«Це той, хто танк підбив». Історія загиблих братів, які у перший день війни прийшли у військкомат

Двоє братів - Олег і Анатолій Войтовичі - загинули у боях з російським агресором, в живих залишився найстарший Василь (зліва направо)

• 22 липня у Жмеринській громаді День жалоби за загиблим на війні Анатолієм Войтовичем.
• У травні у бою з окупантами загинув його молодший брат.
• До війни один з них працював у лісгоспі, другий на будівництві, допомагав синові вирощувати хліб…

Розповісти про Анатолія Войтовича попросили його колеги з підприємства «Жмеринський лісгосп».   

— Це той чоловік, який у 2014 році разом з побратимами танк підбив, — каже працівник лісгоспу Віталій. — Ваш сайт і газета писали тоді про це. Знищили російський танк нової модифікації Т-72. Толя не злякався, коли на них вийшла ця машина. Вибіг із засідки, поспішив у розташування роти і приніс гранатомет «Муха». Пригадую, читав, що хлопці стріляли по танку зблизька, аби точно влучити, башту підбили.

Войтович працював у лісгоспі водієм лісовоза-навантажувача. Був високим професіоналом Не кожен водій зможе керувати такою машиною в лісі. На це звернув увагу ще один співрозмовник журналіста — головний механік Жмеринського лісгоспу Володимир Запорожець.

Каже, Войтович любив свою роботу. Ліс любив, рідну землю любив, людей. Пам’ятаємо його справжнім патріотом, щирим, дружелюбним. Завжди сипав жартами.

Коли у 2014 році росіяни почали захоплювати Донбас, Войтович сказав, що йде захищати рідну землю.

На той час йому було 49 років. Служив у дев’ятому Вінницькому батальйоні. Разом з двома побратимами зумів знищити російський танк.

Згодом він повернувся і знову став працювати, як і раніше, водієм лісовоза.

24 лютого удвох з молодшим братом Олегом Анатолій прийшов у військкомат. Тоді вони не знали, що бачаться востаннє. Ось як розповідає про це дружина Олега пані Ірина.

«Ми з Анатолієм уже про все домовилися»

Сьогодні, 21 липня, пані Ірина допомагала рідним Анатолія забирати тіло з Вінниці і перевозити до Жмеринки. Завтра у Жмеринці прощатимуться із загиблим. Поховають у селі Олександрівка, звідки родом і де проживали брати Войтовичі.

Згорьована жінка згадує перший день війни.

—24 лютого, як завжди вранці, я збиралася на роботу в школу, — каже пані Ірина. — Раптом почула по радіо, що війна. Дивлюся на Олега, а він сидить задуманий,  не поворухнеться. Вийшла на вулицю, подзвонила директору школи, запитала, чи попереджувати дітей, щоб залишалися вдома. Повернулася в їату, а Олег уже зібрався. Каже, їду у військкомат. З братом Анатолієм про все домовилися по телефону, він теж їде зі мною. Знала, що він не зробить по-іншому. Обидва брати дуже любили Україну, читали розповіді про її історію, цікавилися козацтвом…

Олег наймолодший з трьох братів Войтовичів, він з 1971 року. Анатолій середульший, на шість років старший. Є ще найстарший Василь. Він один залишився з братів.  

Життя Олега обірвалося на фронті 3 травня. Анатолія відпустили на похорон.

Пані Ірина каже, звернула тоді увагу на його травмовану ногу. Просила, щоб сходив у лікарню, трохи підлікувався.

— Там хлопці чекають, як я можу їх залишити, — почула у відповідь.

Більше вони не бачилися. А 17 липня загинув Анатолій. Сталося це під час ракетного обстрілу під Миколаєвом.

Ще  встиг потримати на руках внучку

В Анатолія Войтовича залишився син і двоє внуків, так само і в Олега.

Пані Ірина каже, що її чоловік ще встиг натішитися внучкою. Вона старша від братика, який народилася уже після того, як діда не стало. У травні діда вбили, а внук з’явився на світ.

Жінка згадує, що брати були дуже щирі у ставленні до інших людей.

 —Коли брати Войтовичі йшли селом, то обов’язково віталися і з дорослими, і з дітьми,  — розповідає Ірина. — Здавалося, що в цьому особливого. Але ж не всі так роблять. Як каже одна бабуся, яка ходить на милиця, всі кудись спішать-біжать, нема їм діла до баби, мало хто зупиниться, слово скаже. У Войтовичів на це знаходився час. Щось запитають, усміхнуться, підбадьорять.

Самі були в веселими і людям дарували радість.  А які трудяги!

Олег закінчив училище, отримав спеціальність будівельника. Працював на будівництві. Навчив сина вирощувати сади. Разом з ним висаджував їх. Взяли в оренду в людей трохи земельних паїв, сіяли пшеницю, інші культури. Побудував дітям хату.

Брати жили в праці, в любові до землі і людей. І надалі робили б те само. Якби не клятий російський «брат».

—Коли бачу на могилі чоловіка свіжі квіти, уже від того сльози виступають на очах, — розповідає пані Ірина, дружина Олега. — Чужі люди шанували його при житті, роблять це і після смерті. Знаю, що так само буде і з пам’яттю про його брата Анатолія.

Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким відважного захисника країни, патріота рідної землі Анатолія Войтовича і його рідного брата Олега.

Вічна пам'ять Героям!

Читайте також:

«З-під плити виглядала жіноча рука». Вони винесли з «Нейромеду» одну живу і п’ятьох загиблих

Як вінничанам отримати компенсацію за знищене авто під час війни

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.