У Вінниці оцифрували рідкісний план Благовіщенського жіночого монастиря XIX століття. Як він виглядав?
- У фондах Державного архіву Хмельницької області зберігається рідкісний план території Вінницького православного жіночого монастиря Благовіщення. Нині цей документ вдалося оцифрувати та зробити доступним для ширшого кола дослідників і всіх, хто цікавиться історією міста.
Історія Благовіщенського жіночого монастиря у Вінниці сягає XVII століття. Його заснували за привілеєм короля Речі Посполитої Владислава IV від 2 квітня 1635 року на прохання королівського секретаря та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького. Ділянку для монастиря обрали на певній відстані від міської забудови, але під захистом міського острогу, — йдеться у дописі Музею Вінниці.
У XVIII столітті монастир став унійним. Дерев’яну тридільну церкву Благовіщення Пресвятої Діви Марії освятили 8 січня 1723 року з благословення митрополита Атанасія Шептицького. Храм був невеликим, з дубового дерева, вкритий ґонтом і слугував виключно для потреб черниць.
Фундаційний запис 1639 року передбачав утримання монастиря коштом щорічних виплат і доходів із маєтку в селі Латанці, а також ставка і млина. Однак через тривалі судові процеси монастир зазнавав фінансових труднощів, і в 1779 році василіянки змушені були залишити вінницький осідок. Лише у 1786 році, за деякими даними — у 1784-му, кілька черниць повернулися до міста.
У 1795 році монастир перевели до російського синодального православ’я, а вже наступного року до нього приєднали майно скасованого василіянського осідку в селі Рожок. Тоді ж у комплексі збудували теплу церкву з опаленням. Наприкінці XVIII століття тут проживали 14 черниць.
У 1845 році вінницьких черниць перевели до колишнього тринітарського монастиря в Браїлові. Відтоді монастир формально називався Вінницьким Свято-Троїцьким, хоча залишався пов’язаним із Вінницею. Монастирська садиба у місті залишилася у власності обителі. Холодну церкву в 1850 році перенесли до села Зарванці, де її освятили на честь святої Параскеви, а теплу церкву розібрали через ветхість. Частину будівель згодом здавали в оренду.
На кінець 1920-х років, за описом Олександра Бирулі в праці «Архітектурна історія Вінниці», на території ще можна було побачити сліди колишніх храмів і житловий будинок з дванадцятьма келіями — зразок типової архітектури своєї доби.
У значно перебудованому вигляді приміщення келій збереглися й донині. Вони розташовані на вулиці, якій у 2015 році повернули історичну назву — Монастирська.
План монастиря складено у 1834 році землеміром Войцехом Хмеліовським, а 16 січня 1835 року його скопіював і підписав присяжний землемір Літинського апеляційного суду Іван Хмеліовський. Повна назва документа — «План геометричний монастиря і юридики Вінницького дівочого чернечого монастиря в Подільській губернії в повітовому місті Вінниці». Замовницею плану була ігуменя монастиря Анфіса.
Детальний аналіз плану підготувала старша наукова співробітниця Музею Вінниці Вікторія Колесник. Ознайомитися з ним у високій роздільній здатності можна онлайн.
Станом на 1834 рік монастирська садиба займала площу 1 десятину 741 сажень. Вхід до комплексу розташовувався з півночі — через передбрам’я. У верхній частині ділянки містилися будівля з дванадцятьма келіями, дві церкви — стара холодна, відома ще з планів Вінниці кінця XVIII століття, і тепла «зимова» церква, а також будинок ігумені, стайня, сарай і погріб.
Нижня, значно більша частина території спускалася у бік Південного Бугу. Тут були город із двома хатками, сад, будинок священника з городом, ще один житловий будинок із городом, а також два будинки з городами, розташовані «на юридиці на чинші».
Цікавим є те, що всередині комплексу на плані позначено дві вулиці. Одна пролягала між городом і садом та вела від монастиря до річки, інша — у східному напрямку від будинку на юридиці.
На кресленні також збереглися олівцеві написи, зокрема вздовж західної межі комплексу — «закрита дорога», а у верхній частині — слово «захоплена», ймовірно, щодо земельної ділянки. Це дає підстави припускати, що план виготовлено в межах судової справи або у зв’язку з планами поліпшення житлових умов. На користь останньої версії свідчать будівельні роботи 1838 року, коли в монастирі звели нові будинки для начальниці та священника, а також десять нових келій.
З північного боку монастир частково межував із садибою Антонія Ремішевського, а частково виходив на вулицю — сучасну Монастирську, де й розташовувалася брама. Із східного боку сусідами були садиби Івана Семашка та Богуславського, з південного — Кітновського, Керніцького та Матеранського, із західного — Лаврентія Бенеса. Невелика південна ділянка виходила на вулицю, що орієнтовно відповідає сучасній вулиці Князів Коріатовичів.
У дописі також йдеться, що оцифрування стало можливим завдяки співпраці Музею Вінниці з Державним архівом Хмельницької області, Державним архівом Вінницької області, Бюро охорони культурної спадщини Вінниці та компанією ТОВ «Аналітика».
Читайте також:
У Вінниці масово зачиняються ресторани. Чому бізнес не витримує кризу
Подякуй журналісту гривнею
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
