«Викликали вогонь на себе». Чому «штурмовик» Руслан Клименюк заслуговує звання Героя України?

Бойові побратими штурмової групи навіть мовчки розуміли один одного — ліворуч Руслан Клименюк з позивним «Дід» і його друг Олександр

• Триває збір підписів за присвоєння звання Героя України Руслану Клименюку.
• Хто він і чому заслуговує на найвищу в державі відзнаку?

Петиція про присвоєння звання Героя України Руслану Клименюку (посмертно) розміщена на сайті глави держави. 25-річний військовий 59-ї бригади ЗСУ загинув 22  березня 2023 року. Документ створили рідні полеглого бійця. Вони з Уланова, де народився і виріс Руслан.

Під час розмови з ними журналіст «20 хвилин» не наважився запитати, чому, на їхню думку, Руслан має бути нагороджений Золотою Зіркою Героя України?

Для людей, які втратили на війні дорогу людину, таке питання стало б образою. Висловив щирі співчуття матері. Для неї, як і для всіх рідних, Руслан уже Герой — із Золотою Зіркою, чи без неї.  

Бойова «четвірка»

Читачі все одно шукатимуть у статті відповідь на питання, за що саме Клименюку треба присвоїти Героя України?

Аргументи батьків, якими б вони не були переконливими, навряд чи сприймуться чужими людьми. Скажуть, всі ми любимо своїх дітей. І це правда.

— На війні кожен день гинуть військові, то що всім давати Героя? — написав хтось у Фейсбуці на сторінці мами Руслана пані Альони.

Ось що відповіла на цей пост згорьована жінка: «Особисто я вважаю, що присвоювати таке звання треба кожному, хто на передовій, в окопах, під кулями, не досипаючи ночей, не маючи можливості обійняти рідних, ризикуючи щосекунди своїм життям».

За її словами, держава мала б автоматично відзначати тих, хто боронить її від ворога.

Ми довго розмовляли з пані Альоною. Уважно слухав розповідь мами загиблого військового. Вона стільки цікавого розповіла про сина! А я думав, чим саме Руслан виділяється серед інших захисників країни. Таких, як він, — мужніх, сміливих, щирих патріотів нині багато на фронті.

Відповідь на це підказав побратим Руслана. Звати його Олександр. Він був очевидцем останніх хвилин життя свого друга Клименюка. У фатальну хвилину загибелі тіло Руслана лежало на Олександрові. Він прикрив собою побратима. Можливо, саме це врятувало його життя.

Розповідь Олександра остаточно переконала в тому, що Руслан Клименюк дійсно заслуговує бути нагороджений Зіркою Героя.

Бій у лісосмузі

Їх було четверо у штурмовій групі одного з батальйонів 59-ї бригади. Познайомилися ще під час мобілізації. Усі земляки, приблизно одного віку. 

— Мені 29, Руслану було 25, — розповідає  Олександр. — Розуміли один одного без слів.

Так сталося, що пізніше «четвірка» опинилася у штурмовій групі. Цей  підрозділ створили в одному з батальйонів 59-ї бригади. Відбирали добровольців. Одного лише бажання стати «штурмовиком» недостатньо. Крім мужності і сміливості, треба мати належні фізичні дані. Бійці підрозділу сильні, витривалі. Руслан пройшов такий відбір ще під час строкової служби, служив у Нацгвардії.  

Від них не приховували головного — кожне завдання може бути останнім. «Штурмовики» переважно перебували на «нулі». На жаль, нині з їхньої «четвірки» тільки один продовжує воювати з рашистами. Двоє загинули. Олександр, з яким розмовляв журналіст, відновлюється після важкого поранення.

Вони могли не ризикувати. Їх ніхто не змушував йти у штурмову групу. Це був внутрішній поклик. Це особливий стан душі людини. Вони вважали, що своїми діями пришвидшать вигнання окупантів. Зрештою, це відповідь на питання, чим Руслан відрізнявся від багатьох інших, хто воює на фронті.

Прошу його побратима розповісти хоча б дещо про їхні завдання.

Військові — люди небагатослівні. Таким самим є Олександр. Спомин про загиблого побратима спонукав його до більш-менш відвертої розмови. Каже, їхній групі доручали завдання з найбільшим ризиком для життя —стримувати ворога на певній ділянці, або, навпаки, йти у наступ і зачистити ту чи іншу територію. «Спочатку відпрацьовувала «арта», а тоді заходили ми, — каже співрозмовник. — Автомат, гранатомет, гранати — це наша екіпіровка».

Прошу згадати епізод, який йому запам’ятався найбільше.

«На Херсонщині у нас було завдання викликати вогонь на себе, — розповідає Олександр. — Ми мали зайти у лісосмугу, «засвітитися», щоб орки зосередили свої зусилля на нас, а в цей час інша група з іншої сторони готувала кацапам сюрприз».

По їхній групі відкрили вогонь з різного озброєння — гатила артилерія, стріляли з танка…

«Якщо я скажу, що від дерев у лісосмузі залишилися одні лише пеньки, а всі хлопці з нашої групи після такого щільного обстрілу вийшли з-під вогню живі, навряд чи хтось у таке повірить, — продовжує розповідь Олександр. — І я б у таке навряд чи повірив. Але ж сам був очевидцем».

«Штурмовики» частіше інших зустрічаються віч-на-віч з ворогом. Олександр згадує про один з таких епізодів. Це стосується його побратима Руслана. Після першого «побачення» з рашистом Руслан почувався, як кажуть, сам не свій. Він роздумував над тим, чи правильно вчинив, що вбив людину. Хлопці заспокоювали його. Казали, що він застрелив не людину, а ворога. Якби цього не зробив, той убив би його. Пояснювали, що рашисти самі прийшли на нашу землю зі зброєю. Це вони вбивають наших людей, спалюють будинки, стирають із землі міста і села.

Попри все, Руслан повторював, що не він давав життя тій людині і не мав права позбавляти цього життя. Він і мамі говорив по телефону про свої душевні муки з цього приводу. Такою був людиною  — мав серце переповнене добром до інших людей. Якби не війна, ділився б своєю добротою з іншими…

До кінця чергування пів години...

Помічник гранатометника — такою була офіційна посада у Руслана Клименюка. Насправді він виконував набагато складніші і відповідальніші завдання.

— «Беерки» постійно надходили у нашу групу, — згадує Олександр. — Що таке «беереки»? Так ми називаємо бойові розпорядження. Пригадую, з Русланом їхали у відпустку. Два рази нам давали можливість побувати вдома. Було це після того, як справлялися з виконанням завдань. Не одразу після того вдавалося поїхати. Бувало, після одного завдання зразу надходила нова «беерка». Так ось, їдемо додому, уже добралися до Дніпра, а тут дзвінок на телефон: «Хлопці, ви далеко від’їхали?» Тут для вас завдання. Кажу, ні, вибачайте, з Дніпра точно не станемо повертатися».

З другої відпустки вони повернулися 17 березня нинішнього року. Через два дні після повернення отримали чергове завдання. Відбувалося це на Донеччині. Туди їх «перекинули» після звільнення Херсона. Олександр каже, ворожі позиції знаходилися приблизно за сто метрів. Треба було стежити за ними щохвилини і цілодобово.

Для спостережного пункту військові обрали дах житлового будинку. Звідти передавали інформацію про кожен рух ворога.

22 березня стало трагічним днем. До закінчення чергування залишалося пів години. О дев’ятій ранку їх мала змінити нова «пара» військових.

— Обстріл розпочався раптово, — розповідає Олександр. — Ми ще встигли передати про це інформацію по рації. Не знаю, з чого вони били, але над будинком раз-по-раз гриміло від прильотів. Думаю, що це міна влетіла у дах будинку, в якому ми знаходилися.

Запитую, на якій відстані вони знаходилися тоді один від одного. Каже, зовсім поруч, десь півтора метра.

Їх присипало розвалинами. Олександр свідомості не втрачав. Каже, тільки на мить потемніло в очах. Відчув на собі тіло Руслана. Той був без свідомості. Але ще дихав. Самостійно вибратися з-під завалів у нього не було можливості. По рації викликав побратимів. Ті прибули швидко. Руслана перенесли в іншу кімнату. Він важко дихав, залишався без свідомості. Через деякий момент хлопці сказали, що його серце зупинилося.

Це наш секрет

Про загибель Руслана його мати дізналася під час перебування за кордоном. Їздила на заробітки. До останнього не вірила, що сина уже нема серед живих. Сподівалася, що це якась помилка. Можливо, їй поспішили передати повідомлення. Можливо…

Перед тим, як їй зателефонували, у жінки раптом заболіло серце. Здивувалася, бо раніше не відчувала таких симптомів. Дістала пігулку. Ще не встигла проковтнути, як задзвенів телефон.

По дорозі додому не переставала згадувати про сина. Уже на війні Руслан розповідав їй про складні ситуації, в яких опинявся з побратимами. Тоді їм здавалося, що живими не вийдуть. Але якась невидима сила відводила біду. Хлопці казали, що серед них є хтось везучий.

Коли мама слухала про таке, вірила, що це її молитва рятує сина. Вони дуже відчували одне одного. Син, здається, усім ділився з мамою. Коли йому перший раз дали відпустку, зателефонував їй за кордон. Вона сказала, що теж приїде. Вирішили нічого не говорити батькові. Пані Альона добралася швидше, Руслан ще зупинявся у Вінниці. Чоловік здивувався приїзду дружини. Увечері хтось постукав у двері. «Хто б це так пізно?», — здивувався він і пішов відчиняти. На порозі стояв син.

— Признайтеся, ви знали, що обоє приїдете?, —  сказав батько.

— Так, але це наш з мамою секрет і сюрприз для тебе, — відповів Руслан.

«Мамо, де шукають кохання?»

Руслан Клименюк хотів стати військовим. По закінченні школи вступив в автодорожній технікум. Провчився два курси, а тоді сказав батькам, що це не його спеціальність. Вирішив покинути навчання. Пішов в армію. Служив у Національній гвардії. Потім працював в охоронній фірмі у Києві. З початком війни прийшов у територіальну оборону. Мамі сказав, що від мобілізації ховатися не буде. Після отримання повістки потрапив у 59 бригаду.

У нього друзів було тьма! Це слова мами. Мабуть, тому, що навчила сина вмінню спілкуватися з людьми. Часто повторювала, що будь-яку ситуацію необхідно вирішувати під час розмови. Вислуховувати обидві сторони і приймати рішення.

— Мамо, де шукають кохання? — запитав одного разу Руслан.

— Воно само приходить, сину, його не шукають, відповіла тоді мама.

Зі своєю дівчиною він зустрівся за непростих обставин. Супроводжував загиблого побратима. Під час церемонії прощання відчув на собі проникливий погляд. Підняв голову і побачив її очі. Пізніше розповідав мамі, що так на нього ніхто раніше не дивився. Вони обмінялися номерами телефонів і він повернувся на війну. Їм вдалося зустрітися ще раз. Було це  під час Русланової відпустки. Вона оплакувала його разом з рідними і друзями. Приїздить на могилу.

Мужний і ніжний — таким залишився у пам’яті батьків їхній син. «Уже дорослий, а бувало, пригорнеться, сяде на коліна батькові чи мені, і таким люблячим поглядом дивиться…

— Мамо, знаєш, про що я зараз капєц як жалію, — написав Руслан після відпустки. — Що мало час приділив вам з татом. Бачився з друзями, з дівчиною… Хотів, що лягти біля вас і проговорити весь день.

А потім додав: «Нічого, колись це все неодмінно закінчиться і у нас буде така можливість. Будемо жити!»

Процедура підпису ускладнена

Петиція про присвоєння звання Героя України Руслану Клименюку оприлюднена на сайті глави держави 22 травня 2023 року. Станом на 18 червня документ підтримали 9870 підписантів. Щоб петиція потрапила на розгляд Зеленського, треба зібрати 25 000 підписів. Для цього залишається 65 днів.

Процедура підтримки дещо ускладнена. Мати військового пані Альона написала про це у Фейсбуці після того, як їй говорили знайомі, що не вдається зареєструватися. Журналіст також переконався в цьому особисто. 17 червня петицію підтримав один із знайомих. Втім, у списку підписантів його прізвище не відображається. При повторній спробі з’являється повідомлення: «Ви вже зареєстровані».

Ось посилання на петицію, де можна підтримати ініціативу рідних Руслана Клименюка.

Вічна пам'ять і Вічна слава Герою! Подяка батькам за виховання такого сина — мужнього, людяного, щирого. Він поклав своє життя заради нас. Не забуваймо про це!
 

Читайте також:

«Міна була з сюрпризом». Сапер без ніг у глухому селі добивається ремонту дороги

Назавжди 23. На Гайсинщині в останню путь провели молоду військову Ірину Фролову

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.