«У мене не було жодного двохсотого»: історія єгеря з Хмільника, який на фронті з сином і братом

• Понад чотири роки Сергій Коваль на фронті з братом Андрієм і сином Олександром.
• Після двох поранень «Сірий» міг демобілізуватися на законних підставах, але повернувся до побратимів.
• Чому так вчинив? Як перейшов із 8-го полку ССО у 115-у бригаду і перекваліфікувався на бойового медика? Що згадує про початок війни?
• Про це і не тільки військовий розповів журналісту «20 хвилин».

З бойовим медиком Сергієм Ковалем розмовляли по телефону. Десь віддалено було чути те, що чують у районі бойових дій.

— Я вже повернувся до своїх, — говорить Сергій. — Працюємо далі разом з хлопцями.  

У його голосі звучали нотки задоволення.  Очевидно, позитивного настрою додавала зустріч з побратимами після тривалих місяців лікування у шпиталях. Він довго чекав тієї хвилини, щоб обійняти своїх, потиснути їм руку.

— А як же травмована нога? — запитую його.

— А що нога? Буває, хлопці навіть після ампутацій повертаються. На війні  для кожного знайдеться робота. Я ще під час лікування говорив своєму  командиру, що планую повернутися. Він знав, як тільки лікарі відпустять — приїду. Таку інформацію про мене мали у батальйоні. Роботу знайшли. І ось я знову зі своїми хлопцями.

Про бойового медика зі 115-ї Сергія Коваля автор публікації чув раніше. Знав, що до війни він працював у Хмільницькому лісництві єгерем. Добровольцем пішов боронити країну. До того ж, не один, а з братом і сином. Зазнав двох поранень.

А ось про те, якими були його чотири роки війни, говорили тепер. Він згадував непрості ситуації, коли рятував військових. Говорив про свої поранення. Як побратими врятували, привезли у медпункт на евакуацію.  

До речі, він починав війну в іншому амплуа й іншій бойовій структурі. І про це почув від співрозмовника. Знаєте, чим ще вразив військовий? Своїм оптимізмом. Це відчувалося мало не у кожному його слові.

«Ми дуже хотіли у 8-й полк ССО»

Уже вранці 24 лютого 2022-го, коли на Україну полетіли перші ракети, Сергій Коваль вирішив для себе йти боронити рідну землю. Зателефонував брату Андрію. Чоловіки зрозуміли один одного з пів слова. Поїхали у Хмільник у ТЦК.

— Такої черги, як тоді у військкоматі, я не бачив ніколи раніше, — каже співрозмовник. — Не доступитися! Наступного дня знов поїхали. Ми живемо в селі. Точніше, у двох селах: брат там, де мама, а я в іншому. Це Хмільницький район. І наступного дня ситуація у військкоматі не змінилася. Після того їздили ще не раз. Нам відповідали одне й те само: «Людей вистачає. Займайтеся блокпостами. Коли буде треба, вам зателефонують».

— Я мисливець, голова первинної організації, — продовжує Сергій. — Ми не сиділи, склавши руки. Разом з іншими хлопцями з нашої організації готувалися до того, як будемо зупиняти кацапів. У перші дні війни ніхто не виключав такої можливості. Організовували блокпости. Координували дії з головою Спілки учасників АТО Хмільника Валентином Ковальським.

В той же час думали, якби це нам стати поруч з тими, хто зупиняє ворога на лінії бойових дій.

Сергій згадує, що він разом з братом Андрієм і сином Олександром визначилися, в який підрозділ хотіли б потрапити. Андрій до війни працював механізатором, син Олександр виконував будівельні роботи. Втім, бажання у них було однакове.

— Ми дуже хотіли у 8-й полк ССО, — каже він. — Хотіли доєднатися до еліти. Багато чули про цей підрозділ. Але так просто до нього не потрапити.

Допоміг знайомий. Поручився за нас. У квітні 2022-го ми стали у стрій поруч з елітою — я, брат Андрій і старший син Олександр. Невдовзі почали виконувати бойові завдання.

Згодом постало питання підписання контракту. На цьому етапі у Сергія  виникла проблема. Перевагу надавали молодим. Його вік став на заваді. Він 1970 року народження. Каже, прикро було прощатися з побратимами, але що вдієш, такі вимоги.

Попри це, демобілізуватися чоловік не збирався. Як і його двоє рідних людей.

Шукав можливість потрапити в інший підрозділ. Цьому сприяло знайомство з уже згаданим Валентином Ковальським. Він служив у 115-й бригаді. Це Ковальський рекомендував братів Сергія й Андрія Ковалів командуванню одного з підрозділів бригади. Дотепер Сергій у 115-й. Так само продовжують воювати брат і син. Тільки син в іншому бойовому з’єднанні.

«Ротний з нами був в окопах»

В армії військові швидко опановують необхідну справу. Так сталося й у Сергія Коваля. Він пройшов підготовку бойового медика і санінструктора.

Надати першу допомогу пораненим, стабілізувати їхній стан та евакуювати із зони бойових дій — таке завдання бойового медика. Простіше кажучи, за будь-яку ціну треба врятувати життя бійця.

Він не приховує, що робити це, буває, не тільки складно, а й страшно. Коли окупанти б’ють з усього, чим можна бити, — артилерії, кабами, коли дрони постійно висять у повітрі, а тобі треба рятувати поранених… Буває, вичікують слушного моменту, буває йдуть на прорив, як кажуть, на удачу. На нинішньому етапі війни робити такі прориви непросто: над головами постійно висять FPV-дрони. Багато дронів.

— Пам’ятаю кожен свій вихід, — говорить військовий. — Так само у пам’яті картини штурмів наших позицій. Бувало по два-три дні вони не припинялися, але ми трималися.

Військовий уточнює, де пролягали його фронтової дороги.  Найбільше часу провів на Донецькому і Харківському напрямках. Виконував бойові завдання у Серебрянському лісництві, а це вже Луганська область на межі з Донецькою. На Харківському напрямку, у районі Куп’янська, за словами співрозмовника, його «трьохсотило». Врятували побратими, як до того це робив він. Пораненого доправили до медпункту, а звідти — на евакуацію.

У Коваля є високі нагороди — орден «За мужність» ІІІ ступеня і відзнака Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».

Такі нагороди дають за мужність, відвагу й успішне виконання бойових завдань. Так зазначено в описі до цих нагород.

— У нас дуже сміливий і людяний ротний, — говорить бойовий медик Коваль. — Він ходив з нами в окопи. Бувало, віддавав свої турнікети для порятунку солдатів. Себе не жалів заради підлеглих. З таким командиром хочеться служити. До таких висока довіра в солдатів.

Хоч я на посаді бойового медика, але так само ходив на позиції на «нулі». На фронті виникають ситуації, коли ти змушений робити те, чого вимагає обстановка. Так було до того, як Коваль зазнав важкого поранення.

Після того бойовому медику визначили статус обмежено придатного. Як каже, на «нуль» з таким уже не підеш.

— Мене перевели на службу до медпункту, доручили забезпечувати евакуацію поранених, — розповідає військовий. — Я довозив усіх. Не було у мене «двохсотих».

Кожна мама чекає сина

Запитую співрозмовника, чи вдалося за цих чотири роки на фронті побувати вдома у відпустці.

— Так, — каже Сергій. — Кожен з нас — я, брат і син, отримували відпустки і провели їх вдома, Наша мама, як і кожна, чекає сина з фронту. А наша мама чекає двох нас, своїх синів, ще третій внук воює.

У мого співрозмовника є мрія після війни знову повернутися до своєї роботи. Ліс, лісове царство природи — це його стихія. Кращого місця на землі годі шукати.

А ще зібратися за столом  з рідними людьми. Прокидатися вранці без повітряних тривог. Зрештою, просто пройтися вулицями рідного села, згадати, як все було в дитинстві. Такі маленькі радощі стали особливо дорогими тільки тепер, коли в країні війна.

Ті з фронтовиків, хто втратив на війні дорогих людей, мають ще один обов’язок — побувати на їхніх могилах, схилити голови, помолитися за їхні душі, зустрітися з їхніми рідними. Це святий обов’язок. Так вважають військові, серед яких і мій співрозмовник — Сергій Коваль.  Але війна ще не закінчена.
 

Читайте також:

«Але ж довідка фіктивна, панове судді»: чому у Хуторах син не може оформити спадщину мами

«Говорітє по-русскі?»: болгари швидше забудуть російську, ніж українці - враження журналіста RIA

«Зніми хрестик»: спогад про вінничанина, який водив трамвай, служив Богові, похований біля храму

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у  Google