Тато повернувся з війська, тепер там мама: хвилююча історія сім’ї Сироватків

• У нього бронь, але він воював: у 2014-2015 — в АТО, коли почалася велика війна, знову взяв до рук зброю. Сталося 28 лютого 2022. Обидва рази йшов на фронт добровольцем.
• Тепер на війні дружина, а він вдома з трьома дітьми.
• Розповідаємо про подружжя вінничан-патріотів, які усиновили трьох дітей. Дають раду синам і захищають їх, а також країну від російських окупантів.

Про Володимира і Надію Сироватків «20 хвилин» розповідали у 2019 році  у матеріалі  «Усиновив трьох дітей після загибелі трьох побратимів».

В автора публікації дотепер збереглися гарні враження від тієї розмови.

Як нині поживає сім’я? Про це запитали у Надії і Володимира.

Вони ще  більше вразили своїми вчинками, ніж у перший раз. Поки Володимир був у війську, дітьми займалася Надія. Після початку війни вона евакуювалася спершу до Литви, а звідти у Британію. Згодом повернулися до Вінниці.

Тепер Надія — бойова медикиня.

—Ми так домовлялися з дружиною: я повернуся, а вона піде у військкомат проситися на фронт, — каже Володимир.

Вони заслуговують найвищої подяки: виховують трійко усиновлених хлопчиків і захищають країну. Подружжя Сироватків є зразковим прикладом для інших. І це не просто красиві слова.

Майже дев’ять років разом

У грудні 2025-го виповниться дев’ять років, як Володимир і Надія усиновили трьох братиків. Найстаршому Артему на той час виповнилося п’ять років, середульшому Максиму чотири, наймолодшим був 3-річний Миколка. Він запам’ятався тим, що половину його обличчя закривав синець.

Усиновити дітей для Сироватків було непросто. Їхню розповідь про це не можна забути. Одні казали їм, що зможуть допомогти, тільки треба заплатити. Надія на таке категорично відповіла: «Я не буду дитину купувати».

Про усиновлення братів теж є що розповісти. Володимир звернув увагу на фотографію одного хлопчика, Надія — на другого. Їм сказали, що це брати. Гаразд, подумали вони. Беремо двох.

—Покажемо вам усіх трьох, — повідомили у службі у справах дітей. З’ясувалося, є ще й третій братик. Ось так дітки потрапили у гарну родину Сироватків.

Яке випробування попервах пройшли Володимир і Надія — це тема окремої розмови.  Нагадаю деякі моменти. Наймолодший хлопчик не вмів говорити. Два його братики знали багато матюків. Незгоду діти проявляли в однаковий спосіб: починали кричати. Це могло статися не тільки вдома. Таке повторювалося на вулиці. Бувало, перехожі хотіли викликати поліцію до таких батьків. Коли чоловік чи дружина взувалися, діти вклякали перед ними на коліна, щоб зав’язати шнурки. Втім, не тільки це дивувало у поведінці і вчинках дітей з дитбудинку.

Тепер усе це залишилося у минулому і про такі моменти можна тільки згадувати з усмішкою.

—Як змінилися ваші хлоп’ята? — запитую у Володимира, який нині з дітками. — Пригадую їх під час першої зустрічі: активні, непосидючі, коли вийшли на вулицю, старший одразу став на самокат, брати побігли навздогін за ним…   

Один танцює, другий співає, третій малює

—Вони й нині так само активні і непосидючі, — каже Володимир. — Попри те, що рідні брати, але відрізняються характером, поведінкою. Стали більш дисципліновані. Наші хлопці дуже самостійні. Самостійність це те, що знадобиться надалі у житті.

Співрозмовник наводить приклад. Наймолодший з братів 11-річний Миколка навчається у школі в селі Агрономічне. Проживає сім’я у Вінниці, на лівому березі Бугу. Так ось, хлопчик самостійно добирається на заняття і додому повертається без допомоги мами чи тата. Ще він відвідує заняття  у художньому відділенні музичної школи. Його захоплює малювання. Уже подарував власні малюнки батькам. У Максима гарний голос, вміє співати. Навчається у музичній школі №2 по класу вокал. Найстарший Артем буде гарним танцюристом. Хлопець вчиться танцювати у відомому ансамблі «Барвінок». Добру славу цього колективу знають не тільки вінничани.

—На всі заняття наші діти ходять самостійно, — уточнює Володимир.

 З Володимиром Сироватком розмовляв у той час, коли він із синами повернувся з пробіжки. Каже, долучився до участі у челенджі «100 днів бігу». Умовами передбачено щоденні пробіжки протягом зазначеного періоду. Організатори не встановили конкретної дистанції: хтось може, чи бажає пробігти один кілометр, а хтось біжить марафон, чи напівмарафон. Одна умова все-таки зазначена: біг має тривати не менше дев’яти хвилин. Сини від тата —ні на крок. Теж виходять на пробіжки. Зрештою, вони у всьому хочуть бути схожими на нього. Бере їх з собою повсюди: у ліс по гриби, на прогулянку.

Батько долучив їх до занять у Національній скаутській організації «Пласт». Володимир є наставником-виховником у Вінницькій станиці «Пласту». Каже, у його гуртку займається старший Артем. Ще два сини Максим і Микола в інших групах, де займаються хлопчики і дівчатка їхнього віку.

Співрозмовник розповів, що минулої суботи у них були заняття зі стрільби з лука, метання ножів, а також вивчали прийоми маскування. Відбувалися вони на Старому місті.

Поки ми розмовляли, хлопці попросили дозволу у тата ще трохи побути на вулиці. Хочуть ще пробігтися на стадіоні. Батько відпустив їх. Попередив, що повернутися додому мають за пів години. Навіть у таких випадках дисциплінованість дітей має значення. Якщо дітей привчити до дисципліни змалку, їм легко буде у дорослому житті.

«Коли тато подзвонить?»

—Хлопці зараз у такому віці, що їм для виховання дуже потрібен тато, — каже Володимир. — Після початку війни я відслужив два роки і чотири місяці. Тоді звільнився за сімейними обставинами. Дружина виявила бажання йти на війну.

За той час, поки батько з побратимами зупиняв російських окупантів, всі вони пережили немало хвилювань і тривог.

Напередодні війни Сироватко керував обласним відділом Міністерства у справах ветеранів. Коли російські варвари розпочали широкомасштабний наступ, він сказав дружині: «Ти ж розумієш, я не можу залишатися в кабінеті». Це вона розуміла. Але як у такий час залишитися одній з трьома дітьми?

—Разом з працівниками відділу вирішили, що припиняємо роботу, зачинили кабінет і 28 лютого 2022-го я був у військкоматі, — розповідає Володимир.

У нього вже був досвід. У 2014 році так само добровольцем пішов в АТО. Одинадцять місяців провів безпосередньо у районі бойових дій на Донеччині у складі 28-ї окремої механізованої бригади. У січні 2015-го зазнав контузії.

—Коли 28 лютого я прийшов у військкомат, на той час там отримали термінове завдання сформувати роту для захисту Хмельницької атомної станції, — розповідає Володимир. — Були побоювання, що росіяни вдадуться до захоплення наших АЕС. Так я потрапив у підрозділ Нацгвардії, який вирушив у район Хмельницької атомної.

За словами співрозмовника, спершу його призначили головним сержантом, потім була посада командира взводу, заступника, далі т.в.о командира роти.

Після 2,4 року служби звільнився за сімейними обставинами.    

Надія на початку війни разом з дітьми виїжджала у Британію. Там їхні хлопці ходили до школи. Її теж взяли на роботу у ту само школу. Працювала помічником учителя. Сини не могли зрозуміти, чому тато не з ними. Спілкувалися по телефону. Володимир відчував, що для дітей замало говорити, що він їх любить, сумує за ними і т.д.

—Щоб їм було цікавіше спілкуватися, вирішили грати по телефону в дитячу гру, — говорить співрозмовник. — Грав з кожним по черзі, а тоді ще й з дружиною. Хто не був задіяний у грі, уболівав. Бачив, як це захоплювало синів!  Неспроста вони запитували маму: «Коли тато подзвонить?».

Боєприпас вибухнув поруч з машиною

Перед розмовою з Володимиром Сироватком написав його дружині пані Надії. Нагадав про колишнє спілкування, поцікавився, як ростуть усиновлені діти. На той час не знав, що співрозмовниця на фронті.

Пані Надія відповіла: «Авжеж, пам’ятаю першу розмову. Змін багато: я у війську, коханий чоловік інструктор у школі і виховник у «Пласті». Життя сповнене неймовірності і викликів. Дякувати Богу, вибір все ж за нами. Щодо спілкування, зі мною — ні, принаймні поки що. Щодо Володимира, запитайте у нього».

Ще вона висловила упевненість, що «чоловіки (мій точно), цілком спроможні бути люблячими татами і за відсутності у квартирі мами».

—У нас з дружиною була домовленість, що я повернуся, а вона піде у військкомат проситися на службу, — каже Володимир. — Надія ще з шкільних років хотіла бути військовою. Пройшла тести у Третій штурмовій. Потім були курси підготовки медиків. Після участі у бойових діях її направили на навчання у Норвегію. Розповідала, що успішно закінчила навчання.

Нині Надія бойова медикиня у 21-й бригаді.  Виконує завдання на Сумщині.

Під час недавнього спілкування з Надією, почув від неї, як росіяни скинули з безпілотника вибухівку на їх автомобіль. На щастя, боєприпас вибухнув поруч.

Читайте також:

«Саша говорив, що Вінниця найкраще місто у світі»: спогади мами про сина із спецназу та загадку цифри «27»

Броньований всюдихід на передовій: історії водія-сапера з Вінниччини

 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.