«Вы, наверное, националист?» Листи Стуса, вивезені з окупованого Донецька, передали у Рахнівку

Цю криницю у Рахнівці дотепер називають криницею Стуса, її викопав у 1939 році батько поета Семен Демянович

• Сьогодні, 6 січня, — 85 років з дня народження Василя Стуса.
• Музею Василя Стуса у селі Рахнівка Гайсинського району передали листи Василя Стуса.
• Кому їх писав наш земляк?
• Хто і як вивіз їх з Донецька?

Перед тим, як розповісти історію про передані листи, вони хвилюють уже тим, що писані рукою нашого земляка, нагадаємо, що у Рахнівці збереглася криниця Стуса.

Криницю викопав батько поета

Саме так її дотепер називають місцеві — криниця Стуса. Її викопав у 1939 році батько Василя — Семен Дем’янович. Колодязь на вулиці, а не на подвір’ї. Кажуть, чоловік зумисне не «заховав» її на своєму обійсті, аби й інші люди брали воду.

Будинку, в якому народився Василь, нема. На його місці збудували інший. Нову хату звели родичі Стусів — Микола і Параска Семенюки.

 На будинку встановили пам’ятну дошку з написом: «На цьому місці стояла хата, в якій 6 січня 1938 року народився поет Василь Стус».

Студентом Василь любив приїжджати на канікули до бабусі у Рахнівку. Долучався до роботи на будівництві нової хати.

У 2008 році автор цих рядків був у Рахнівці і спілкувався з родичами поета. Вони тоді зібралися на ювілей Василя.

Його старша сестра Марія розповіла, як вони опинилися на Донбасі. Спершу тато поїхав на Донбас. Влаштувався там на роботу. Як почав працювати, забрав з собою нашу старшу сестру Палазю і брата Івана. Пізніше переїхали і Марія з мамою і малим Василем.

Спогади родичів Стуса надзвичайно цікаві. Про них розповімо окремо, іншим разом, а поки що продовжимо розповідь про листи.

Спецоперація КДБ «Блок»

12 січня 1972-го, тодішнє КДБ розпочало операцію під назвою «Блок». Серед арештованих представників української інтелігенції був і Василь Стус. Майбутній поет-дисидент, в’язень радянських таборів, народився 6 січня 1938 року у селі Рахнівка Гайсинського району. У цьому селі дотепер проживає Дмитро Омелянчук, який пам’ятає Василя з дитячих років. Вони спілкувалися, коли Стус приїздив у гості на літо до рідні з Донецька, спершу учнем, потім студентом.

Дмитру Михайловичу уже виповнилося 90. Він, колишній директор школи, створив музей Василя Стуса. Дотепер є його директором. Краще нього навряд чи хтось проведе екскурсію.

З Дмитром Омелянчуком розмовляв на минуле Різдво. Поділився з ним розповіддю про те, що маю копії листів Василя Стуса, вивезених з окупованого Донецька. Співрозмовник сказав, що вони б доповнили експонати музею. Надіслав їх на електронну адресу музею. Розповів про те, як отримав їх від колеги, яка до окупації працювала в Донецьку.

Їх могли відібрати сепаратисти під час вивезення з міста. Так сталося, наприклад, з іншими документами, які відправили кур’єрською доставкою. Листи Стуса, на щастя, збережено.

Батько працював з Василем, а мама навчалася з ним в інституті

Моя колега, відома українська журналістка Ліна Кущ, родом з Донецька. Після тимчасової окупації міста одразу переїхала в Київ. Разом з сім’єю і батьками. Працює у Національній спілці журналістів на посаді заступника керівника цієї організації.

Якось під час нашого спілкування вона розповіла про свого батька Володимира Павловича. Його прізвище Буц. Але ще його знали колеги за псевдонімом — Вербиченко. Сказала, що він мріяв побувати у Рахнівці. Сумно говорити, але у 2015-му його не стало.

—Батько працював разом зі Стусом у газеті «Соціалістичний Донбас», — говорила пані Ліна. — Було це на початку 60-х минулого століття, перед тим, як Василь Семенович переїхав до Києва на навчання в аспірантуру Інституту літератури. Стосунки у них були довірливі. Про це свідчать тексти листів, які  батько отримував зі столиці. 

Ще більше цікавості пані Ліна додала повідомленням про свою матусю: «Моя мама, Валентина Миколаївна, навчалася разом зі Стусом на історико-філологічному факультеті Сталінського педагогічного інституту. Але про все це я дізналася тільки після проголошення незалежності нашої держави. До того батьки нічого не розповідали. Навіть не знаю, де саме тато зберігав листи — вдома, чи, може, в іншому місці…»

Коли родина виїжджала з Донецька, не було можливості взяти багато речей. Через деякий час Володимир Павлович вирішив поїхати у Донецьк забрати деякі речі. Вони добре усвідомлювали, що місто не скоро повернеться до того життя, яким жило раніше.

Коробки з особистим архівом «віджали» бойовики

 —Основну частину своїх архівних матеріалів — листи, фотографії, вирізки з газет, книги, а також деякі речі — батько відправив кур’єрською доставкою, — продовжує пані Ліна. — Листи Стуса і подаровану ним книгу взяв з собою у валізу. Машину з кур’єрською доставкою бойовики перепинили і все відібрали. Коли про це дізнався Володимир Павлович, він дуже переживав.  Через деякий час тата не стало.

Мати пані Ліни тішить дітей і внуків, це їхня моральна підтримка на новому місці проживання. Попросив колегу, щоб запитала дозволу у матері на спілкування. Дуже хотілося почути від неї про те, яким пам’ятає Стуса студентом. Через деякий час пані Ліна зателефонувала. «Вибач, Вікторе, але мамі уже складно повертатися у спогади про минуле». Пояснила, чому. Каже, мати хворіє, тому кожне зайве хвилювання шкодить здоров’ю.

1972 рік. Львів.Святкувати Різдво комуністи забороняли, але ж патріоти на таке не зважали (Стус другий ліворуч).

 «Я знаю одно место на площади Сталина, где по-украински говорят»

Ось декілька фрагментів з листів Стуса до свого колеги Володимира Буца (Вербиченка)

22.1.1964
«Буцю!
Привіт! Ти якої холери мовчиш? Чи чому я мовчу? Оце згадав і вирішив настрочити. Як ся маєш? Як справи? Чи ще не одружився, бува?
Мені так набридла столиця, як гірка редька. Такі тут міщани, такі залякані, що не знаю, як тільки з ними будуватимуть світле майбутнє.
Кияни — як завойовники. На кожному кроці можна почути: «А вы бы не могли более понятно разгаваривать?», «Вы, наверное, националист? Я знаю одно место на площади Сталина, где по-украински говорят...»
Краще вже або в Донецьк — там краще, або на село.
Пишу мало. Більше читаю. Ходжу на вечори. Гарний був Симоненків вечір  Багато працюю, але часом, згадуючи, жалкую за Буцьом і «Соцдонбасом».
Пиши, що там новенького у вас, на Донеччині. Я мовчки зітхаю і наостанок передаю привіт всім працівникам газети...
З привітом удруге, Василь».

 «У мене зараз великі неприємності, але все це — між нами…»

20.2.1964
«Володя! Дорогий!
Я не зміг прочитати листа одразу. У мене зараз великі неприємності. Виїздив з Києва. Але все це — між нами.
Читав твого листа і дякував тобі. Спасибі, друже. Писав тобі, щоб ти не пропустив, бо тут я зміг дістати 1 примірник. Краще даватимеш читати студійцям — з радіо.
Коли бачитимеш Шуру, нічого не кажи за мої клопоти. І взагалі — нікому...
І. Світличного звільнили з Академії. Так заманулось, мабуть, комусь із зверхніх. Симоненків вечір — хіба ж це не інкримінація?
Нащо тобі моє про Шевченка? Влітку на канікулах — покажу. Та й дещо вже читав тобі — ще на роботі.
На все тобі добре, друже.
Шура якось писала, що в нас нічого не вийде, і Буц напише оповідання. Я сказав їй, що він не напише, бо оповідання із щасливим кінцем — то занадто традиційно. А Буцові, як і всім, хочеться бути новатором. Чи не так? Не напишеш?
Пиши, дорогий. З такими, як ти, і дружать, і листуються…

Син просив передати йому аркуші з конвертами

Загалом до музею у Рахнівці передали три листи Василя Стуса, написані ним до свого донецького товариша Володимира Буца (Вербиченка). Нехай це тільки копії, та все ж, і на аркушах, і на конвертах видно почерк поета. На щастя, листи гарно збереглися.

—Коли про них був дізнався син Василя Семеновича Дмитро Стус, просив передати їх для його власного архіву, — розповідає Ліна Кущ. — Батько тоді довго розмірковував, як мовиться, на всі боки. Зрештою, дійшов висновку, мовляв, листи писані особисто йому. Тому вирішив все-таки залишити у себе.

За словами співрозмовниці, пізніше під час її розмови з Дмитром на одному із зібрань, вона відчула, що син поета трохи ображений на них. Втім, можливо, їй це тільки здалося. Нині листи зберігає донька Буца, згадана вище

Читайте також:

«Буде мати всевидяще око». Як учень з Крижополя удосконалив перископи, які робить з друзями

Різдво за «совєтів»: «Кутю у таборах дисиденти робили зі скибочок засушеного хліба і тюремної каші»

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.