кладемо квіти на мості, а люди питають, для чого ви це робите?
—Зруйнований міст відбудували, ми з дітьми бачили його, — розповідає дружина загиблого сапера пані Олена. — Але про те, що тут було, що загинули люди, рятуючи Київ від росіян, ніде нема жодного сліду. Мама Захара, який загинув разом з Ромою, принесла квіти, поклала прямо на мості, а якийсь чоловік її питає, що це означає. І це тільки чотири роки минуло з того часу, а що буде далі взагалі забудуть про таку героїчну сторінку війни, про подвиг наших хлопців.
Добре, що хоч у книзі про них згадали. Торік мені подзвонила жінка Ольга Воробйова. Сказала, що пише книгу про ірпінців, які загинули під час оборони міста. Просила розповісти про Рому, про його біографію. У серпні нас з дітьми запросили на презентацію книги. Тоді ми говорили, що варто було б встановити меморіальну табличку на мості. Розповісти про подвиг саперів, які врятували Київ. Нам пообіцяли, але поки що все залишилося, як і раніше.
Втім, мабуть, все-таки щось зміниться. Недавно телефонував депутат з Києва, сказав, що він з «Європейської солідарності». Повідомив, що готують меморіальну таблицю. Чому дзвонив? Запитував дозволу, чи не заперечуємо, аби на ній було згадане ім’я Романа. Як можна таке заперечувати?..
Командування подавало документи на присвоєння Квасному і Шиманському звання Героїв України. Їх нагородили орденом "За мужність" III ступеня (посмертно). І це попри те, що їх подвиг змінив хід битви за Київ. Це не думка автора пубілкації. Так стверджують аналітики війни.
Читайте також:
Один втік, другого обміняли: як «беркутівці» не потрапили у в'язницю за вбивства вінничан на Майдані
Подякуй журналісту гривнею
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
