«Вийшов хлопчик з лицем старого діда»: дружина звільненого Ніколайчука розповіла про жахи полону
- З 23 по 25 травня відбувся великий обмін «1000 на 1000» між Україною та рф. Визволили 45 бійців з Вінниччини, які перебували у полоні.
- Серед них — військовослужбовець Національної гвардії України Віталій Ніколайчук з Калинівки. Чоловік рік і десять місяців був у ворожому полоні.
Майже два роки нацгвардієць з Калинівки Віталій Ніколайчук перебував у ворожому полоні. Відчув на собі всі тортури у трьох російських колоніях.
Увесь цей час його дружина Олена, рідні, друзі та знайомі брали участь у численних акціях підтримки військовополонених, організовували заходи, поширювали інформацію, підтримували один одного і вірили в його повернення.
Поки Віталій проходить лікування після полону, його дружина розповіла, як чекала свого Героя, якою була мить зустрічі, що військовий повідав про перебування в російських катівнях.
— Певно півроку знадобиться, аби відновити здоров'я чоловіка після полону, — починає розповідь Олена. — Там все перебите, порване, все відбите. Але головне, що в Україні мій Віталік, головне що не в полоні.
Військова служба і полон
Віталій Ніколайчук родом з Калинівки. З 2000-го до 2004-го року року він навчався в місцевому коледжі, здобував спеціальність галузеве машинобудування.
У студентські роки наш Герой захоплювався спортом, був щирим, доброзичливим і товариським. Саме в стінах коледжу він почав зустрічатися зі свою майбутню дружину Олену, яка також тут здобувала фах технолога легкої промисловості, хоча знайомі були ще зі школи. Нині пара виховує 20-річну донечку і двох 13-річних синочків-близнюків.
Віталій Ніколаєнко все життя присвятив військовій справі. Після армії перевівся на контрактну службу. За його плечима Майдан, служба в АТО. Далі пішов служити у розвідку. Можна було звільнитися з армії, оскільки пара мала троє дітей, тоді ще зовсім малих. Але Віталій не зміг покинути службу. Олена займалась ресторанним бізнесом.
Коли почалась велика війна, Віталій Ніколайчук, обіймаючи посаду головного штаб-сержанта бригади Червона Калина пішов обороняти країну від ворога. Звільняв Київ, Запоріжжя, та інші міста. Олена в цей час приймала у себе десятки родин-переселенців.
26 липня 2023 року під селом Роботине нацгвардійця взяли у полон. До колонії везли п'ять діб, з мішками на голові, майже голодними.
— Я одразу подзвонила побратимам, — каже Олена. — Вони мені сказали, що Віталік мабуть 200-й, оскільки їх розбили і танк згорів вщент, на зв'язок ніхто не виходив. Через три дня орки на своїх сторінках виклали з Віталіком відео. Вони нацгвардійців вперше взяли в полон, тому дуже цим пишалися. Далі я моніторила всі канали, де мій чоловік, в яких він колоніях. Я всім інстанціям писала в Україні і далеко за її межами, тому через два три місяці мого Віталія оголосили полоненим, визнаним країною агресором. Це значить, що він мав гарантію обов'язково повернутися живим з полону.
«І все — далі були сльози, крики»
Про те, що майже після дворічного утримання в російських катівнях нарешті її коханий має повернутися саме під час цього обміну, Олена відчувала, але достеменно не знала.
— Я працюю у військовій частині, де служить мій чоловік, і знала, що наша частина їде на обмін, — розповідає жінка. — Навіть нашого начальника просила, щоб взяв мене. Він відмовив, бо обмін тривав три дні. Я запитала, чи є мій чоловік у списках, він не повідомив, оскільки це інформація конфіденційна. Але потім сказав: «Альона, тільки вийде Віталік з автобуса, я ж одразу тебе набираю»...
Жінка моніторила всі канали, але фото свого чоловіка серед звільнених не знаходила. А тут друг подзвонив і сказав, що серед фото побачив Віталія.
— Через годину мені подзвонили з координаційного центру, через дві години мені подзвонив Віталік, — ділиться Олена. — Напередодні у мене був день народження. То спочатку зателефонував полковник з НГУ і каже: «Олена Іванівна, вітаємо з минулим Днем народження! А подарунка хочете?». Я кажу, що хочу. Він мені: «Тримайте подарунка!». І тут Віталік каже: «З днем народження, кохана!». І все — далі були сльози, крики, плакали мама, донька, я.
Віталія одразу не пустили додому, відправили на карантин. Олена з родиною одразу ж сіли на автівку і попрямували до свого Героя. Були там майже два дні. Сини в той час знаходились в Карпатах, тому до тата їздили пізніше. Рідну людину при зустрічі після полону було не впізнати.
— Я не впізнала його, коли він до нас вийшов. Чоловік важив 108 кілограмів, зараз його вага 68 кілограмів. Він виглядає, як після голодомору. Кожна кісточка зверху виглядає, хребет, одним словом — кості обтягнуті шкірою. Він у мене був накачаний, спортом займався, тренером з футболу був. А це до нас вийшов хлопчик з лицем старого діда…
Тортури і окраєць хліба
Олена каже, що її чоловік, в порівнянні з іншими звільненими полоненими, ще не в такому поганому моральному і фізичному стані.
— Він три колонії змінив: були Горлівка, Торез, і місто Бійськ Алтайського краю. Що б не просили — їх били. Не в усіх колоніях виводили на двір. Якщо випускали — за це теж били. Вели в їдальню — били. Вибивали зуби, били ногами і дубинками, обпікали током.
За словами Олени, після виходу з полону, всі розмови у Віталія були лише про їжу.
— Бо в камері раділи кусочку хліба. Його ховали в кишеню і цілий день смакували. Від голоду побратими розповідали, що готують в їх регіоні України. Віталік навіть тепер мріє кафе відкрити, щоб усі ті страви готувати. Про окраєць хліба говорив, як про райську насолоду. Розповідав, що бутерброд такий робили — хліб, а зверху пісну кашу. Дуже орки знущалися, три стакани чаю давали на 10 чоловік, які були у камері. Цим катам навіть води було шкода для хлопців. Послухавши ці історії ми стали цінувати кожен окраєць хліба.
Мужній захисник, перебуваючи в складних умовах полону щодня боровся за своє виживання та мрію повернутися до рідних. Щоб не втратити глузд, Віталій багато читав. З його розповідей, орки наших бійців голили, щоб не заводились воші і клопи, водили в баню.
— Але в камері ти мав стояти і не виходити за намальовану лінію. За цим стежили. Все відбувалось під російський гімн. Заставляли пісні і вірші складати російською мовою. А він не міг говорити цією ублюдською. Не давали голку з ниткою, тому скріпкою зашивали собі одяг і взуття, яке видавали раз на рік.
Дивом потрапив на обмін
Віталія з побратимами везли з полону чотири доби, він весь цей час не спав. Коли полонених зустрічали в Україні, він не міг стояти, ноги не тримали. Вже на рідній землі чоловік відсипається. Про те, що нацгвардійця звільняють, він не знав до останнього.
— За весь період полону, росіяни не знали, що чоловік служив в розвідці. Він їм сказав, що грав у футбол, а потім його мобілізували. Але перед звільненням Віталіка, фсбшники дізналися, хто мій чоловік насправді. І сказали чоловікові, що він може забути про обмін.
Нацгвардієць підозрював, що скоро обмін, оскільки полонених два місяці не били, щоб не було видно поранень і опіків.
— Тим не менше, через годину після спілкування з федералами, наглядачі в колонії сказали Віталіку і побратимам йти приймати душ. Всім дев'ятьом, крім одного, той залишився в полоні одненький… Дві хвилини на миття було завжди, а це дали 20 хвилин. Потім видали цивільний одяг — і полонені зрозуміли, що йдуть на обмін. Спочатку їхали автомобілями, потім літаками. Ноги, підв'язані до шиї, голодні, на головах мішки. Лише білоруси розв'язали, сказали, що близько їм до волі…
Бажання служити і вінчання
Переживши пекло полону Віталій Ніколайчук, після лікування, знову мріє повернутися в частину. Не може він залишити свою невгамовну кохану Олену, яка теж пішла служити в Нацгвардію і вже вісім місяців обіймає посаду солдата-гранатометника.
А ще Олена поділилася радісною звісткою — після 20-річчя шлюбу чоловік запропонував їй повінчатися. Це перша його пропозиція, оскільки про весілля оголосила жінка — вона під серцем тоді носила доньку. Тож незабаром очікуємо на вінчання пари нацгвардійців.
Читайте також:
Чим годують в ЗСУ? Оглянули вміст добового сухого пайка для військових
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
