«Я цю війну не починав»: ми побували у таборі для російських військовополонених
- Ми побували в одному з українських таборів для утримання російських військовополонених. Побачили, в яких умовах живуть полонені, як працюють і харчуються, а також поспілкувалися з російськими військовими про їхню участь у війні та потрапляння в полон.
Згідно з відкритими джерелами, сьогодні в Україні діє п’ять таборів для тримання російських військовополонених. В одному з них вдалося побувати і нашому журналісту.
Під час візиту ми побачили, в яких умовах утримують полонених окупантів: не в тісних камерах, як може здаватися на перший погляд, а в доволі просторих кімнатах без ґрат на вікнах.
У них нові ліжка та чиста постіль. Є можливість займатися спортом, читати книги, розгадувати кросворди, проводити час на свіжому повітрі та працювати на кількох підприємствах, що розташовані на території табору. Для військовополонених це частина повсякденного життя, яке зовні може разюче відрізнятися від того, що багато хто уявляє, почувши словосполучення «табір для полонених».
До слова, за виконану роботу полонені отримують гроші — до 300 гривень на місяць. Отримані кошти можна витратити у крамниці, яка також розташована на території табору. В асортименті: предмети гігієни, спідня білизна, солодощі, газовані напої, ковбаса, наручні годинники тощо.
Табір великий, і в ньому утримують щонайменше кілька сотень окупантів. Проте точної цифри ніхто не називає. Із кількома росіянами нам вдалося поговорити, хоча чимало їхніх історій, здається, ніби копіюють одна одну.
На запитання про те, чому вони пішли воювати, найчастіше ми чули такі причини: через брак грошей, щоб не потрапити до в’язниці за скоєні злочини або тому, що нібито опинилися на війні випадково. Про свій вибір вони зазвичай не шкодують.
Повний документальний випуск про табір для російських військовополонених можна подивитися на YouTube-каналі «Михайло Курдюков».
Ось, до прикладу, кадровий російський військовослужбовець Артьом Кравцов. На запитання, що він думає про війну, відповідає коротко:
— Ми прості солдати. Перед нами була задача — ми питань не ставили і виконували.
На уточнення про те, чи не замислювався він над правомірністю отриманих наказів, відповідає заперечно. Про те, що добровільно опинився на війні, каже, що не шкодує.
Запитуємо його, за кого голосував на президентських виборах у РФ. Відповідає, що за Путіна, адже він, на його думку, хороший президент. Уточнити, які саме рішення російського правителя він вважає корисними для своєї країни, відмовився.
Інший військовополонений, який погодився з нами говорити, — 62-річний Марсель із Татарстану, що розташований за понад дві тисячі кілометрів від України. Під час спілкування помічаємо на його нозі татуювання зі свастикою — символом, проти якого, як декларує Росія, вона прийшла боротися в Україні. Запитуємо, як же так сталося.
— Це давно було, «по-малолітству», — говорить Марсель. — Коли я робив це, то всі жили дружно: і Україна, і Білорусь, та й нацизмом це тоді, можливо, не вважалося.
Далі говорить, що війна в його розумінні — це щось погане, а причини її початку бачить в амбіціях людей. Щоправда, не уточнює, яких саме.
— Я відчуваю відповідальність, що прийшов в Україну зі зброєю, — продовжує він. Далі звертається до росіян, які лише думають піти на війну: — Не ходіть сюди. Немає чого тут робити. Особисто мене та сімох союзників, які були зі мною, кинули на «обнулення». Просто, щоб нас не було.
Тут же, у медчастині, але на сусідньому ліжку, лікується інший окупант — Владімір. На війну пішов, щоб не відбувати покарання в російській тюрмі, куди його на шість років посадили за наркотики.
— Я підписав контракт із в’язниці. Думав, в Україні мені буде краще… Ну, як думав: мені в тюрмі сказали, що до 21 року не відправляють штурмувати. А мені було 20 років. Сказали, просто сидітиму на позиціях, але насправді відправили на штурм, — розповідає окупант.
У червні цього року його поранило на Запорізькому напрямку. Росіянин намагався доповзти до своїх, але не вийшло — його наздогнали «азовці», які й взяли в полон.
— Думав, що розстріляють. Але мене навіть не били. Дали їжу та воду, допомогли дійти.
Великою частиною табору є підприємства, де росіян залучають до роботи. Нам показали одне з них. На ньому виготовляють штучні ялинки та святкові прикраси. Як уже йшлося вище, за виконану роботу полонені отримують гроші.
Одним із тутешніх працівників є окупант із Якутії, яка розташована приблизно за 5,5 тисячі кілометрів від України. Зараз він охайно фарбує гілки штучних ялинок, а два роки тому добровільно підписав контракт, адже хотів на власні очі подивитися на винищення людей.
Своє це бажання, каже, задовольнив. На наше уточнення про те, чи шкодує про свій вибір, відповідає заперечно, бо, на його думку, нічого поганого в Україні він не робив.
Тут же працюють й інші окупанти. Вони фарбують кульки, друкують ялинкові гілки, спілкуються між собою. Сибіряк Константін прийшов на війну, щоб не відбувати покарання у в’язниці. Остання його «ходка» — за тяжкі тілесні ушкодження, грабежі та розбій. Питаємо, чи відчуває він відповідальність за скоєне в нашій країні.
— Не я цю війну почав. Тому у мене не може бути ніякого відчуття відповідальності, — говорить Константін.
Поки полонені працюють, відпочивають та отримують медичну допомогу, українська сторона продовжує утримувати їх відповідно до міжнародних правил поводження з військовополоненими. Саме це, а не бажання зробити перебування росіян комфортним, є причиною умов, які ми побачили.
Йдеться насамперед про Третю Женевську конвенцію, яка визначає правила поводження з військовополоненими. Представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко пояснює:
— Ми ставимося до них згідно з тими документами, які Україна підписала. Їм не дають нічого більше від цих зобов’язань, — говорить Яценко.
Для України це має не лише юридичне, а й практичне значення. Військовополонені — це люди, яких можна обміняти на українських захисників і захисниць, що перебувають у російському полоні. Тому збереження їхнього життя та здоров’я безпосередньо пов’язане з можливістю майбутніх обмінів.
— Для нас кожен із цих людей — це просто обмінний фонд. Ми їм зберігаємо життя, ми їм зберігаємо здоров’я, але з єдиною метою — якнайшвидше поміняти, — говорить представник Коордштабу.
Тричі на день полонені приходять до їдальні. Саме тут, мабуть, найкраще видно масштаб табору: сотні колишніх російських військових вишиковуються перед входом і після команди організовано заходять усередину.
На обід, який ми побачили, подавали гороховий суп, хліб, кашу з м’ясом та салат. Для умов полону, на нашу суб’єктивну думку, це цілком повноцінна їжа. Представники табору також зазначають, що харчування є одним із постійних видатків на утримання полонених.
Один військовополонений обходиться Україні приблизно у 10 тисяч гривень на місяць. Це включає не лише харчування, а й забезпечення інших потреб, пов’язаних із його утриманням, зокрема зарплату охоронців табору.
Представник Коордштабу говорить, що не варто очікувати від більшості російських військовополонених каяття чи зміни поглядів. За його словами, люди, які роками жили в російській пропагандистській системі, не змінюють свої переконання лише через те, що потрапили в український полон.
— Це люди, які прийшли на війну цілком усвідомлено, заробити грошей на війні, повбивати, можливо, якось самоствердитися, або їхні родини їх відправили сюди вмирати, — говорить Петро Яценко.
За його словами, справжнє розкаяння серед полонених — радше виняток. Завдання України полягає не в тому, щоб перевиховати їх, а в тому, щоб зберегти їхнє життя до моменту можливого обміну.
Змінюється і портрет тих, хто потрапляє до українського полону. Якщо раніше серед російських військовополонених було більше людей старшого віку, нині дедалі частіше трапляються молоді чоловіки, зокрема ті, хто до війни мав проблеми із законом.
Одним із таких є Роман Попков. На війну він пішов у 22 роки, добровільно підписавши контракт із Міністерством оборони Росії. Каже, що йому не вистачало грошей на життя, тому він вирішив піти воювати.
Під час розмови Роман визнає, що від початку був готовий убивати. Війну називає жахливою, однак при цьому не може чітко пояснити, чому вона почалася і хто на кого напав.
— Одні говорять, війна почалася через напад України на Росію. Через те, що Україна вдарила по якомусь нашому аеропорту і загинуло багато людей. Інші кажуть, що це ми напали на Україну. Типу, по комусь там сильно вдарили. Взагалі не розумію, хто на кого напав, — міркує окупант Попков.
Далі він розповідає про епізод бою, під час якого, за його словами, від його рук загинули дев’ятеро українських військовослужбовців. Росіянин каже, що використав проти них усі свої набої та гранати, які мав при собі. Але навіть після цього він не вважає себе злочинцем.
— Я з цього приводу взагалі не парюсь, — каже окупант.
Читайте також:
Ставка Гітлера «Вервольф», або ліс під Вінницею, де ухвалювали історичні рішення
Ядерний щит із центром у Вінниці: як працювала 43-тя ракетна армія
Подякуй журналісту гривнею
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
