«Тату, вибач, я трохи обманув». Невдовзі 40 днів, як загинув 18-річний студент Яременко, яким він був?

Діма Яременко був незвичайним хлопцем — змалку і до свого останнього дня. Чим саме, дізнаєтеся з тексту

• Другокурсник педагогічного університету імені Коцюбинського воював у складі 12-ї бригади оперативного призначення «Азов» Національної гвардії. Загинув 13 листопада на «нулі».
• Обстріли були настільки інтенсивні, що забрати тіло вдалося лише через три дні.
• Що розповіла про сина мама Дмитра, його одногрупники, викладачі? Дізналися, що він був незвичайним — від народження і до свого останнього дня.

Кожного ранку мама Дмитра пані Юлія їде на Сабарівське кладовище. Це для неї стало ритуалом відтоді, як віддала рідну кровинку сирій землі. Йде на розмову з сином. Старший син на роботі...  

Але її не лякає самотність. У серці в неї — Діма. І в спогадах він теж.

Вона не поспішає. Їй нікуди спішити. Щоденна суєта тепер не для неї. Жінка залишила роботу. Таку, про яку мріяла все життя. Нарешті, вдалося знайти її у Вінниці.

«Дівчата, я не хочу створювати вам дискомфорт, — сказала колегам. — Розумію, що поруч зі мною ви почуватиметеся не так, як завжди. Вам буде незручно навіть пожартувати, чи усміхатися. Зупинятимете себе, мовляв, у неї велике горе — син загинув, а ми тут… Та й діти не повинні відчувати, що поруч з ними людина зі зболеним серцем від втрати сина».

Пані Юлія родом з Маріуполя. До Вінниці переїхала у червні 2022-го. Спочатку були у Львові, а потім змінили місто. Як вибиралися з Маріуполя у квітні минулого року, то окрема розмова. Їхали зі старшим сином  і батьками пані Юлії. Діма виїхав трохи раніше з чужими людьми. Сумно говорити, але батько пані Юлії не зміг витримати усіх хвилювань, які звалилися на їхню родину. Захворів. У лютому його не стало. А тепер і Діми нема.

З пані Юлією розмовляли незадовго до того, як виповниться 40 днів з часу загибелі сина. Після слів співчуття подякував матері за сина, який захищав нас, попросив розповісти, яким був Дмитро.

«Вашого малюка не вдасться підмінити»

— Діма народився 2 лютого 2005 року, — каже пані Юлія. — На годиннику була третя ранку, саме тоді у пологовому почули його перший крик. Хлопчик вразив не тільки мене. Здивував усіх, хто приймав пологи. Він мав вагу чотири кілограми 700 грамів, а зріст 62 сантиметри. Пригадую, одна з медсестер жартома сказала: «Вашого малюка нікому не вдасться підмінити, у нього такі дані!.. Справжній богатир».

На диво, під час перебування у пологовому він був дуже спокійний.  Новонароджені плачуть. А цей, як завжди, спить. Так говорили мені медсестри і лікар, коли заходили в палату. Я була одна в палаті.

Початок лютого 2005-го був у Маріуполі дуже морозний. Але лікарня опалювалася добре. У палаті було душно. Думала, як я з такого тепла вийду з дитиною на вулицю. Аби трохи призвичаїти до іншої температури, закутувала свого богатиря у ковдру, відчиняла кватирку і впускала свіже повітря. Так ми з ним гартувалися з перших днів.

У мене не було можливості надовго затримуватися у лікарні. Вдома чекав ще один малюк. Старшому синові Нікіті на той час було два з половиною роки. Він теж потребував маминої увагу і маминих рук.

У рік і вісім місяців малого Дмитрика віддали у дитячий садок. Після того, як почав ходити, його було не стримати. Шило, як кажуть люди. Постійно бігав-бігав-бігав…

Говорила подругам, що у мене буде двоє синів

— Мені було легко з моїми хлопцями, — продовжує пані Юлія. — Брати дуже любили один одного. У дитинстві їх захоплювало конструювання Lego. Годинами могли складати різноманітні вироби. У їхній кімнаті було повно коробок з логотипом Lego. Сини не завдавали нам зайвих клопотів — ні в дитинстві, ні пізніше. Діма ріс дуже активним. Бувало, у школі вчителі мені говорили про його поведінку. На запитання, що він робить не так, чула у відповідь: «Він постійно розмовляє, все коментує, він дуже вертлявий…»

Під час навчання Діма захотів навчитися грати на гітарі. Він не ходив у музичну школу. Сказав, що його вчителем стане інтернет. Трохи допоміг йому друг старшого брата. Він мріяв створити свою музичну групу.

— Я ніколи не тиснули на синів, — каже мати. —. Розуміла, що вони майбутні чоловіки і мають приймати рішення самостійно. Так виховували у них відповідальність. Щоб  не боялися вирішувати те, чи інше питання, щоб брали на себе відповідальність. Коли рішення були неправильні, тоді говорили, аби думали, як вийти із ситуації, в яку самі ж потрапили. Сам прийняв рішення — сам відповідай за нього. Якщо просили поради, звичайно, ми висловлювали свою думку. Але, повірте, ніколи не було такого, щоб я наполягала, та ще й з притиском: «Роби так, як тобі кажуть старші!»

Настав час вибирати, куди йти вчитися після школи. У нас не було такого,що всі сіли і радяться. Пригадую, запитувала Діму. Він сказав: «Я ще вирішую, обдумую варіанти. Коли визначуся, тоді скажу». Мав декілька варіантів. Зупинився на спеціальності «Журналістика». Поступив у педагогічний університет. Старший син обрав іншу професію, він «айтішник». Теж робив це самостійно.

Моя співрозмовниця здогадується, чому їй поталанило з дітьми.

— Я дуже хотіла мати синів, до того ж, саме двох, — каже пані Юлія. — Ще до заміжжя говорила декому зі своїх подруг, що у мене буде двоє синів. Пізніше, дехто з них запитував, мовляв, як ти знала про це? Дуже хотіла, тому так сталося.

Сказав, що йде в «Азов» за два дні до від’їзду

Сини пані Юлії ходили у школу під звуки вибухів. Ще з 2014-го Маріуполь обстрілювали. Дімі тоді було дев’ять років. У старших класах він поділився з мамою думками: сказав, що хоче проситися в «Азов». Мама зуміла відповісти переконливо: якщо людина не вміє поводитися зі зброєю, то вона тільки заважатиме бійцям.

Свою мрію син втілив у 2023-му.

— Я відчувала, що він до чогось готується, — говорить пані Юлія. — Розуміла, чому нічого про це не каже. Яка мама, чи батько погодилася б на те, щоб її дитина у 18 років пішла на війну. Він це розумів, тому мовчав.

Одного разу Діма подивився уважно і сказав: «Мамо, маю тобі щось сказати». Жінка все зрозуміла ще до того, як почула ці слова. До від’їзду залишалося два дні.

— У тій ситуації у мене було два варіанти: влаштувати скандал або сприйняти його вибір. Я випила склянку води, аби трохи заспокоїтися і взяти себе в руки. Подумала: він усе вже вирішив, все одно поїде. Зрештою, що поганого він робить? Чому я маю виливати свій гнів на дитину?

Запитала, що треба зібрати в дорогу. Діма сказав і ми поїхали в магазин. Повторювала: купимо все, що треба. Так і зробили.

Тепер, коли все сталося, до того болю додався б ще біль провини, що дитина поїхала з дому зі скандалом. Натомість згадує слова Діми, які він не раз повторював. Це були слова вдячності за те, що зрозуміла його у ті непрості хвилини. А ще він вибачався. Розумів, що маю говорити неправду бабусі, аби вона не хвилювалася. Ненавиджу брехню. Він це знав, тому весь час просив вибачення.

— Дехто мені тепер говорить, мовляв, як ти могла допустити, щоб він пішов на війну? Але ж він людина! Хоч і мій син, та не моя власність, а Людина. Не всім вдається це пояснити.

Діма телефонував мамі і з радістю розповідав, що опинився у товаристві тих людей, з якими мріяв бути поруч ще з дитинства. Я теж поділилася з ним новиною. Мене взяли на роботу у дитячий садок. Колись мріяла працювати з дітьми. Але в житті склалося так, що стала бухгалтером, пройшла щаблі від рядового фахівця до головного бухгалтера. І ось я опинилася у своїй стихії, відчула, як же приємно працювати з дітьми!  Діма теж тішився за мене.

Після загибелі сина залишила роботу. Дітки дуже все відчувають. Вони не повинні бачити поруч з собою згорьовану жінку.

На закінчення розмови пані Юлія каже, що є люди, які намагаються втішити її. Але вона знає, що полегшити таке горе не можна нічим. Розуміє, що воно ніколи не стане для неї меншим.

Просив не говорити, що він з Маріуполя, щоб не жаліли

Дмитро Яременко не залишив університет після того, як пішов на війну. Він тільки змінив форму навчання: перейшов на індивідуальні заняття. Планував складати заліки й іспити, коли дозволятимуть умови. Викладач Аліна Олійник отримала від нього повідомлення. Ось його зміст: «Добрий вечір! Я студент 2 курсу спеціальність «Журналістика» Яременко Дмитро. Навчаюся на індивідуальному. Скажіть, будь ласка, у якій формі проходитиме залік та чи можливо, щоб я здав його до 15.11 на цих вихідних? У понеділок ми знову виїжджаємо на «0», тож на чотири дні я повністю зникну зі зв’язку».

Якраз у понеділок все це сталося.

Староста групи пані Христина одна з тих, хто найбільше спілкувалася з Яременком. Каже, Дмитро просив її не розповідати нікому, що він з Маріуполя. На запитання, чому так, відповідав: «Щоб не жаліли».

— Діма мав добре серце, завжди допомагав у разі необхідності, — продовжує пані Христина. — Але не все розповідав, не всім ділився. Одного разу звернула увагу на його пальці. Про такі кажуть, що вони бувають у музикантів. Запитала його про це. Він знехотя відповів, що грав на гітарі. І додав: «Це було в минулому». Після того у нього змінився вираз обличчя. Очі стали сумні.

Дівчина каже, що її одногрупнику подобалася Вінниця. Особливо місце на Вишенському озері. Казав, що там дуже спокійно і затишно.

Як стверджує пані Христина, ніхто з них у групі не знав, що Яременко пішов на війну. Коли дізналися про його загибель, спершу подумали, що це хтось інший. Проводжали в останню путь більшістю групи. Навіть з Києва приїхала дівчина, яка перевелася на навчання у столичний виш.

До речі, батькові Дмитро теж не говорив до останнього. Коли треба було сказати правду, зателефонував уже під час перебування в «Азові»: «Тату, у мене все нормально, я тебе трошки обманув, вибач, я вже на бойових, уже третя ротація». Батько Дмитра також на фронті.
 

Читайте також:

Кошти за загибель сина віддає на Центр реабілітації військових, але є проблема. Хто підтримає Іщенка?

Мала співати, але в голові раптом «перемкнулося» — хочу у військо! Аня-ППОшниця «веде» ракети

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.