«Чи є на війні діти еліти?»: син судді з Гайсина отримав два ордени і Сталевий Хрест

Віктор СКРИПНИК

"У полон не здамся! Якщо загину, то у бою", - про таке попередив батьків молодий воїн Владислав Дєдов, який загинув наприкінці квітня нинішнього року на Донеччині.

Владислав Дєдов на війну пішов студентом у 20 років.
Воював на Луганщині й Донеччині, один орден отримав при житті, другим нагородили посмертно.
Яким він був, цей сміливий патріот, чи міг не йти на війну?..

Другий орден сина отримували мати Оксана, батько Сергій і 9-річний братик Максим. Орденом Богдана Хмельницького III ступеня Владислава Дєдова нагородили посмертно. Вручення відбувалося на початку грудня, напередодні Дня Збройних сил, у Гайсинському ТЦК та СП.

Мати хлопця пані Оксана під час розмови з журналістом RIA зауважила: «Орденом Богдана Хмельницького нагороджують переважно офіцерів. Влад до війни в армії не служив, але його нагородили. Розумію, що неспроста. Йому також присвоїли звання молодшого сержанта, призначили на посаду головного сержанта взводу».

Відео дня

Ще один орден — «За мужність» III ступеня Влад отримав під час служби взимку 2023-го. Приблизно рік їх підрозділ вів бої у Серебрянському лісі. Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний удостоїв сміливого воїна своєю відзнакою — «Сталевий Хрест».

Ось вам і студент з двома орденами, нагрудним знаком і званням молодшого сержанта!

Владислав Дєдов з Гайсина, закінчив міську школу №4. Поступив на навчання в Національний авіаційний університет у Києві, здобував професію юриста. Однак його більше цікавило інше захоплення і він змінив навчальний заклад. Продовжив вчитися в Національному університеті культури і мистецтв на факультеті аудіо-теле-відеомистецтв.

Війна застала його у Києві.

«Ми з чоловіком дізналися, що на трасі великі затори, тому радили сину повертатися додому наступного дня, тобто 25 лютого, — продовжує розповідь пані Оксана. — Наступного дня уже він зателефонував. Каже, мамо, додому я не поїду. У мене інші плани».

Влад говорив батькам, що не хоче, аби орки дійшли до них у Гайсин, тому їх треба зупинити на підступах до Києва. Вирішив йти добровольцем.

«Син мав гострий розум, добру пам’ять і ризиковий характер, — продовжує мати. — Нам з чоловіком не залишалося іншого, як змиритися з вибором Влада».

Під час розмови пані Оксана, між іншим сказала, що батько Владислава пан Сергій суддя Гайсинського суду.

«Кажуть, що діти еліти не воюють? — говорить вона. — Не тільки воюють, а й віддають життя за нас, за Україну».

«Хлопці дивувалися: у тебе такий батько, а ти на фронті?»

Мати полеглого Владислава Дєдова пані Оксана надіслала автору публікації декілька відеозаписів, які залишив син. На них — Владислав. Говорить про війну, про свій вибір. Слухаєш — і не віриться, що його уже нема з нами. Ще такий молодий!

Жінка не приховує, що відмовляла сина йти на війну. Казала, що в армії не служив, не має бойового досвіду, що він зможе робити… Просила зачекати. Тепер, коли сина вже нема, вона згадувала його однокласників, а також хлопців з паралельних класів. З’ясувалося, що серед усіх них на війні був тільки Влад.

За її словами, син на такі пропозиції відповідав одне й те само: казав, якщо батьки будуть наполягати на своєму, він перестане їм телефонувати.

Дєдов брав участь у створенні документального фільму «Аматори». Стрічка розповідає про добровольців, які у перший день війни прийшли у військкомат. Ось слова Владислава, які він говорить у фільмі: «Хлопці дивувалися з мене, казали, у тебе такий тато, він суддя, а ти воюєш, — говорить Владислав. — Мене батько запитував, хочеш, я тебе заберу? Я сказав: «Ні, не хочу. я своїх хлопців не залишу». Він, як і мама, дуже сильно переживає за мене. Тато сильніше. Але ж він так мене виховав. Завжди казав: ти дорослий, свої проблеми сам вирішуй, ніхто не буде ходити за тобою все життя».

Владислав залишив у відеозапису ще такі роздуми.

«Я вже змирився з тим, що можу загинути, — говорив він. — Ні, я не сиджу і думаю, що мене вб’є. Просто знаю, що це може статися. Це не значить, що я здався. Просто до цього готовий. Не раз думаю: мене ранить, чи вб’є? Мені не вигідно, щоб в тіло поранили, бо там курточка дорога, за 500 євро. Поранення в ноги теж не вигідно, бо там дороге взуття, в голову теж треба, бо там каска і камера коштують великих грошей. Мабуть, краще, щоб в долоню, там перчатки за 900 гривень».

Раптом його голос став сердитим: «Якщо хтось скаже, що не хоче жити, то йди на фронт, вперед, може тоді з твого тіла бруствер зроблять, як з росіяни це не раз робили», — каже Влад. І знову повторює, що це не правда, що людина не хоче жити, всі хочуть жити. «Інколи думаєш, скільки всього ще не зроблено! Скільки ще планів у голові! Як можна говорити, що не хочу жити?», — продовжує молодий воїн.

До речі, у фільмі «Аматори», де Дєдов висловлював на камеру свої думки, знімалися знані у нас люди, які так само добровільно взяли до рук зброю. Серед упізнаваних облич — кримський режисер Ахтем Сеітаблаєв з позивним «Саід», Євген Ніщук з позивним «Голос», бо він був голосом Майдану у часи Революції, Георгій Нечаєв, оперний співак, Федір Шандор, професор з Ужгорода… За словами одного з учасників фільму, в одній кулеметній парі у нас був доктор наук і слюсар, люди різних професій, різних занять, освіти і віку взяли до рук зброю.

Як розповідав мамі Владислав Дєдов, у перший день війни він обійшов декілька військкоматів у Києві, у жодному з них не вдалося записатися у ТрО. Повторив спробу наступного дня. Знову ситуація складалася так само. Раптом в один з військкоматів завезли зброю, коли Влад був там. Наприкінці того ж дня він разом з такими ж добровольцями уже перебував на бойовій позиції на околиці Києва.

Полонили орків і затрофеїли новітні автомати

У квітні 2022-го підрозділ Владислава Дєдова передислокували на Луганщину, він став служити у 111-й бригаді Луганської ТрО. Брав участь у боях за міста Лисичанськ, Золоте, Лиман, Серебрянське лісництво, села Діброва та Торське.

Один з боїв Владислав зафільмував на відео. Зйомки нагадують фрагмент цікавого фільму про війну. Один з військових пішов набрати води і натрапив на групу росіян. Коли наш воїн зрозумів, що його сприйняли за свого, не розгубився, навіть цигарку припалив у ворога. Зрозуміло, що не цей фрагмент Влад зняв на камеру. Він зафіксував епізоди бою, який після того вели наші військові.

З Луганщини їхній підрозділ переправили у район Бахмута на Донеччині.

19 квітня 2024-го Владислав із побратимами на околицях міста Часів Яр успішно штурмував позиції ворога. Тоді взяли у полон ворожих десантників, здобули трофеї: новітні автомати АК12, великокаліберний кулемет «Утьос» та іншу зброю.

Після того настав день, який став фатальним для сміливого воїна. 24 квітня їхній групі доручили відбити втрачену позицію на околиці села Іванівське Бахмутського району. Підняли о третій ночі. Про це мати дізналася від побратимів, коли сина уже не стало.

Дорогу на село Іванівське та Бахмут називали дорогою смерті.

Під час бою важке поранення отримав керівник групи. Замість нього командування взяв на себе Владислав. Ситуація склалася так, що треба було вивести підлеглих з-під щільного вогню ворога. Він вирушив на пошук шляху. Пішов один, аби на наражати на небезпеку підлеглих. Потрапив у ворожу засідку. Вступив у бій. Тим само врятував свою групу.

До ворога відстань була 30-50 метрів.

Під час відходу дістав кульове поранення в праве плече. Друге поранення припало в тулуб — розірвалася граната, яку випустили з підствольного гранатомета, осколок залетів під бронежилет.

Під час евакуації Владислав помер на руках у побратима-медика на ім’я Олександр. Сталося це на березі каналу Сіверський Донець.

Група тоді таки вийшла з-під обстрілу. Побратими говорили, що їх Влад захистив і врятував.

«Живим у полон не здамся»

Владислав приїжджав у відпустку. Коли батьки слухали його розповіді, ловили себе на думці, що його життя тримається на волосині. Виконання таких небезпечних завдань — це ризик для життя. Однак син був непоступливий: залишати службу не погоджувався. На всі прохання казав, що не покине своїх хлопців.

«Чим ми могли йому допомогти? — говорить пані Оксана. — Купили всю необхідну амуніцію. На автомобіль зібрали кошти. Тоді зрозуміла, наскільки непросто це зробити».

У січні нинішнього року Дєдову знову вдалося побувати вдома.

«Було передчуття, що син прощається з нами, — розповідає мама Владислава. — Він роздав друзям весь свій цивільний одяг. Каже, для чого він має у шафі висіти? Все одно мені не потрібен. Виніс з дому деякі інші свої речі. Теж роздав їх. Знайомим дівчатам подарував квіти. Залишив свій записник. У ньому записував те, що вважав за потрібне. Сказав, якщо його не стане, передати молодшому брату».

З важким серцем мати проводжала тоді сина з дому. На жаль, її передчуття справдилися.

Мати каже, що син змалку готував себе до складних випробувань. Багато займався спортом, цікавився зброєю, автомобілями. Ріс патріотом. Морально був готовий боронити своїх найдорожчих людей, свою землю.

Влад не раз повторював у розмові з мамою: «У полон живим не здамся, якщо і загину, то у бою».