«Якщо когось поранить — одразу дзвінок»: як «четвірка» з Вінниці понад місяць зупиняла вагнерів у Бахмуті
- 1 жовтня, у День захисників і захисниць України, розповідаємо, про «четвірку» молодих вінничан, яких здружила війна, кажуть, їхня дружба стала міцніша від цементу.
- Двоє з них дотепер на фронті, ще двоє демобілізовані: один через поранення, другий — через хворобу.
- Знаєте, про що найбільше шкодують? Що не були знайомі до війни.
- Розмова з кожним з вінницької «четвірки» справила приємне враження на журналіста «20 хвилин», вірю, що й читачі переймуться гордістю за земляків.
Бойова «четвірка», про яку йде мова, це — вінничани-тезки два Вадими: Завальнюк і Муляревич. Обидва нині виконують бойові завдання в іменитій 20-й бригаді безпілотних систем «К-2». Завальнюк — командир взводу, Муляревич — головний сержант роти. Молодший брат Завальнюка, пан Олександр, повернувся до цивільного життя через хворобу. Демобілізувався також Сергій Воронін. Нині він заступник начальника обласного центру підготовки громадян до національного спротиву.
Це Воронін розповів журналісту про своїх побратимів. А вони уточнили, хто згуртував їхню «четвірку» — Сергій Воронін!
«Наша дружба міцніша від цементу вищої проби», — жартують хлопці.
Неспроста вони шкодують, що не знали один одного до війни.
Спершу у шпиталь до побратима, а тоді вже додому
Перший, з ким розмовляв журналіст «20 хвилин», був Сергій Воронін. Він здивував одразу. Давно не чув таких схвальних відгуків на адресу побратимів, які озвучив пан Сергій!
—Коли я лікувався після поранення у Тернополі, а хлопцям дали відпустку, то вони спершу приїхали мене провідати, а вже тоді взяли білети до Вінниці, —говорить Воронін. — Відпустка коротка. Вдома на них чекали батьки, родичі, а вони… Для мене це багато говорить про людину. Як побачив їх на порозі лікарняної палати, мало не просльозився.
До війни Воронін працював в обласному центрі туризму, спорту, краєзнавства та екскурсій. Був методистом. Згадує, як уперше зустрілася їхня «четвірка». Всі прийшли у 120-у бригаду Територіальної оборони. Хтось у перший день, хтось трохи згодом. На запитання, чому не у ТЦК, говорить, що його б не взяли. Є вагома причина — травмований хребет. Тому найперше, куди міг приткнутися, це Тероборона.
—Нас з хлопцями об’єднало, напевно, те, що ми всі були молоді, активні і цілеспрямовані, — говорить пан Сергій. — У взводі наша «четвірка» сформувала групку однодумців. На одному з етапів війни нас розкидали по різних підрозділах, але ми добилися, щоб знову бути разом.
«Перший бойовий виїзд був у Бахмут»
На війні швидко опановують військову справу. Так було у нашої «четвірки».
—Наш перший бойовий виїзд був у Бахмут, — розповідає Сергій Воронін. — Ми тоді були підпорядковані 93-й бригаді «Холодний Яр». Заїхали 17 квітня, а виїхали 22 травня 2023 року. Провели ці дні, як кажуть, безвилазно, без ротацій. Працювали на гранатометі М-19. Це американський станковий автоматичний гранатомет із стрічковою подачею боєприпасів.
Співрозмовник згадує, як вивчали зброю, яку до того взагалі не бачили.
—За один день опанували, — говорить він. — Перед тим ротний сказав: «Їдете на позицію «емкашників», від назви гранатомета МК-19. Готуйтеся!». А ми взагалі в ньому нічого не розуміли, не знали, що це таке і як працює. Щоб зрозуміти, нам вистачило одного дня. Щоправда, все роз’яснював гарний фахівець з 93-ї бригади. Все показав, детально розповів і ми заступили на позицію. Нас четверо склали гранатометний розрахунок.
Працювали безперестанку: один відпочиває, другий стріляє. Були перерви, але невеликі. Ворог постійно тиснув, були штурми, бої. Ми стояли якраз у напрямку наступу «вагнерівців». Це було у той час, коли пригожин записав і поширив своє звернення: «шойгу, герасимов, де боєприпаси?».
Після виконання завдання Сергія Вороніна удостоїли батальйонної відзнаки. Ротний подавав його кандидатуру. А він сказав: «Хлопці, це відзнака кожного з нас». Поклав її в автомобіль і вона там постійно знаходилася, як спільна нагорода.
—Після виходу з Бахмута нас направили в інший батальйон, — продовжує співрозмовник. — Знаєте для чого? Щоб ми навчали інших працювати на М-19. За понад місяць щоденної роботи вивчили цей вогневий засіб, як своїх п’ять пальців. Він дуже ефективний у бою. У бригаді про нас говорили, що є такі «емкаешники», які ефективно відпрацювали у Бахмуті.
У Бахмуті у Сергія було сподівання зустрітися зі своїм гарним другом — Денисом Бабієм на позивний «Трейн». Він знав, що «Трейн» також захищає місто.
На жаль, цього не сталося: 21 квітня Денис загинув під час артилерійського обстрілу.
У квітні 2024-го Вороніна поранило. Сталося це у бою під Кліщіївкою, село неподалік від Бахмута.
«У нас була домовленість: якщо когось поранить, — одразу дзвінок»
—Ці хлопці, два Вадими й Олександр, увійшли мені в душу, як рідні, — продовжує Сергій Воронін. — Якщо відверто, вони стали ближчі, ніж дехто з родичів. Дотепер спілкуємося. До того ж, майже кожного дня. Якось вони розповіли, як відчували, що зі мною має щось статися. У нас була домовленість, якщо когось поранить, — одразу дзвінок. Я зателефонував вранці, повідомив про своє поранення, а вони кажуть, так ось чому у нас була така тривожність, що навіть заснути не могли. Відчували, що щось не так. А коли приїхали спершу в госпіталь до мене, а вже потім додому у відпустку, це для мене багато говорить про людину.
Найскладніше переживати за хлопців у шпиталі. Особливо у той час, коли вони виходили на бойові. Ти напружено чекаєш повідомлення. Постійно дивишся на телефон, не випускаєш його з рук. Я ж добре знаю: вони настільки активні і сміливі, що першими підуть вперед. Ніколи не відмовляться виконувати найскладніший наказ. Буває, таке закінчується не дуже добре. Тому й хвилююся за них.
На лікарняному ліжку є час для роздумів. Найчастіше згадуються ситуації, коли хлопці підставляли одне одному плече. В одному з випадків подавали руку. Було це тоді, коли рятувалися з підвалу будинку, в який прилетіло і почалася пожежа. Вибратися можна було тільки через маленьке підвальне віконечко. Допомагаючи один одному, не тільки самі врятувалися, а й витягли гранатомет МК-19.
Висновок ВЛК викинув у корзину і повернувся у частину
Хлопці розповідали про Вороніна, що він — лідер від природи, здатний вести за собою. Неспроста його призначили командиром взводу у званні молодшого сержанта. Саме тоді Сергій вирішив навчатися на офіцерських курсах. Його направили у Київ. Запитали довідку від ВЛК.
—Я зрозумів, що на цьому моє навчання закінчиться, — говорить Сергій. — Знав, що комісію не пройду. Хребет серйозно травмований. Так воно й сталося. Вони мені дали папір, що непридатний до військової служби і маю бути знятий з обліку у ТЦК.
Звичайно, нікому той папір ВЛК я не показував. Вийшов на вулицю, зім’яв, розірвав на шматочки і викинув в урну для сміття. Після того знову повернувся у свою військову частину. Якби не поранення, служив би й далі.
З однією болячкою йому це вдавалося робити, а ось з двома… Довелося звільнятися.
До речі, до посади командира взводу дослужився ще один із «четвірки» — Вадим Завальнюк.
«Брат каже: ходім запишемось в ТрО»
Вранці 24 лютого 2022-го, коли на нашу землю полетіли перші російські ракети, Вадим Завальнюк, їхав на роботу. Щоправда, не доїхав. Повернувся додому. Ловив кожну новину з Інтернету про війну. Поруч був молодший брат Олександр.
У розмові з журналістом «20 хвилин» Вадим згадав, як того ж ранку став у стрій 120-ї бригади ТрО.
—Це брат запропонував йти записатися у ТрО, — згадує Вадим. — Я його підтримав: кажу, пішли. Там була велика черга. Вже у бригаді зустрілися із Сергієм, а пізніше до нас доєднався Вадим Муляревич. У серпні, третього числа, якраз на мій день народження, нас перевели у Київську область на кордон з Білорусією. Там виконували завдання у підрозділі контрдиверсійної боротьби. У 2023-му перейшли у роту розвідки. Був період, коли служили у роті вогневої підтримки.
Виконували завдання у Бахмуті на Донеччині, Вовчанську на Харківщині, Лимані Донецької області. У Лимані перебували тривалий час.
Приблизно пів року тому разом з Вадимом Муляревичем доєдналися до 20-ї бригади безпілотних систем «К-2». Нас залишилося двоє з «четвірки». Брата списали по здоров’ю, а Сергій звільнився після поранення.
У розвідці Завальнюк служив на посаді командира взводу. Тепер у «К-2» у нього така само посада. Він молодший сержант, але очікує на присвоєння офіцерського звання.
Прошу згадати епізоди з фронтових доріг, які зберігає у пам’яті. Каже, таких епізодів багато. Не кожен хочеться діставати з кутків пам’яті. Однак є такі випадки, яким не перестаєш дивуватися. Думаєш: чим їх пояснити?..
Збив дрон з автомата
—Ми евакуювали поранених, — розповідає Завальнюк. — Ох, і важко нести «трьохсотого» чи «двохсотого»! Йшли дві групи. У кожній по чотири чоловіки. Вони несли по одному пораненому. Почало темніти. Раптом у небі з’явилося світло. Зрозумів, що нас побачив оператор FPV-дрона. «Ефпівішка» стала світитися все ближче й ближче, наближаючись до нас. Бачу, її спрямували прямо на мене. Сховався за дерево. Зняв запобіжник з автомата і випустив чергу.
У нас над головами пролунав вибух. Значить, поцілив. Коли дрон вибухає, одразу вуха закладає і пару секунд нічого не бачиш перед собою.
Трохи оклигали і продовжили нести поранених. На щастя, ніхто не постраждав під час нальоту дрона. Поранених донесли до місця їх подальшої евакуації транспортом.
«Міна впала між нами, але не вибухнула»
—Пригадую, як перші рази ми заїжджали на бойові на «броні», — розповідає Вадим. — Одного разу машина забарахлила і зупинилася. Нас почали крити з міномета. Ми порозбігалися і залягли. Обстріл не припинявся. Раптом одна з мін падає між мною і ще одним воїном. Знаєте, чому ми залишилися живі? Бо міна не вибухнула.
Бувало, дивом виходили з-під обстрілу. На війні не все можна передбачити. І не все піддається логічному поясненню.
Він згадує ще один випадок.
—Зайшов з командиром у бліндаж, — говорить Вадим. — А коли повертався, можна було йти двома стежками. Спершу повернув праворуч. Зупинився. Думаю, ні, піду ліворуч. Пішов. А на ту стежку, з якої звернув, прилетіло. Як можна вгадати, якою стежкою йти? Ніколи не знаєш, куди прилетить.
Вдома Вадима з нетерпінням чекають батьки, брат, племінник. Влітку нинішнього року йому уперше за час війни дали відпустку на день народження. 3 серпня відзначав свої іменини разом з дорогими людьми. Якби не війна, поруч були б ще й бойові побратими. Він упевнений в цьому.
Хотів захищати Київ
Вадим Муляревич до війни працював на фірмі, що займалася утепленням будинків. З першого дня вторгнення росіян хотів захищати Київ. Шукав підрозділ, до якого мін би доєднатися. Однак скрізь відповідали, що вже набрали людей.
—Тоді стояли черги охочих боронити країну, не те, що зараз, — згадує Вадим. — Знайомий подзвонив, сказав, що він уже у 120-й ТрО. Тут багато вінничан. Приходь. Ось так 1 березня 2022-го я доєднався до вінницької бригади Тероборони. У той день, чи наступний, познайомився з дуже хорошою людиною — Сергієм Вороніним. Він був дуже мотивований боронити своє. Простий солдат, але великий патріот. От ми навколо нього й згуртувалися. Брата Вадима Завальнюка — Олександра я знав ще до війни. Так згуртувалася наша вінницька «четвірка». Пізніше ми пройшли немалий бойовий шлях: виконували завдання у роті, яку називали КДБ, тобто контрдиверсійної боротьби, працювали у роті вогневої підтримки, у розвідувальному взводі. Не так давно удвох із Завальнюком перейшли у «К-2». На той час Воронін уже демобілізувався після поранення, так само звільнився через хворобу брат Вадима — Олександр.
Вадим Муляревич єдиний з їхньої «четвірки», хто до війни мав військовий досвід, служив строкову службу. Нині він головний сержант роти у «К-2».
Йшли на «еспешку» — взяли у полон трьох орків
Вадим Муляревич, як і його побратими, розповів поро декілька епізодів з фронтового життя. Зокрема, про взяття у полон орків. Каже, і в Лимані брали, і на Вовчанському полонили.
У той день разом з командиром роти він йшов на «еспешку» , так військові називають спостережний пункт. Їх супроводжував побратим з іншого батальйону, щоб показати, який у них СП, куди мали заступати військові одного з батальйонів 120-ї бригади. Дорога пролягала через ліс.
—В якийсь момент звернув увагу на силуети вдалині зліва від нас, — розповідає Муляревич. — У розвідника, як кажуть, око зірке. Ми не знали, хто там може бути. Одразу зачаїлися, аби не виказати себе. Запитав у супроводжуючого, скільки у них людей на спостережному пункті. Він відповів, що двоє. Повертаю голову —і знову бачу три силуети. Розуміємо, що це окупанти. Відкриваємо раптовий вогонь з автомата. Наближаємося до їхнього місця і кричимо, щоб здавалися. З їхнього боку ліс був густіший, ніж у нашому місці. Кинули ще пару гранат у кущі. Наші постріли почули побратими з іншої групи. Вони перебували трохи вище, метрів за двісті від нас. Поспішили на допомогу.
У цей час з кущів вилізли троє орків з піднятими руками. Цей момент ми записали на відео.
—Коли береш у полон окупантів, тут є свої плюси, — продовжує військовий. —Можна отримати важливу інформацію про ворога, слухати розмови по їхній радіостанції, що, де, коли відбувається, ну, і нарешті це обмінний фонд. — Але ситуації виникають різні. Буває, щоб врятуватися самому, треба знищити ворога. Один з наших побратимів вирішив заглянути у будинок у сірій зоні. В той час троє інших військових забирали дрон, який пілоти приземлили, бо вичерпувався заряд батареї. Ніхто не знав, що в тому будинку облюбували собі місце так звані інфільтровані. Це кацапи, які заходять малими групами і поступово накопичують сили. Добре, що побратим скористався нашими порадами. Це він пізніше розповідав, як заходив у будинок. Робив це у такий спосіб, як йому радили ми, розвідники. Побачив — стирчить автомат. А двоє окупантів лежать на спальнику. Там вони і залишилися лежати після автоматної черги нашого воїна. Забрали жетони, «броніки», автомати.
Чому перейшли у «К-2»?
Кожен військовий на фронті хоче служити у тому підрозділі, де командування нормально ставиться до підлеглих. Це аксіома.
Кращого командира і кращої людини як у «К-2», я не знаю, говорить Вадим Муляревич. Зрештою, не один я про це говорю. Таку думку можете почути від багатьох.
Уточню, 20-ю бригадою безпілотних систем «К-2» командує Кирило Верес. Це про нього так відгукується співрозмовник.
—Ми це відчули, коли нас направили на навчання у «К-2», — продовжує головний сержант роти. — Якби більшість командирів були такі, як Кирило Верес, і робили так, як він, вирішували питання підлеглих одним дзвінком, конкретно, а не обіцянками, то втрат на фронті було б значно менше, ніж є насправді. Командир має бути доступним не тільки для офіцера, а й для простого солдата. Бо всі ми люди. Причому, різні люди. Попри це хочемо нормального, людського ставлення до себе. Якщо його відчуваємо від командира, тоді готові, як кажуть, гору зрушити.
Так коротко, але дуже точно головний сержант роти Вадим Муляревич розповів, чому змінив підрозділ на п’ятому році війни.
Вас може зацікавити:
«Два пільгові місця на рейс»: чому мати полеглого воїна змушена випрошувати безкоштовний проїзд?
Подякуй журналісту гривнею
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
