«Тату, на мій день народження теж приїдеш?»: зробіть подарунок донечці полеглого воїна

Віктор СКРИПНИК

Віктору Комісарику вдалося вибратися з фронту на 10-й день народження сина Максимка, так само пообіцяв приїхати на 10-річчя до донечки, але... Дружина Ірина у пам'ять про чоловіка створила петицію, підтримайте її.

Віктор Комісарик не буде на дні народження своєї донечки Софійки, якій виповниться 10 років.
Він загинув на початку серпня 2024-го у бою на Донеччині.
Коли братику Максиму виповнилося 10 років, батько зумів вибратися з війни, щоб привітати сина, донечка теж просила приїхати на її 10-річчя.
Чому дівчинка разом зі старшим братиком і мамою просять підтримати петицію про присвоєння Віктору Комісарику звання Героя України?

У їхньому будинку у селі Кам’яногірка Жмеринського району все нагадує про чоловіка і батька. Для Ірини Комісарик і двох її дітей — сина Максима і молодшої на рік донечки Софійки — Віктор уже Герой. Саме так вони називають його. Таким він залишиться у їхній пам’яті.

Попри це, пані Ірина створила петицію зі зверненням до глави держави про нагородження чоловіка Золотою Зіркою Героя України.

Якими аргументами керувалася при створенні петиції, вона розповіла журналісту «20 хвилин».

Відео дня

Знала, що добрий, але думала, що настільки сміливий

Побратими Віктора розповідали його дружині Ірині, що він своїми діями не раз допомагав і рятував інших воїнів. Жінка зауважує, що саме це спонукало її до створення петиції.

«Якщо військові розповідали, що чоловік заслуговує на відзнаку, то вони знали про що говорять», — каже пані Ірина.

Жінка уточнює, що її чоловік у званні молодшого сержанта воював у складі 170 батальйону 120-ї окремої бригади ТрО. Командував відділенням у взводі зв’язку, постійно перебував у гарячих точках фронту. Поруч з ним побратими почувалися захищеними. Говорили, що були упевнені у Вікторі, що він завжди прийде на допомогу. Яка б ситуація не склалася, він виручить. Навіть за умови, якщо для цього доведеться ризикувати життям.

У дружини є ще один не менш важливий аргумент для того, щоб її чоловіка відзначили на державному рівні.

Той, хто добровільно пішов захищати країну у перший день війни — уже Герой! Такої думки дотримується ця молода жінка.

До початку війни Ірина знала, що в її Віктора дуже добре серце. У перший день повномасштабного вторгнення росіян у нашу державу вона відчула, що його серце не тільки добре, а й сміливе.

«Як зараз пам’ятаю той ранок 24 лютого 2022 року, — розповідає пані Ірина. — Було чути, як десь гримлять вибухи. По телевізору передають страшні новини. Показують, як колони російських танків, машин сунуть на нашу територію. Я настільки розгубилася, що не знала, що роблю. Почала збирати дітей. Віктор запитує, куди я їх збираю. Кажу, як куди? У школу, а куди ще. Він говорить: «Іро, яка школа? Війна почалася».

Далі для неї настала хвилина, якої точно не чекала. Вона знала, що в її чоловіка дуже добре серце. Не раз мала можливість переконатися в цьому. У той ранок відчула його сміливість.

Віктор шукав нагоду, як саме сказати дружині про своє рішення.

Зрештою, пригорнув її до себе і каже: «Іро, я піду». Навіть тоді вона ще не розуміла, куди він може йти в такий тривожний ранок.

«Іро, я у військкомат».

Тепер, коли Віктора уже нема з ними, вона неодноразово думає: хіба такі люди, як її Віктор, які у перший день війни не ховалися, не стали чекати повісток, а зібралися і взяли до рук зброю, не Герої? Вони залишили найрідніших для себе людей дітей, у декого вони ще зовсім малі, батьків, сестер… Вони йшли з дому і розуміли, що не всі повертаються живими з війни. Та це їх не зупиняло.

Після таких роздумів пані Ірина ще більше упевнилася в тому, що треба писати петицію. І вона створила її.

"Звичайно, приїду, чекай..."

Рік тому, 13 грудня 2023-го, Віктору Комісарику вдалося вибратися додому. Максимко, їхній син, дуже хотів , аби тато був на його дні народження. У той день хлопчику виповнилося 10 років. Яким же щасливим почувався хлопчик, коли тато напередодні переступив поріг хати! Здавалося, не відпустить з обіймів. Поки тато був дома, малий ні на крок не відходив від нього.

А ще вони тоді взяли участь у фотосесії.

Коли Віктор зібрався в дорогу, донечка Софійка обійняла його за шию і запитала: «Тату, а ти на мій день народження теж приїдеш?». Дитина так уважно дивилася татові в очі, що той ледве стримав сльозу.

«Звичайно, приїду, ріднесенька донечко», — відповів тоді батько.

У дітей своя уява свята, своє сприйняття такої події. Нам, дорослим, не дано проникнути у їхній світогляд. Софійка не раз уявляла, яким радісним буде для неї цей день. Уявляла торт на столі з десяти свічечками. Думала, як набиратиме повні легені повітря, аби одним видихом задути одразу усі десять свічок. Якщо це вдасться зробити, тоді ангел-охоронець виконає задумане бажання.

Софійка так чекала, що тато приїде на іменини!.. Десять років дівчинці виповниться у лютому 2025-го.

Тепер вона знає, що цього не буде. У маленькому серденьку оселився сум. Сталося це 2 серпня 2024 року. У той день їм повідомили, що батько загинув у бою.

Коли дітям хочеться побачити тата, вони беруть до рук фотографії, зроблені у день іменин Максимка. Там вони всі разом. Такі всі гарні! Такі всі щасливі!

«Будемо жити в цьому будинку»

Відколи Віктора не стало, пані Ірина живе спогадами. Зізнається, що була дуже щасливою поруч з чоловіком. Історія їхнього знайомства, на перший погляд, звична для багатьох, але є в ній одна особливість. Настільки промовиста, що спершу навіть не віриться у таке.

У той рік Ірина стала студенткою Погребищенського медичного училища. Радість переповнювала її. Найбільше від того, що стане медичним працівником. Ця професія її подобалася ще з дитинства.

Дівчина поїхала у гості до бабусі. Вона проживала у Кам’яногірці Жмеринського району. Разом із сестрою пішли у клуб на танці. Там на неї звернув увагу місцевий хлопець Віктор. Той само, за якого через п’ять років після знайомства вийшла заміж.

«Пригадую, ми поверталися з клубу додому, Віктор проводжав мене і зупинився біля свого будинку, — згадує Ірина. — Далі настільки здивував, що пам’ятатиму це доки житиму»,

«Ось у цій хаті ми будемо з тобою жити після весілля», — сказав він їй тоді і показав на батьківський будинок.

Від почутого у дівчини слів забракло, щоб щось сказати у відповідь.

«Мені тільки 15 років, уперше басу незнайомого хлопця, а він уже вирішив, що буду його дружиною і навіть показав хату, в якій маємо жити, — каже пані Ірина. — Уявляєте мій тодішній стан?».

Через п’ять років вони одружилися. Оселилися жити у Кам’яногірці, тільки не у хаті чоловіка, а Ірининої бабусі.

«Віктор дуже любив природу, — згадує Ірина. — Ходити в ліс, збирати ягоди, гриби. Любив сидіти з вудочкою на річці. Я перейняла всі його захоплення. Мені дуже подобалося те, що ми скрізь були разом…»

Після короткої паузи Ірина каже: «Не знаю, що зі мною було б, якби не діти. У них пізнаю Віктора. У Максимка такі глибокі думки, як у тата. У Софійки теж є його риси…»

Це був би гарний подарунок для донечки

У жовтні Віктору Комісарику виповнилося б 38 років. Він мав дві освіти. У Вінницькому технічному коледжі здобув спеціальність «Обслуговування комп’ютерних та інтелектуальних систем і мереж», за фахом технік-електронік. Друга його спеціальність — спеціаліст з фінансів. Деякий час служив у поліції. Працював охоронником у ПАТ «Укртранснафта».

Пані Ірина працює в Амбулаторії сімейної медицини у селі, де зустріла свого майбутнього чоловіка, якому просить присвоїти звання Героя України.

На час написання статті петицію підтримали 15403 людини, загалом треба зібрати 25 000 підписів. Підтримати петицію можна ще протягом 17-ти днів.

Згорьована жінка разом зі своїми дітками звертається до тих, хто знав Віктора, а також до інших небайдужих підтримати їхню петицію.

Це був би гарний подарунок для них усіх, особливо для Софійки, якій тато обіцяв зробити свій подарунок.