У Берліні написала: «Перемога! Вінниця». Розвідниця Ася зберігає уламок літака, в якому загинув брат

Усі попередні роки 9 травня Ольга Твердохлєбова ( в центрі) вшановувала память рідного брата, двох подруг, усіх, хто визволив світ від нацизму. Нині уперше залишилася вдома

Щоб вступити у Ленінградське військове училище зв’язку, Ольга Твєрдохлєбова (дівоче прізвища Распопова) дописала собі два роки. Документи виправила з 1925 року народження на 1923-й. В училищі готували також радистів-розвідників. Дівчина потрапила у групу з вивчення польської мови. Навчання відбувалося за скороченою програмою.  На початку 1943-го  Ольгу і ще двох випускниць закинули у польське місто Ченстохова. У документах значилося, що її прізвище Андрусьєва, звати  Ася. Нібито Ася повертається з Німеччини в Україну. За легендою, вона працювала на бауера і він відпустив її додому.

Про службу у розвідці забороняли говорити

— Того німецького пана я ніколи в очі не бачила, але знала про нього все, — каже колишня фронтовичка. —  Якого кольору очі й волосся, який на зріст, яка статура і т.д. Навіть які картини висять у кімнатах його будинку. При собі був документ, що німець справді відпустив мене, а не втекла від нього.  

У Польщі Оля-Ася виконувала завдання аж до звільнення країни радянськими військами. Далі разом з одним із підрозділів зв’язку дійшла до Берліна і залишила свій автограф на Брандебурзьких воротах.

— Високий на зріст  солдат підняв мене на руки, і я написала два слова: «Перемога! Ура!» — згадує пані Ольга. — Під цими словами залишила своє прізвище і назву міста Вінниця. Було це 8 травня 19454-го.

Стояв дуже теплий день. Дотепер бачу перед очима все, що відбувалося тоді у Берліні. Раділи і плакали водночас. Мені було чого сумувати:  під Сталінградом у 1943-му загинув батько.  Про старшого брата, який теж воював з ворогом, не було жодної звістки. Молодщий брат загубився під час бомбардування поїзда, в якому перевозили його з мамою в евакуацію. Виходило, що із трьох дітей я залишилася одна з мамою

Після війни у званні капітана Ольга повернулася у Вінницю. Про службу у розвідці їй було категорично заборонено розповідати.  Хто запитував, казала, що на фронті була радисткою. І тільки  через 20 років після війни, у 1965-му, коли  її  зняли з обліку у розвідуправлінні і поставили на облік у військкоматі, фронтовичка отримала право розповідати  про те, які завдання насправді виконувала на війні.

У день Перемоги по Берліну ходив слон

— Це правда, що вулицями Берліна  ходив величезний слон, — каже Ольга Твердохлєбова. — Сама годувала його шматочками цукру-рафінаду. Багато хто робив так само.  А ще мавпи стрибали, ніби у джунглях.  Їх ми теж бачили.

То були звірі з місцевого зоопарку. Зоопарк розбомбили, от вони й опинилися на волі.  Наша комендатура мала великі проблеми. Справа в тому, що їм довелося відловлювати й хижаків – левів, тигрів, а також гадюку.

На запах польової кухні сходилися німецькі діти

Що робилося в ті дні у переможеному Берліні, словами не передати. Ми раділи й плакали, обіймалися, танцювали. Біля Брандебурзьких воріт поставили трибуну. На неї піднялося радянське командування – Жуков, Рокосовський, Конєв, а ми проходили поруч з вигуками «Ура! Перемога!». Всі були окрилені тим, що ми, радянські солдати, у німецькій столиці, а не фашисти у Москві.

10 травня під’їхала польова кухня, ми приготували котелки, дістали ложки, запах каші з тушонкою було чути далеко. І раптом на цей запах почали сходитися німецькі діти. Вони йшли в основному з підвалів, бо більшість будинків була зруйнована. Переляканими, голодними  очима дивилися на нас. Більшість солдатів так і не пообідали в той день. Майже всю кашу кухар віддав дітям. У відповідь вони вигукували: «Сталін – гут, Гітлер – капут!»

До рейхстагу наш підрозділ  не добрався. Ми дислокувалися в іншій частині міста. Тому рейхстаг не довелося побачити, зате стільки написів на будинках, як це було у Берліні, теж ніколи не бачила.

Нагородили посмертно, а я – жива

Фронтова медаль  «За відвагу»  — перша нагорода розвідниці. Щоправда, у нагородному листі значилося:  «нагороджена посмертно».  Коли з’ясували, що розвідниця жива, її викликали у Москву і там вручили медаль.

Було це через рік після війни, у 1946-му.  А нагородили у 1944-му. Тоді троє розвідниць  отримали наказ перейти лінію фронту. По дорозі потрапили під обстріл. Бойові подруги загинули, Асю поранило. Її підібрали санітари. Доставили в госпіталь. Так вона врятувалася. Два рази зазнавала поранень і обидва рази доля дарувала їй життя.

— Може, мене кулі обминали, бо була мала й худа, —  усміхається співрозмовниця. —  На мою ногу навіть чоботи не можна було підібрати. Старшина казав, що нема в нього таких малих розмірів взуття.  Носила на два розміри більші. А коли була в розвідці, то ходила в цивільному.

Коси зазвичай заплітала у дві тугі косички. На підлітка змахувала. В окупованій Польщі дехто з фашистів  називав її кіндер, тобто дитина. Не раз це рятувало від біди. Хто міг подумати, що дитина з ангельським личком насправді радянська розвідниця?

Сповна використовувала природні здібності своєї феноменальної пам’яті. Вона  й нині тримає в пам’яті свій ідентифікаційний код. Напам’ять набирає деякі номери телефонів.

Ксьондзом служив радянський розвідник

— У Ченстохові у місцевому костьолі ксьондзом служив наш розвідник, —розповідає фронтовичка. — Ми разом працювали. Він допомагав нам знайти житло. Коли  була необхідність, переховував у костелі. Там було стільки ходів, що заблудитися можна. Наше завдання – збирати необхідні розвідувальні дані про розташування фашистських підрозділів і по рації передавати іншим зв’язковим.

Безпосередньо з Москвою не працювали, бо передавач не був настільки потужним. Першим завданням було  з’ясовували, де знаходиться один з працюючих заводів і що на ньому виробляють. Фашисти замаскували його в лісі під споруду «Червоного хреста». 

У місцевому костелі ксьондзом був наш розвідник. Щоб передати інформацію, виїжджали в ліс за місто. Їхали на велосипеді. Рацію ховали на дно корзини. Зверху прикривали продуктами харчування. Пригадую, як перший раз визначали, хто з нас трьох має передати інформацію. Кинули на пальцях – і робити це випало мені. Фашисти оперативно пеленгували сигнали передавачів. Ми про це знали, Тому роботу треба було зробити чим швидше. Здавалося, я  поспішала, як могла. Але як тільки виїхала з лісу, назустріч на всіх парах мчали фашисти на мотоциклах. Зупинили, швидко перевірили документи, заглянули в корзину, зверху лежали яйця, сказала, що везу продукти для ксьондза.

Гітлерівці шукали велосипедистку

Вони дуже поспішали, тому не стали довго затримуватися. Зате  я тоді, як ніколи, швидко крутила педалі, щоб скоріше добратися до міста. Коли приїхала,  велосипед втопила в річці. І взуття викинула у воду, щоб собака не взяв слід. У костелі було надійне місце і ксьондз мене сховав там. Повернувшись, гітлерівці таки шукали юну велосипедистку. Не знайшли.

— Кожне наше завдання межувало з ризиком для життя,— каже Ольга Іванівна. — Фашисти постійно шукали ворогів, вони знали, що працює наша розвідка, диверсанти, тому перевіряли усіх, хто викликав найменшу підозру. На щастя, у пазурі ворогів ми не попали. Мої дівчата загинули від вибуху снаряду.  А я після поранення і контузії побачила на голові перші сиві волосини.

Хто залишиться живий, має повернутися до Вінниці

У 1969-му році Ольга Твердохлєбова дізналася про місце загибелі на фронті старшого брата Бориса. До того вважалося, що він пропав безвісти.

— Мені подзвонила сусідка, —  розповідає Ольга Твердохлєбова. — Схвильованим голосом повідомила, щоб швидко включила телевізор, там передача про мого брата. Я ніяк не могла зрозуміти, про якого брата мова. Молодший брат у нас, на щастя, знайшовся у 1947-му році.

Ще перед війною ми всі домовилися, хто залишиться живим, має повернутися у Вінницю. Інакше важко буде шукати одне одного. Ми проживали на вулиці Ширшова.

Володя, так звали молодшого брата, добився додому через два роки після війни. Можна окрему книжку писати, скільки горя сьорбнув він за роки розлуки з мамою, рідними. Під час бомбардування поїзда маму поранило і її забрали санітари. А Володя опинився в іншому вагоні. Коли його запитали прізвище, малий з переляку назвав Панченко. Чому? Бо перед тим почув, що таке прізвище говорив один з хлопців, який їхав з ним. Все-таки він добився додому. Бачили б ви, як ми з мамою раділи нашому Володику! Від радості мало не задушили в обіймах. Нема вже його нині серед нас.

Уламки збитого літака перетягнули на подвір’я

По телевізору йшла передача про пошук слідопитів з Латвії. З’ясувалося, що У Латвії віднайшли могилу радянських льотчиків. В медальйоні одного з них значилося прізвище мого старшого брата Бориса Распопова.

Я написала листа в Москву на телебачення. Дуже швидко отримала відповідь. У ній була адреса керівника групи слідопитів з міста Лієпая. Звали його Микола Кобець. Він колишній військовий, родом з України, після служби в армії залишився в Латвії. Разом з дружиною Анною запросив нас з мамою в гості. І вже тоді ми дізналися подробиці, як загинув Борис.

Недалеко від Лієпая є хутір Рейні. Місцева жителька була свідком повітряного бою між радянським і німецьким літаками. Бачила, як наш літак підбили гітлерівці і він впав на землю. Через деякий час до уламків під’їхали озброєні німці.  Потім прийшли якісь люди, викопали могилу і поховали льотчиків. Кажуть, це німецькі солдати наказали зробити.

Про такі знахідки часів війни розповідали по телевізору, писали в газетах. Після однієї з таких передач слідопитам з Лієпаї повідомили про те, що бачила під час війни, як впав підбитий радянський літак. Показала місце захоронення льотчиків. Одна з тамтешніх мешканців здивувала ще й тим, що зберігала у себе у дворі частину уламків літака

Нема вже пам’ятника в Лієпаї

— Ми з мамою їздили  на той хутір, зустрічалися з тією жінкою, вона дала нам один з уламків літака і я зберігаю його дотепер, як пам'ять про загиблого брата, — каже Ольга Твердохлєбова. — Імена льотчиків встановили по медальйонах, коли відкопали могилу. Один з них мій брат, він служив авіаційним стрілком.

Їхні останки перепоховали на центральному військовому кладовищі у Лієпаї. Спорудили пам’ятник із зображенням солдата, який тримає в руках каску, схиливши донизу голову. Микола Кобець з дружиною не раз приїжджали до нас у Вінницю, ми їздили до них. Але їх уже нема серед живих. З їхніми дітьми ще трохи спілкувалися. Вони нам повідомили, що пам’ятник знесли, але плити з написами залишилися. 

Нагороди Ольги Твердохлєбової: орден Червоної Зірки, медалі «За відвагу», «За взяття Берліна», «За визволення Варшави».

Читайте також:

Фронтовику 102 роки. «Де твій останній патрон, сержанте?»

«Прийшли віддати данину». Як вінничани відзначали 9 травня на карантині

Як виглядає Ляля Ратушна і кому вандал розмалював чоботи. Тест від 20minut

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.