Як Грушевський і Франко стали сусідами: вінничанин побував на ювілеї історика у Львові
- Про свої враження від участі у ювілеї на честь 160-ї річниці Михайла Грушевського з журналістом «20 хвилин» поділився художник з Вінниччини Анатолій Шевчук.
Художник Анатолій Шевчук — з села Ободівка. Нині проживає у Львові. Недавно він брав участь у ювілейних заходах до 160-річчя від дня народження історика і державотворця Михайла Грушевського. Вони відбувалися у музеї його імені у Львові. До музею Михайла Грушевського разом з іншими митцями нашого земляка запросив в.о. директора установи Володимир Качмар. Музей знаходиться у будинку, який на початку 1900-х років збудував Грушевський. Львів’яни називають його віллою Грушевського.
Ось що розповів пан Анатолій про побачене і почуте у будинку, де, як він каже, писалася історія України.
Без подарунку на іменин не приходять
Анатолій Шевчук не приховує: для нього стало приємною несподіванкою запрошення на ювілейні заходи видатного історика.
— Приблизно за місяць-півтора до ювілею Грушевського я брав участь у пленері художників, які музей проводив на території колишньої садиби Грушевського, де нині музей, — розповідає пан Анатолій. — Дуже гарна місцина. Багато зелені, будинок збережено, відремонтовано. Звертає увагу туя з трьома стовбурами. Це дерево точно пам'ятає господаря будинку. Складається враження, що тут нічого не змінилося з часів Грушевського. Раніше це була околиця Львова, район Софіївка. Тепер це вулиця Івана Франка, 154.
Разом з родиною Грушевський прожив у ньому з 1902 до 1914 року. На той час він працював професором Львівського університету.
У такому історичному місці працювали художники напередодні ювілею Грушевського. Пленер тривав тільки один день. Однак вражень від роботи залишилося, як каже Анатолій, на все життя.
Уже тоді Володимир Качмар, директор музею, пообіцяв запросити учасників пленеру, на ювілейні заходи.
— На іменини не приходять без подарунка, — усміхається співрозмовник. — Мої колеги-художники, як і я, прийшли зі своїми роботами. Коли мені передали мікрофон, я повідомив, що передаю керівнику музею картину на тему вічну, як наші Карпати. Називається робота «Карпатський краєвид».
У своєму виступі наш земляк згадав про вінницьку родинну гілку Грушевських. Його дід по маминій лінії Захарій Опоков проживав у селі Сестринівка колишнього Козятинського району. Був священиком у місцевій церкві. Саме у Сестринівці народилася мати Михайла Грушевського — Глафіра Опокова. Дід порадив Михайлові навчатися в університеті Святого Володимира у Києві. Ще у шкільні роки, як і в студентські, Михайло часто гостював у діда. Йому тут подобалося. «Сестринівку любив я невимовно», — згадував Грушевський, ця згадка є в архівах.
Захарій Опоков похований на місцевому кладовищі у Сестринівці. У селі є музей родини Грушевських.
Що передали музею нащадки Грушевських?
Анатолій Шевчук згадав про виставку у музеї Грушевського, приурочену до ювілею. Вона має назву «Спадщина поколінь: родинні традиції Грушевських». Ця виставка не відбулася б, якби не спадкоємці Грушевського. Якщо точніше, представники галицької родини історика.
Завдяки спадкоємцям музей отримав у подарунок низку домашніх речей, якими користувалися Михайло Грушевський та його родина. Тепер їх демонструють на виставці. Це речі, яких колись торокалися своїми руками Грушевський з родиною.
Кураторка виставки звернула увагу на столове накриття, зокрема, ложки, виделки, ножі. Зазначила, що кожна така річ має родинну монограму.
Уточнила, що свого часу їх зберігала у себе галицька родина Грушевських, а згодом передала до музею. Так приватна родинна пам’ять стала частиною музейної спадщини — щоб ці речі могли розповідати про Грушевських наступним поколінням.
— Зрозуміло, що ці предмети не належать до видатних історичних речей, — говорить пан Анатолій. — Але вони важливі. Завдяки їм краще уявляєш людей, які користувалися ними. Бачиш, як вони сидять за столом. Все це спонукає до спогадів про видатного українця і його родину.
Грушевський поділився з Франком землею
Приємно вразила нашого земляка Анатолія Шевчука ще одна історія, що стосується Михайла Грушевського. У музеї зберігається розповідь про те, як Іван Франко захотів стати сусідом Грушевського.
— Це дуже людяна історія, — ділиться думками співрозмовник. — Не сумніваюся, що вона нікого не залишить байдужим.
Коли Грушевський купив землю на Софіївці, тодішній околиці Львова, щоб збудувати будинок для своєї родини, до нього звернувся Іван Франко. Звернувся з незвичним проханням і пропозицією. Майбутній класик української літератури виявив бажання стати сусідом Грушевського. Сказав йому про це під час розмови. Але ж землі у Франка не було.
Після розмови Грушевський погодився відступити частину з придбаної ділянки.
Надалі вони спільно найняли архітектора і будівельників. Будівельні роботи тривали протягом 1901-1902 років. Тоді двоє видатних українців стали сусідами. Гарними сусідами.
Нині в одному з цих будинків державний музей Михайла Грушевського, в іншому — Дім Франка, таку скорочену назву має Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка.
З одного ювілею на інший
Запитую Анатолія Шевчука, що нині відтворює пензлем і душею?
— Так склалося, що я знову на ювілеї, — говорить, усміхаючись, співрозмовник. — Зараз працюю на пленері в Ірпені на Київщині. 2 жовтня тут розпочався уже десятий, ювілейний, пленер художників. Тому й кажу, що знов на ювілеї. Я вже втретє тут на такому заході.
Цікавлюся у співрозмовника, над чим працює? Якщо не секрет, звісно.
— Шукаю на місцевості фрагменти старого Ірпеня, — відповідає Анатолій. — Таке враження, що старовини у місті вже й не залишилося. Втім, ще трапляються поодинокі старі будиночки. Бачив одну хату. Вона знаходиться недалеко від новозбудованої висотки. Втім, можливо, я ще не всюди побував. Можливо, старих будинків в Ірпені ще багато. Треба подивитися.
Згадує одну із своїх робіт під назвою — «Старий будинок гуцула». Каже, одного разу натрапив на такий у Карпатах. Залишений господарями, забутий. Бур’яни заглядають у вікна.
— Я бур’яни прибрав, — говорить художник. — Щоправда, тільки на полотні, бо насправді така робота не мала сенсу. Чимось манять мене старі будівлі. Ось і шукаю такі нині в Ірпені.
Він розповів, що темою пленеру-2026 є слова, які нині дуже на часі, — «Сила мистецтва». Так і хочеться додати «у роки війни». Мистецький захід зібрав понад 50 майстрів пензля. Це рекордна кількість. Стільки не було на жодному з попередніх пленерів.
Можливо, тому, що відбувається він напередодні 125-ї річниці Ірпеня? Хтозна. Однак цифра промовиста.
Збирає 100 картин для Ободівки
Анатолій Шевчук малювати почав з дитинства. Уже тоді пишався тим, що має відомого на весь світ земляка: саме в його селі Ободівка народився майбутній художник зі світовим ім’ям — Олекса Новаківський.
У селі є пам’ятник Новаківському. Анатолій разом зі своїм братом Віталієм, який у свій час керував місцевої швейною фабрикою, ініціювали його встановлення. Над виготовленням скульптури працював народний художник України Михайло Довгань.
Прикро згадувати про неприємну сторінку — викрадення робіт Новаківського. Їх тривалий час зберігали у місцевому музеї Ободівки. Аж до 1997 –го (роки життя Новаківського 1872-1935).
У 1997 році картини Новаківського викрали: чотири винесли, а п’яту вирізали з рами.
На спомин про видатного майстра-земляка Анатолій Шевчук створює у сільському музеї Ободівки картинну галерею. Каже, задумав зібрати 100 картин відомих українських художників.
— У мене є вагомий аргумент під час спілкування з художниками, — говорить пан Анатолій. — На початку розмови запитую співрозмовника про Олексу Новаківського. А тоді кажу, видатний художник — мій земляк. Мало хто про це знає. А вже після цього прошу подарувати картину на малу батьківщину Новаківського.
Анатолій згадує, як просто було розмовляти на цю тему з художником з Івано-Франківська. Чому? Бо побачив у нього на руці татуювання з портретом Новаківського.
Загалом Шевчук уже зібрав для музею Ободівки майже 50 полотен українських художників.
До речі, сам він також робить подарунки. Його картини є у музеях Кам’янця-Подільського, Чернівців, Мукачево. І не тільки. Одну передав у Центр реабілітації українських військових у Португалії. Найбільше робіт, звичайно, у музеї рідного села.
Вас може зацікавити:
«Це тільки 17 імен»: у Вінниці презентували перший том книги про медиків, яких забрала війна
Подякуй журналісту гривнею
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
